ПОРТРЕТ ЛЮБОВІ

– Я б намалював краще, якби міг тебе роздивитися, – виправдовувався юнак. – А так бачу лише здалеку… – хлопець важко зітхнув і замовк, знизивши плечима.

Кілька днів він не з'являвся на звичному місці, і Люба злякалася, чи не образила його. Юнак подобався їй. Скромний і тихий – саме за такого бажала б вийти заміж. Кохання вперше торкнуло дівчину своїм крилом.

Якось, за дорученням мами, пішла в місто і на перетині двох вулиць біля сходів з парку несподівано зустріла його… Він стояв, спершись на стіну, і наче чекав її. Любі хотілося бігти до нього, але що ближче підходила, то меншала сміливість. Коли відстань між ними скоротилася до одного кроку, юнак мовчки подав їй руку і ніжно стиснув долоню. Дівчина враз почервоніла, як пеларгонія, що цвіла в горщиках на підвіконнях її спальні, але руки не забрала.

Серце Люби співало, та вона не зронила ні слова. Ішли вони вдвох, ні про що не змовляючись, ніби зналися все життя, і довго, щасливі, блукали вуличками Тернополя. Сонце вже спало, коли закохані повернулися до хвіртки Любиної хати. Обом було гаряче від нових почуттів, що пов­ністю заволоділи ними. Розняли руки та нехотячи пішли кожен до свого дому, побажавши «на доб­раніч».

Доля Миколи наперед була вирішена: служба в армії. Поки він очікував грошей з дому, бо сам був нетутешнім – родом з Миколаївщини, дівчина ходила до репетитора з математики, а юнак щодня проводжав її туди і терпляче чекав, щоб повернутися з нею назад і довше набутися разом. Люба зовсім не хотіла вчитися, і якби її воля, то цілими днями гуляла б з Миколою. Він бажав того ж. Добігав свого кінця майже місяць їхнього кохання.

Того гіркого дня, коли Микола вийшов на свій поріг і показав здалеку дівчині конверт, Люба все зрозуміла, утекла до хати й розплакалася. Стало байдуже до інституту, до іспитів і навіть до життя. Передчуття неминучої розлуки з коханим спустошувало.

Перед останнім іспитом дівчина, замість інституту, прийшла на вокзал. Різкий гудок безжально роз'єднував обійми закоханих на пероні, які не хотіли відпускати одне одного. Уже на ходу Микола вскочив на останню сходинку вагона та потягнувся до Люби знову. Міцно притиснув її наостанок до себе, поки потяг поступово набирав розгону.

Люди з вікон дивились, як дів­чина вмивається слізьми, але вперто біжить, поки Микола горнув її до грудей. Хтось крикнув на нього, аби схаменувся і пожалів дівчину, щоб ніг собі не зламала, бідолашна! Умить одірвав, як від серця… Порожнеча між закоханими збільшувалася зі швидкістю, якої ніхто з них не в змозі був перемогти. Поворот ковтнув останній вагон і залишив Любу самотою.

Коли дівчина таки ввійшла в аудиторію, іспит закінчувався. Члени комісії готували відомість. Викладач, який був головою комісії, не відразу впізнав дівчину. Її обличчя опухло від сліз. Люба нервово крутила в руках кулькову ручку, вимастивши долоні синім чорнилом, і, схлипуючи, намагалася пояснити, що сталося. Чоловік подав їй склянку води, уважно вислухав та затримав комісію, щоб абітурієнтка таки склала іспит цього року. Колись він теж був молодим…

Щодня на пошті «до запитання» Люба отримувала такий бажаний рекомендований лист від Миколи з армії й одразу ж відписувала йому. Вони щиро ділилися своїми планами на майбутнє, яке уявляли спільним. Усе між ними здавалося вирішеним. Дівчина уявляла себе Миколиною дружиною і вірно чекала, доки хлопець повернеться, щоб зробити їй пропозицію. Рахувала дні до зустрічі. Навчалася.

Рівно за два роки листування, коли служба закінчилася, Микола нарешті повернувся додому, на рідну Миколаївщину, і того ж дня здав у ломбард дорогий наручний годинник рідного брата, щоб замовити дзвінок на переговорному пункті до Тернополя. Просто не терпілося почути свою Любу! Ох, і дісталося йому потім, коли брат дізнався про втрату…

Дівчина не тямила себе від радості, коли взяла слухавку, але на тому боці мовчали. Микола ставав німим завжди, коли мав сказати найважливіше. Не міг поворухнути язиком, наче майбутнє слово обпікало гарячим металом, і він знову й знову уникав слів. Звик мовчати, тримати за сімома замками квітку, яка давним-давно проросла в ньому.

Цієї гнітючої тиші ніхто з них так і не порушив, навіть коли випадкові спостерігачі збоку нагадували, що час збігає… Обоє враз розгубили всі слова, як тоді, коли вперше взялися за руки. Люба гірко ковтала сльози, але першою заговорити не посміла. Чекала цього кроку від коханого, а він не зміг.

Листування раптово припинилося. Микола щодня, як на роботу, приходив на пошту, чекав листа від Люби, але вона жодного разу більше не написала йому, хоча ще довго в душі надіялася на звістку від свого милого. Згодом дівчина разом із батьками переїхала в інше місто, і закохані остаточно втратили одне одного. Час стер усі шляхи назад, щедро посіявши нерозуміння та пекуче розчарування обом наостанок…

Допомагаючи якось матері з ремонтом, у спальні за старим комодом Оленка випадково натрапила на небачений раніше малюнок у рамі, на звороті якого бліднув підпис: «Микола Фецяк, 1975 р. Любі». Дівчина з довгою косою та книжкою в саду дуже нагадувала її маму в юності. Задумалася. Чому мама сховала цей красивий портрет і чому жодного разу не згадала імені художника у своїх спогадах? Оленка завжди вважала, що тато, який помер ще молодим, був єдиним маминим коханням. Рука потягнулася до телефона і дівчина зайшла на фейсбук-сторінку.

Того ж літа, на свій 62-й день народження, Любов Михайлівна несподівано отримала велику корзину зелених яблук. Жінка подумала, що помилились адресою, але кур'єр назвав ім'я замовника. Тієї ж миті перед її очима яскравим відгомоном промайнуло гаряче літо, коли вона, ще дівчиною, ховалася з книжкою в тіні яблуневого батьківського саду, поки молодий скромний художник здалеку малював портрет Любові. Словами він так і не на­вчився висловлювати своїх почуттів до неї. Навіть через роки.

Із жалем зітхнувши, Люба провела рукою по своєму давно обрізаному волоссю і з корзиною спогадів поспішила до гостей. Донька задоволено слухала, як мама захоплено розповідала про несподіваний подарунок.