ПОВЕРНЕННЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

14 жовтня 21:10

539

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Євдокія, або ж Доня, як її ласкаво називали близькі, вийшла з буса, щоб розім’яти ноги. Попереду виднілась кілометрова черга до українського кордону.

Жінка картала сама себе, що не почекала на рейсовий автобус з Рима, а згодилась їхати з приватними перевізниками. Великі автобуси пропускають іншою чергою, там усе швидко, бо ж графік, а тут доведеться стояти бозна-скільки.

– Мала надію, що приїдемо вчасно. Та й автобус лиш до обласних центрів, а цей розвозить по домівках, тому й поїхала бусом, – жалілась попутниця.

– Аналогічно в мене: хотіла зробити мамі й чоловікові сюрприз, та й син з війни має прийти у відпустку, тому й поїхала, аби швидше, – Доня зітхнула.

– Чоловіка не забрали? – жінка тихо.

– Ні, оформив догляд за мамою, вона інвалід. А син сам пішов. Уже рік там. Донька виїхала за кордон, до мене приїздила, теж давно не була вдома. Мене війна застала в Італії. Три роки не навідувалась додому, – розповідала уривками, ніби виправдовувалась.

Нарешті черга посунулась.

– Дівчата, з вашого дозволу я трохи вкорочу шлях, лиш потерпіть, коли пів години потрясе, будемо їхати селами, щоби встигнути до комендантської години. Бо тоді або ночуємо в бусі, або я ризикую отримати штраф, – повідомив водій, коли вже опинились на українській території. Всім хотілося швидше додому, тому радісно згодились.

Доня спершу задрімала, а коли почалось бездоріжжя й хитавиця, мимоволі прокинулась і мало не скрикнула: це ж її рідний край! Так і є, наступне село її свекрухи, у якому так їй було любо з коханим чоловіком! Свекруха тепер живе із сином у місті, хата порожня. Вмить виникла ідея: зупинюсь тут. А завтра автобусом поїду додому, отак без речей, без подарунків, ніби вчора вийшла з дому, а нині зайшла. Зроблю їм подвійний сюрприз. Потім з чоловіком приїдемо сюди по решту, заодно свекруха побуває в рідній хаті. Однаково вечоріє і до комендантської години я не встигну до свого міста. Ті, хто ближче, будуть нині вдома, мені не вийде, то краще ночувати тут, аніж в авто.

Вийшла біля самої хвіртки, знала, де захований запасний ключ, тому впевнено зайшла на подвір’я. Вдихнула рідний запах, пригадала, як уперше ступила на це подвір’я, що на тридцять років стало їй рідним. Доня кохала свого чоловіка, за те свекруха безмежно любила невістку.

Ключ був на своєму місці, занесла на веранду валізи й торби, загріла електрочайником трохи води, щоб змити із себе порохи з половини Європи. Заодно випила гарячого чаю з липового цвіту, який зберігався хтозна-скільки, а пахощів не втратив. З кухні зайшла в кімнату. В ніс вдарив неприємний запах. Ні, не те що нежилого приміщення, якийсь гидкий сморід невідомо чого. Здивувалася, бо свекруха на першому місці мала пунктик ідеальної чистоти. Навіть коли їхала на кілька днів до сина й невістки в місто, то перед тим вимивала все до блиску.

– Якщо я раптово помру, то аби мене занесли до чистої хати і не сміялись, що баба залишила срач, – пояснювала рідним. За її відсутності кватирка в одній кімнаті завжди була ледь відчинена, як і всі двері в будинку – аби повітря не застоювалось. Жінка відчиняла віконце з того боку, де вишня тулилася до стіни – ніхто би й не помітив, що у вікні щілина. Зав’язувала гачечок на міцний дріт, щоб вітер не шарпнув. Розумна людина!

Доня глянула на вікно – наглухо зачинене. Дивно. Зрештою, за два роки все могло змінитися. Навіть запахи в хаті. Жінці вже добряче смерділо, лиш не могла второпати чим. Це не було застояне повітря чи дохла миша, це було щось дивне, з далекого минулого, коли Євдокія ще навчалась у технікумі й жила на квартирі однієї пари. Недовго жила: не могла, надто брудно там було.

– Спати! Завтра будеш думати про нюхові рефлекси! – скомандувала сама собі. Відкинула покривало на ліжку – сморід ще дужче вдарив у ніздрі. Ввімкнула світло й поморщила ніс – он воно що! Запах брудної постільної білизни! Піт і немите тіло залишили свій гидкий слід. Доня стримала блювотний рефлекс.

– Дивно, свекруха ж така чистюля. Та й Олег теж. Невже безхатьки залазили? Але ж нічого не вказувало на їхню присутність! Фу-у-у, – гидливо скривилась і пішла до іншої кімнати. Спершу ввімкнула світло, бо хтозна, що там могла б побачити! Краще б не бачила! На бильці стільця помітила знайому футболку: так і є – бирка OVS, відомої італійської марки вбрання. Колись цю футболку передала Олегові, він тоді посміявся, що її треба було дарувати два роки тому, коли ще був худий.

– Ти бачиш по відео лиш обличчя, а в мене давно виріс живіт, – поплескав долонею себе по череві, яке дійсно випирало із сорочки.

Футболка була ношеною. Доньки давно нема, сина тоді, коли висилала, теж не було. Невже свекруха вбирала? Але, знову таки, вона ніколи не залишає речей абияк! Доня взяла в руки футболку й зачула від неї новий запах – парфумів! Парфумів чужої жінки.

– Може, його сестра носила! – заспокоювала сама себе, бо чула, як серце вискакує з грудей. На футболці побачила довгу чорну волосину. Олегова сестра ніколи не мала довгого волосся, та й руда вона, як лисиця. Днями бачились через відеозв’язок.

Доні стало на душі гірко: хтось невідомий почувався тут ніби у себе вдома. Не просто так! Та й футболку жінка передала до міста. Тобто хтось її навмисне приніс сюди, ще й одягав! Сон не йшов. Глянула на мобільний – майже опівніч. Зателефонувала чоловікові, як завжди, через інтернет. Добре, що на рахунку достатньо коштів. Слухавки довго не брали. Нарешті здивоване: «Альо? Щось трапилось? Ти ніколи так пізно не телефонувала».

Доня хотіла сказати, що вона в селі, а тут невідомо що коїться, але останньої миті передумала.

– Хочу тобі повідомити, що збираюсь їхати додому, – відповіла якомога спокійніше.

– Коли? – несподівано чоловік. Не радісно, а саме здивовано.

– Завтра ввечері виїздитиму з Рима, – теж спокійно Доня. – Як там мама?

– Нічого, норм. Спить.

– Ввімкни відео, зайди в її кімнату, хочу глянути на неї.

– Нащо цей цирк? Післязавтра побачиш! – Олег підвищив голос.

Доня відчула: щось не те, тому попросила ввімкнути відео і глянути на чоловіка.

– Ще надивишся, тут інтернету доброго нема, я в селі, в маминій хаті, іноді треба, щоб хтось там спав і вмикав світло, знаєш, скільки непевних людей заглядають у порожні домівки!

Доня оніміла. Боялась виказати себе, підсвідомо розуміла, що спершу треба вивести все на чисту воду. Тому сказала, що в неї закінчуються гроші, почуються завтра вдень.

– Аріведерчі, – засміявся Олег на італійський штиб. Доня не вимкнула телефона, тому чітко зачула ще й жіночий смішок. На душі стало темно. В очах теж.

До ліжка бридилась доторкнутись, зрештою, як і до всього решту. Їй тут смерділо зрадою. Навіть не так – розпустою з бридкою особою. Йти не було ні куди, ні до кого. Випила таблетку снодійного, яке везла свекрусі, бо жалілась, що не спить ночами. Ну ще б, нервується, що синок загуляв. А могла б сказати правду! Ну, діти не знають, що витворяє таточко, але ж вона мама, бачить усе. Тому й мовчить, що мама, подумала наостанок Доня і провалилась у сон.

Ранок розбудив її затерплими кінцівками, бо ж спала, поклавши голову на підвіконня. Як бути далі, не знала. Отак ніякої думки в голові. І навіть сліз, лиш порожнеча, велика, як чорна діра в космосі. І вакуум у мізках. І земне тяжіння в серці. І напівмертва душа.

Зателефонував син: «Мамо, у відпустку не поїду, нас відправляють у Францію на навчання! За тиждень буду там! Зможеш приїхати?»

– Зможу, дитино, зможу! Ще й Таня приїде! Їй з Іспанії недалеко! Оце буде найкраща відпустка – мої діти поруч! – пожвавішала.

Вже подумки їхала назад, бо їй тут робити нічого.

– А пакунки? – запитала сама себе.

– Продукти заберу назад, віддам синові. Подарунки Олегові і його мамі вишлю тут через пошту, мені тих речей не треба.

Вийшла у веранду, перепаковувала те, що привезла. Враз за ворітьми зупинилось авто. Тобто не біля воріт, а поодалік за сараєм, який схований від вулиці за густим чагарником. Доня здивовано глянула крізь тюлеві занавіски. Жінка добре бачила все довкруги, а її ніхто. З машини вийшла жінка.

Довговолоса шатенка огледілась боязко навкруги й шаснула за сарай. За мить з авто вийшов Олег. Доня завмерла. За секунду валіза й торби опинились у коморі, а з ними й жінка. Заледве зачинила за собою двері, як почула бурчання Олега:

– Ти що, забула минулого разу замкнути?

– Та ні, чого б це? – відповів жіночий голос. – До того ж ти виходив останнім!

– Дивно, ніби відчинені.

Доня оторопіла: де ж вона вчора залишила ключ? Згадала, в кишеньці курточки, яка на ній. Замкнула на один оберт, а не на три, як завжди робили в цій хаті. Замок старий, від одного повороту ключ не замикав дверей.

«Голубки» не мали часу на роздуми, бо кинулись чи не з коридору роздягати одне одного.

– Моя завтра приїде! Треба встигнути з обіду на роботу, тому обійдемось без сніданку, – плямкав губами Олег.

«Цілує лярву», – скривила губи Доня. Їй хотілося знову блювати.

– Не час! – скомандувала собі.

За пару хвилин: тепер час!

Ввімкнула камеру на телефоні й тихо зайшла в кімнату. Коханці спершу й не зауважили її. А коли побачили, замалим не вмерли.

– Ти??! – Олег зіскочив з розпатланої жінки, у якій Доня впізнала давню знайому з третього під’їзду. Прикрився подушкою.

– Я! Відео вислала дітям. Тому коли ви захочете мене зараз убити, то вас знайдуть відразу. Коли мене випадково зіб’є якесь авто, то спершу підозра впаде на вас. Коли летітиме ворона і впустить камінь на мою голову – сядете ви. Я зрозуміло висловилась? – спокійно і чітко відкарбувала кожне слово Доня.

Затим набрала номер перевізника, який вчора залишив її тут.

– Коли ви повертатиметесь назад? Нині? Але інша бригада? Нехай заберуть мене там, де залишили. Невже? Тоді за декілька хвилин я буду чекати на дорозі, – взяла з комірчини свої пакунки.

Ніякого відео дітям не висилала, бо нащо їх травмувати, але одне знала напевне: в Україну вона більше не повернеться.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!