ПОНІВЕЧЕНА ВЕСНА

– Хто прийшов?

– Вийди і подивися сам.

Я швиденько одягнув куртку і вийшов на подвір’я. Біля воріт стояли два хлопці. Один назвався Ярославом, а другий – Артемом.

– Ми зустріли твого дідуся Івана, то він нас послав по тебе. Каже, що ти без роботи нудишся. Підеш з нами?

– Звичайно, піде, – відповіла за мене мама, яка теж вийшла на веранду. – Тільки не баріться. Повертайтеся на обід.

Хлопці, мої ровесники, навчалися у місцевій школі. Ярослав приблизно мого зросту, із чорним чубом і засмаглим обличчям, був схожим на циганчука. Артем – нижчий від товариша, кругліший на обличчі й верткіший. Його коротенький чуб вигорів на сонці, що був білий-білий. Хлопці розповіли, як ще до війни і цих вимушених канікул на уроках праці робили заготовки шпаківень. Залишилося лише збити докупи будиночки для птахів і розвісити їх на деревах.

Ми зайшли в майстерню. Чисто, підметено, пахло дерев’яними стружками, смолою. Попід стінами стояли верстати. Над ними висіли пилки, сокири, долота, свердлики, лінійки і трикутники. За одним верстатом працював учитель трудового навчання Микола Васильович. Він показав мені, як затиснути дошку. Показав, як тримати пилку, як ставити ноги. До обіду ми з допомогою вчителя зробили понад десяток шпаківень. Мені так сподобалося, що працював би до вечора, але по мене зайшов дідусь.

Ідемо ми центральною вулицею, а над нами пролітають лебеді.

– Дідусю-дідусю, дивися, гуси-лебеді летять. Вони приносять весну на своїх крилах. Тепер вона відімкне землю чарівними ключами і холод більше не повернеться у наш край, – розповідаю те, що чув на уроках у школі.

– Так, онучку, весна незабаром вступить у свої права. І війні кінець. Лебеді на крилах мир принесли. Сонце землю прогріє – сія­ти пора. Козаки колись також за плугом ішли, а гвинтівка була за спиною і шабля збоку. Такий ми народ: своє боронимо, а на чуже не зазіхаємо, – говорить дідусь, дивлячись у небо за пташиним ключем.

Переходимо греблю, дідусь зупиняється і показує рукою на сільський став. Там гордо плаває пара лебедів.

– А це, Сашку, наші лебеді. Щороку прилітають. Вони вже тут зо два тижні. Прилетіли, коли ще ставок льодом був покритий.

Я не витримую і запитую дідуся про те, що вже тривалий час муляє мій мозок і душу.

– А хіба лебеді, шпаки й усі перелітні птахи не бояться війни? Вони пролітають над зруйнованими містами, спаленими селами, бачать спалахи, чують канонаду. Хіба їм не страшно? Чому вони не повернуть в іншу країну, де безпечно, де мирно. Там спокійно виведуть пташенят і знову восени полетять у вирій. Чому, дідусю, чому?

Дідусь подивився на мене, усміхнувся і погладив по голові.

– Птахи летять на батьківщину. Вони тут світ побачили, вперше крилом змахнули, сюди і повертаються. Це їхня рідна сторона. Тут їм найкраще. Чужина не замінить їм рідного краю. Тут сонце незвичайне, вода цілюща, повітря запашне. Тут і живеться, і диха­ється краще. І людям, і всякій Божій тварі.

– Дідусю, але ж люди зараз тікають за кордон… Вони не люблять своєї Батьківщини? Вони не вірять в нашу армію? Чому?

– Виростеш, синку, і зрозумієш. Людина, крім любові до рідного краю, ще дуже любить себе. Це називається егоїзм. А ще людиною в деякі моменти життя керує страх. І не нам судити їхні вчинки.

– Дідусю, мама каже, що я ще малий і багато чого не розумію. Але мені здається, що в душах таких людей немає надії на життя, немає віри в перемогу, у силу і стійкість наших воїнів.

Дідусь обіймає мене, і ми пришвидшуємо крок, бо вже телефонувала бабуся й сварилася: чекає нас на обід, а ми так довго швендяємо десь.

* * *

Ми всі очікуємо весняного теп­ла, а його все нема і нема. Березень, а вночі до десяти градусів морозу. Цілий тиждень дме холодний північно-східний вітер. Пронизує тіло, морозяними голками впивається в обличчя. Взимку не було такої холоднечі. Не хоче зима відступати, не здає своїх позицій, заперечує покази календаря. Триває вічна боротьба тепла і холоду, дня і ночі, світла і темряви, добра і зла. В природі все як у суспільстві.

Питаю в дідуся, чому весна тепла не несе, чому землю не відмикає чарівними ключами. Гуси-лебеді давно ж прилетіли. А можливо, весна ключі десь згубила, як моя бабуся, і тепер шукає?

За останній тиждень я так здружився з Ярославом та Артемом, неначе навчався з ними з першого класу. Хлопці заочно познайомили мене з однокласниками та своїми вчителями. А від понеділка вже й моїми. Мама записала мене до школи, щоб здобував знання, а не тинявся безцільно селом. Спочатку навчатимемося дистанційно, а через тиждень-два сядемо за парти. Ще ніколи в житті мені так не кортіло забігти до класу і чекати вчителя. Я став усвідомлювати, що моє життя розділилося на два періоди: до і після 24 лютого. А як же дорослі? У них, мабуть, усе набагато складніше.

Раніше, коли ми у вихідні приїздили в гості, я не виходив за ворота дідусевого двору. Тепер мої нові друзі з радістю ознайомлювали мене з дивовижами села та околиць. Отак, прогулюючись центром села, ми помітили великий автобус, що зупинився біля приміщення дитячого садочка. За командою звідти висипав величезний гурт малюків, одягнених в абищо. Одні були в черевиках і зимових куртках, а деякі просто куталися в ковдри. За командою виховательки діти вишикува­лися в колону і зайшли до будівлі. Повернувшись додому, я розповів про побачене мамі. Виявляється, що до нашого села прибули діти-сироти із блокадного Маріуполя. Коли ракета зруйнувала приміщення будинку-інтернату, вони перебували у підвальному приміщенні. Від самого народження обділені долею, діти, голодні й холодні, мужньо переносили всі труднощі війни. Ніхто не плакав, старші заспокоювали менших. І так більш ніж тиждень, під обстрілами і завиванням сирени. Мамина розповідь дуже вплинула на мене. Цілу ніч я не міг заснути, мені ввижалися очі тих малюків. Дорослий погляд дитячих очей. Очей, що бачили смерть.

Речі, які на мене були малі, ми постійно відвозили в село. Бабуся акуратно складала їх у шафу. «Колись комусь знадобляться», – казала вона. Я постійно дивувався: «І кому? Сестричка точно моїх речей не носитиме». Виявляється, всьому свій час. Поки всі спали, я склав дві сумки одягу, виніс на вулицю. Без дозволу взяв дідусевого велосипеда (хай вибачає) і відвіз речі до дитячого садочка. Коли виходив з подвір’я, то помітив, що гойднулася фіранка на вікні. Хтось із хати спостерігав за мною, а може, то мені здалося. Ввечері того дня я отримав коротке повідомлення від батька на свій мобільний телефон: «Синку, я пишаюся тобою!»

* * *

Дистанційне навчання гірше від звичайного. Ні, вчителі викладаються на двісті відсотків. Але мені так хочеться до школи. Сісти за парту, з криком пробігтися коридором, поганяти з друзями м’яча на перерві, хоч на хвилинку запізнитися на урок. Ніколи не думав, що сумуватиму за таким буденним життям. Мирним, звичайним.

Після занять вимикаю ком­п’ютер, почуваюся втомленим. Та є в мене гарна розрада – це мій коник двоколісний. Крутиш педалі і летиш з вітерцем польовою дорогою. Ми з друзями об’їздили всі сільські околиці. Були й біля солдатської могили, й біля чудодійного джерела, й на руїнах вів­чарні. Тільки-но стане тепліше, поїдемо через ліс до сусідніх сіл.

Вранці телефонував батько. Я так сумую за ним останнім часом, мені так бракує його доброго слова, поради. Часто виникають запитання, на які ніхто не може дати відповіді. Татко розповідав, що їхній загін виконав завдання від командування і повернувся на базу. За кілька днів він уперше зняв бронежилет і тепер відпочиватиме. Якби я був поряд, то обійняв би й охороняв його сон.

Розпрощавшись з Яриком та Артемом, я поїхав додому. Пора вечеряти. Бабусі подобається, коли я все виїдаю і прошу добавки. Я помив руки й забіг на кухню. Бабуся сиділа за столом і витирала сльози. Мама плакала в іншій кімнаті. Я не знав, що могло трапитися. Дідусь махнув мені рукою і вивів на кухню:

– Розумієш, Сашку, війна – це не гра і не кіно. Гинуть воїни, гинуть жінки і навіть діти. Смерть бенкетує і по-справжньому ллється кров. Мама й бабуся плачуть, бо побачили звірства окупантів у містах біля Києва.

Я сказав дідусеві, що все розумію, і пішов до своєї кімнати. Переглянув в інтернеті стрічку новин і ліг спати. До ранку мене мучило лише: навіщо? за що? чому?

Вранці я вже знав, що робитиму. Домовляються ж генерали, президенти, різні комісії та організації. А чому не спробувати домовитися нам, дітям? Я вирішив написати листа незнайомому мені російському хлопчикові.

«Незнайомий мені російський хлопчику, пише тобі Сашко з України. Я зараз проживаю в селі у своїх дідуся і бабусі, бо твій тато прийшов нас “визволяти” і зруйнував наші міста й села. Я дивився вчора телевізор і зрозумів, що ви у себе живете дуже бідно. Твій тато і його “бойові” побратими збирають у наших квартирах речі й пересилають додому. Якби ти звернувся раніше до мене з листом, то ми б з друзями подарували тобі багато одягу, іграшок і гаджетів. Ти вже, мабуть, граєшся батьковими подарунками? Радіє також мама і сестричка? Російський солдат, я не знаю, чи то твій, чи іншого хлопчика тато, кинув у вікно гранату, а коли розвіявся дим, за­йшов до хати. На кухні наткнувся га мертву бабусю.

– Гарні в неї кімнатні капці. Треба забрати. Теща зрадіє пода­рунку.

Далі посеред кімнати лежить закривавлена молода жінка із широко розплющеними очима й розпростертими руками, наче хоче захистити свою сім’ю. На пальці блищить обручка, а у вухах сережки і ланцюжок з іконкою на шиї.

– Ого, яке багатство впало з неба!

В люльці лежить маленька дів­чинка, обіймає пухнасте ведмежа. Вона спала, коли смерть заглянула в шибку. Вона так і не проснулася. Чоловік бере в руки ведмежа.

– О, моя донечка теж з радістю гратиметься такою іграшкою. Краплі крові збоку. Нічого страшного. Відпереться. А якщо не відпереться, то ми люди негорді. Ледве не наступив на автомобільчик з антенкою. Теж дорога річ. Не кожен купить. А де ж пульт? Ага, ось він – у руках хлопчика. Кріпко тримає.

Навіть мертвий малюк не хоче розпрощатися з улюбленою іграшкою. Доводиться силою розгинати маленькі пальчики.

Ви не питали в тата, звідки подарунки – ні ти, ні сестричка, ні мама? Ви ж його любите, а він вас. Він турботливий.

Якби ти попросив, то я віддав би мобільний телефон і ноутбук, а в додачу велосипед. Але ж ви не вмієте просити. Ви звикли відбирати силою. Так вам подобається, так смачніше. Присолене слізьми і кров’ю. А я вірив, що ми домовимося з тобою про мир.

Закінчую писати листа, і віра моя тане, як сніг навесні, як роса на сонці. А все-таки, незнайомий мені російський хлопчику, подумай над моєю пропозицією і не пусти свого батька на війну. На війні все може трапитися…»