ПОНІВЕЧЕНА ВЕСНА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ніч окутала село. Сірі хмари пливуть низько над головою, кидаючи на грішну землю то струмені холодного дощу, то лапатий сніг. А земля все те поглинає, неначе ненажерлива чорна космічна діра. Лише ліхтарі самотньо борються з темрявою, розрізаючи її своїми секторами. Так бо­реться добро і зло, правда і кривда. Перші весняні дні видалися холодними, вітер пронизує не тільки тіло, а й душу. Але десь у глибині серця народилася надія на всепереможну весну. І ця надія росте щомиті. З нею росте й віра. Віра в нашу Перемогу. Весна переможе. Я так хочу і так буде!

Мене звати Сашко. Я з мамою та маленькою сестричкою Софійкою з великого міста кілька днів тому переїхав у село, де проживають мої дідусь Іван і бабуся Ніна. На наше місто напали російські загарбники, знищили ракетами мою школу, Софійчин дитячий садочок, спалили стадіон. Тато швиденько відвіз нас у село, а сам повернувся назад і записався до батальйону територіальної оборони. Прощаючись, він обійняв маму, поцілував Софійку, а мені сказав: «Піклуйся про маму і сестричку. Ти ж тепер головний чоловік у сім’ї».

У селі зараз спокійно, не чути вибухів, не виють сирени, не поспішають люди до сховищ. Село живе своїм життям, ніби й немає війни. Тато мені пояснив, що вій­на – це агресивні дії однієї країни щодо іншої. Війна вже тривала вісім років, але для нас вона була непомітна. Тепер усе змінилося. Війна – це завжди страшно та жахливо. Ми зараз у безпеці, й наша армія робить усе, щоб ми залишалися в безпеці. Нам треба прислуховуватися одне до одного. Мама каже, що я за кілька днів подорослішав.

Тато ще до війни подарував мені щоденник, зовсім не такий, як шкільний. Товстий зошит у шкіряній палітурці з календарем, щоб планувати свій робочий день. І ось тепер я вирішив записувати в нього все почуте й побачене.

В хаті тепло, навіть душно. Бабуся сьогодні пекла хліб у печі. Я ще звечора спостерігав за її діями. Просіяла борошно, потім рукою намалювала на ньому хрестик, щоб Бог благословив. А вранці, помолившись, приготувала опару, настоювала деякий час і починала місити тісто. Робила це понад годину. Такий процес вимагає фізичної сили, терпіння і неабиякої любові. Без добрих помислів і тиші хліб не вдасться. Бабуся сказала, що це і є секрет вдалої випічки.

Справді, бабусин домашній хліб – це диво. Його смак і запах незрівнянний. А все тому, що вимішений натрудженими руками дорогої мені людини і містить велику пригорщу її любові. Дідусь розповів, що в дитинстві постійно спав на печі й ніколи не хворів. Ми із сестричкою відразу виявили бажання теж лягти на піч. Мама лише всміхнулася і подала нам ковдру та дві великі подушки. Так чудово на теплій печі і майже з-під стелі спостерігати за всіма рідними.

Дідусь дивиться останні новини з фронту, бабуся сидить поряд з ним і пришиває ґудзик до сорочки. Мама з ногами влізла на диван, вкрилася пледом і через вайбер переписується з татом. Він якраз після чергування на блокпосту повернувся в казарму. Мама так змінилася за ці дні. Стала мовчазною, майже не всміхається. Мені здається, чи то правда, що в неї з’явилося де-не-де сиве волосся.

Дрімота поборола мене і я навіть незчувся, як провалився в сон. Розбудив мене гучний сміх. Сміялися всі, навіть кіт Пушок. Дідусь ніяк не міг заспокоїтися. Вже перестав сміятися, а потім знову заходився реготом, тримаючись руками за живіт.

– Чого і кого я тільки не бачив у своєму житті?! А от циганів-бандерівців бачу вперше. То коні крали раніше, а тепер – танки. Ой, не можу більше. Цигани танка вкрали. Ха-ха-ха.

Бабуся пояснила мені, що на Херсонщині трапився курйозний випадок. Російські окупанти на хвилинку залишили без нагляду танк, а тут звідкілясь з’явилися цигани на тракторі, зачепили смертоносну машину і швиденько потягнули в невідомому напрямку. Росіяни кинулися навздогін, але так і не наздогнали.

– А ще мене в дитинстві мама лякала, що цигани дітей викрадають, – закінчила свою розповідь бабуся.

– Нісенітниця це все. Я маю на увазі казки про викрадення дітей, – втрутився в розмову дідусь. – Нам цигани хотіли свою дитину підкинути. Праворуч від дамби тягнувся раніше до ставка глибокий яр. Там з осені циганський табір зупинявся. Зиму переживуть і знову в мандри йдуть: до Карпат, до М...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!