ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
509Життєва історія
Перший сонячний промінь ще й землі не торкнувся, а стара Ксеня вже вибралась із теплого сповиточку ковдри, вмилась холодною водою біля криниці й узялася зачісувати густо пересипане сріблом волосся. Колись, замолоду, воно було густим, хвилястим. Заплете Ксеня косу, викладе на голові вінком і прикриє хустинкою, аби людям не мозолити тією красою очі… Нині ж тільки спогади залишились. І мишачий хвостик замість коси…
Загорнула Ксеня голову чорною хусткою. Тремтливими пальцями торкнулась дзеркала. Що це за жінка дивиться на неї? Сива, зморщена, як старий гриб. Очі туманом запнулися. Куди тільки й поділися колишній блиск та чиста барва? За дев’яносто з лишком років чи то полиняли, чи сльозами змились…
Похитала Ксеня головою. Зітхнула. Перевела погляд на велику родинну світлину. Усміхнулась. Того дня вони всі – три сестри і стільки ж братів із родинами – злетілись до мами на ювілей. Невеличка стара хатина втонула у квітах і наповнилась радісним сміхом. Старенька матуся розчулено витирала сльози й зачудовано дивилась на фотоапарат у руках наймолодшого сина.
– Ой, Володю! Що це воно за така цяцька? – допитувалась.
– Новинка прогресу. Зроблю гарне фото, поставлю в рамку, під скло – і матимете на добру згадку.
– І оце таку порепану бабу теж на те хвото? – відмахувалась Одарка, коли всадовили її у крісло, щоб позувала.
– Не порепану бабу, а найкращу в усьому світі матусю, – Ксеня лагідно чоломкнула її в зморшкувату щоку й заховала під хустину сиве пасмо волосся, яке ненька марно намагалась приборкати гребінцем.
– Щоб фото – і без вас? – найстарша сестра Катерина аж руками сплеснула. – Мамо! Вмощуйтеся гарненько і усміхайтеся раденько.
– А квіти? Яке без них свято? – вигукнула середня, Ольга. Згребла в оберемок декілька букетів і – матері в руки. – Тримайте!
Сміється Одарка. Мружить вицвілі від довгого віку очі. То ж найбільша радість для серця, коли діти й онуки навідуються! А вже як усі гуртом… Ох! Щастя з берегів серця виходить і розливається повінню…
***
Випірнула Оксана з виру спогадів… Яке життя швидкоплинне! Уже тридцять років минуло, як мама пішла за межу життя. Залишились тільки вони із сестрами. Братів теж немає… Учора перед ранком відлетіла у вирій душа наймолодшого – Володі. Їхнього мізинчика, вічного мандрівника і великого трудяги, що мав золоті руки й багате на добро та любов серце.
– Ох, Володю! – тихенько схлипнула Оксана, намагаючись розгледіти крізь пелену сліз усміхнене обличчя брата на світлині. – Казала тобі, щоб сюди їхав! Не захотів… Рік під обстрілами московитських нелюдів жив! Цілий рік… За могилку своєї Варки тримався обома руками. Якби ж вона могла тебе вберегти і захистити! Он пташки прилетіли з вирію… Сонечко гріє… Квіточки… А ти й не діждався, не побачив тієї краси… Братику!
Ксеня аж застогнала – так у грудях стиснуло. Жінка затулила рукою рота, аби не кричати вголос. Сльози, наче з цеберка, ллються. Де тільки й набралося їх стільки? За довгий вік те джерело не зменшилось і не пересохло. А після того, як рік тому Оксана поховала свого первістка Віктора, то тільки прибувають. І вже не солоні, як колись, а гіркі – аж серце заходиться…
Донька свариться:
– Хоч коли прийду, ви плачете! На тріску всохли. Учора принесла вам вечерю, то так вона і стоїть у холодильнику. Потім знову скаржитиметесь, що шлунок вогнем пече.
– Галю, доцю! – розводить руками Ксеня і здивовано округлює очі. – Та не вигадуй! То ти просто багато приносиш, не можу стільки подужати.
Галя тільки хитає головою і біжить додому. Добре, що живе неподалік – за декілька будинків від матері. Іноді так часто навідується, що Ксеня сердитись починає. Щойно заходилась квітник перекопувати, а Галя вже тут як тут. Забрала в матері лопату ще й нагримала на неї:
– Наробитесь, а завтра вранці голови не піднімете, бо тиск злетить під хмари. Доведеться лікаря викликати. Як попереднього разу, коли ви тиждень буркотіли, що від його уколу відібрало ногу.
Галя помахала перед носом пальцем і пішла. Ще й лопату потягнула до себе додому… Ну, не велика біда! Ксенька ще має дві. Заховала в коморі, під нижніми полицями, про запас… От сьогодні, щоб не голосити від розпачу й жалю за померлим братом, скопає за хатою грядочку, посіє щавель і петрушку. Має встигнути, доки Галя спить…
Ксеня вийшла з хати… Сонце краєчком ока визирнуло з-за обрію. Волога після теплого нічного дощу земля парко зітхнула й потягнулась усім тілом до того несміливого світла. Гучно засвистів шпак на даху.
Старенька жадібно вдихнула напоєне весняними пахощами повітря, повела очима на квітник, густо вкритий білим і блакитним мереживом первоцвітів. У носі знову закрутило від сліз. Володя так любив проліски! Завжди приносив мамі та сестрам букетики з лісу. А потім до їхнього дівчачого гурту ще й Варочка долучилась… Тепер даруватиме неньці та своїй коханій квіти в далеких засвітах…
Краєчком чорної, як розорана земля, хустини витерла Ксеня мокрі очі. Спираючись на лопату, попрошкувала на город.
За хатою розкинула гілля стара вишня. Зять хотів торік її зрізати, та Оксана не дозволила. То ще її покійний тато садив! Хоч дерево вже погано плодоносить і до половини всохло, але хай стоїть. Ксеня торкнеться шорсткої кори, а здається, ніби то батькові мозолясті, спрацьовані руки, якими гладив її по голові, коли була маленькою і тоді, як Петро вперше вдарив її по обличчі. Року після весілля не минуло, а чоловік поліз до неї з кулаками… Ох, лютував тоді батько! Так начистив писок зятькові, що той ще довго ліхтарями світив. Посадив Федір доньку на віз, повкидав її одяг у нього і повіз додому.
– Як з таким жити, то краще самій! – рубонув із плеча. Тоді ковзнув очима по її великому животу й додав: – А дитину допоможемо виростити.
Спершу Ксеня ніби й погодилась. Та коли за два тижні, підтиснувши хвоста, припхався Петро миритися, то весь лід розтанув і випарувався, варто було зазирнути в його гарні сині очі, в яких не одна довірлива дівка втонула…
Оксана думала, що батько сваритиме її, коли дізнається, що вона хоче повертатися до чоловіка. А він і слова не мовив. Тільки зітхав та несамовито шкварчав люлькою. Допоміг доньці винести вузол з одягом. Біля воріт притримав за руку й тихо сказав:
– Двері нашого будинку завжди відчинені. Не забувай про це!
Ксеня чоломкнула батька в неголену щоку, обійняла і поцілувала матір, а тоді понесла вперед себе живіт на шлях, де нетерпляче переминався з ноги на ногу Петро…
А за пів року із чотиримісячним сином на руках знову переступила поріг батьківського помешкання. Щоб більше вже й не згадувати про Петра, про його постійні зради й важкі кулаки…
***
Галинку народила Ксеня від другого чоловіка – Охріма. Той мав тиху й лагідну вдачу, був добрим господарем. Порошинки з неї здмухував, сина прийняв за рідного. Єдине, чого не мав Охрім, – довгого віку. Донечці ще й десяти не було, як він важко занедужав, зліг і вже не піднявся…
Більше Ксеня із жодним чоловіком не сходилась. Навіть не дивилась на них. Незважаючи на те, що охочі були. Позирали чоловіки ласими очима і на її ідеально виліплені природні форми, і на чепурне обійстя з великим просторим будинком. Та Ксеня рубала під корінь усі спроби залицяльників. Виховувала дітей, працювала. Не мала часу нарікати на гірку жіночу долю. Та що казати? Руки й досі спочинку не знають, хоч за плечима вже дев’яносто три роки залишилось. Як озирнеться жінка на той шлях, то сама собі не вірить: скільки всього пройдено й пережито! А вона й досі ряст топче, бо зроду вдалася сильною тілом і духом. Хай би як було важко на серці – іноді аж до землі гне, – а вона схилиться і випростається. От як зараз із лопатою. Ще трохи – і готова буде латочка. Просохне під сонечком, а тоді й сіяти можна.
Обтерла Оксана лопату жмутком соломи. Придибала у двір. Аж ноги гуділи від утоми. Зовсім утомилась.
– Доброго ранку! – долинуло бадьоре.
Кинула жінка поглядом через паркан – молода сусідочка з того боку дороги в садку загрібає. Усміхається привітно.
– Доброго здоров’я, дитино! – і лопату за спину заховала. Якщо Галина довідається, то матиме Оксана і на горіхи, і на цукерки. Ще й цю лопату забере…
– Що ви вже із самісінького ранку копали? – мружить очі молодичка.
Ксеня стиснула губи. Ти дивись яка! Угледіла! Старенька відставила вбік своє знаряддя праці й вийшла із двору.
– А це що в тебе тут виросло? – швидко зійшла зі слизької теми, нахилилась і торкнулась вузлуватими пальцями тоненьких гілочок молодесенького деревця, що пнулось до сонця, припадаючи до огорожі.
– Вишеньки понасівались. Треба викопати, бо за декілька років штахетник звалять.
– То з тієї вишні? – кивнула сусідка на невисоке крислате дерево, що росло неподалік.
– Так.
– Це ж такий сорт чудовий! – зацмокала губами баба Ксеня. – Щороку аж чорніє вишеньками. І солодкі! Ти мені як ото принесла торік відерце, то я не могла ними насититись. Їла жменями. Вареників з цими вишнями наварила, Галі дала на пироги. Ох, смачна вишня!
– Вродить цього року, то вже більше дам! – засміялась сусідка. – Аби тільки їли…
Стара трохи потопталась на місці. Врешті поцікавилась:
– Може, продаси мені саджанець?
Жінка округлила очі. Розвела руками:
– Яке «продаси»? Так забирайте… Хочете посадити вишеньку?
Засвітились вицвілі очі тихою радістю. Ксеня притулила до грудей долоні й кивнула:
– Звісно, хочу! Правнуки підростають. То нехай їм від мене добрий спомин залишиться, коли піду на той світ.
– Не надто й поспішайте туди. Грядочку ви навіщо розкопали? – хитро звузила очі сусідка.
– Щавель посіяти. Трохи петрушки. Якусь дрібку кропу та редьки на салат…
– Ну-от! А я про що? Сійте, садіть, бавте правнуків і живіть… Он яка весна гарна й тепла!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
562
