ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
483Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
На звільнених від ворога територіях іще були сліди недавніх боїв. Багато споруд було зруйновано, розбито, спалено. На порожніх полях валялись боєприпаси, ворожа зброя, розбиті бронетранспортери, танки, міномети, гармати. Там і тут височіли свіжі могили… На виснажених обличчях людей – літніх, жінок, дітей – відбивався щойно пережитий жах війни. Серед них Анатолій уявив собі свою матір – схудлу, виснажену, безплотну тінь колишньої тілистої, вродливої жінки. Від думки про таку матір краялося серце…
В Анатолія була бронь, відстрочка ще на два роки, бо навчався в аспірантурі, до якої вступив перед самою війною. Але те не мало ніякого значення. Він знав, що піде сам, піде обов’язково, не всидить удома, не ховатиметься за ту свою бронь.
Анатолій сам усе бачив, власними очима, коли їздив областю, навколишніми селами, де відбувались бої…
Тут усе вже обірвалося… Поранена, понівечена снарядами земля, втоптана, виснажена важкими танками рідна Україна поставала перед його очима, і що не день усе гострішою ставала тривога за неї та за її дітей – найдорожче у світі.
Адже якщо грудьми не заслонити, то й життя не буде! Бо ж нелюди вбивали, ґвалтували дітей у Бучі, в Бородянці, в Маріуполі, значить, можуть спокійно вбити ще… А вони лишень починають жити… А вони – наше майбутнє!.. Отже, треба їх захистити, затулити серцем.
Кров застигала в жилах, коли думав, що й рідне місто тепер може бути доступне ворогам, що вони зможуть дивитися на Київ з високої гори, бачити, як широко й вільно розкинувся він над Дніпром. Чи ж для цих нелюдів будували ці палаци та лаври, чи для них висаджували каштани і тополі, облаштовували нові спортивні дитячі майданчики та стадіони? Чи для них мостили вулиці, тротуари, бігові доріжки, щоб вони могли це все трощити своєю клятою важкою технікою, топтати брудними чобітьми? Ні! Ніколи! Нізащо у світі! Він не дозволить! Це – його рідне місто! Анатолій тут народився і виріс. Тут йому знайомий кожний сквер, кожний будинок, кожний камінь. Кожною вулицею ходили його ноги. І він не віддасть свого рідного міста на поталу ненависному ворогові!
– Сину! Не йди! – плачучи, просила мати. – Не йди! Ти ж не ховаєшся! В тебе – бронь! На кого ти мене покидаєш? Я ж залишаюся зовсім сама!
– Мамо! Навколо люди! Ви не сама! А я мушу йти! Пробачте мені, мамо! Пробачте, що я такий!
– Ти в мене найкращий, соколе мій! Але я дуже боюсь за тебе!
– Я повернуся, мамо! Ви на мене чекайте. Я повернуся! Неодмінно повернуся з перемогою!
Мати сама його відпровадила аж до дороги, яка вела синів у безвість, на страшну війну. Попрощалася з Анатолієм спокійно, без сліз, бо сльози всі виплакала перед тим. Перед розлукою, тоді, коли вперше зрозуміла, що він піде, обов’язково піде, ніщо його не стримає, ніхто його не переконає, ніщо йому не завадить!..
І в її сірих очах назавжди закарбувалися ця бездушна дорога, яка відібрала від неї сина, і рідний силует на ній, що віддалявся все більше, аж поки розтав у тумані цілком.
Анатолій так і не повернувся з війни. Загинув. Але мати чекала його ще довго, сподіваючись, що сталась якась помилка, що її Анатолій усе-таки живий. Живий, усім смертям на зло!..
Жінка постійно виходила на дорогу. На ту бездушну дорогу, яка поглинула її сина, забрала його від неї. І люди часто бачили жінку на тій дорозі як символ скорботної матері, як символ вічного чекання, вічної надії. І, зустрічаючись із нею поглядом, люди ніяково відверталися, ховали очі, наче в чомусь завинили перед цією жінкою.
Їй передали з фронту медальйон, знятий із шиї сина, і блокнот – єдине, що залишилося від Анатолія. Медальйон був не сина, чужий. Вона не бачила в нього такої прикраси... Блокнот, списаний почерком Анатолія. Блокнот з кількома записами, які він, мабуть, робив між боями, між стріляниною, коли на якусь хвилину замовкало зловісне дзижчання куль. Не знала, як саме загинув син. Не хотіла знати, не хотіла слухати. Він для неї був живим і залишався живим назавжди. Вічно юним, двадцятип’ятирічним! З блокнотом не розлучалася: у ньому була душа сина. Перечитувала по декілька разів на день записи, які він чи то сам вигадав, чи то звідкись переписав:
«1. Восьма заповідь Божа: “НЕ КРАДИ!”.
Є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів – то лише різні варіанти крадіжки, і все.
Коли вбиваєш людину, то крадеш її життя. Вчиняєш перелюб, маєш стосунки з одруженою – крадеш в іншого чоловіка дружину, крадеш у дітей маму. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Коли даєш неправдиві свідчення, то крадеш віру в правосуддя.
2. Діти не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами. Вони – особистості!
3. Ніщо в цьому світі не дається задарма. За все доводиться платити. І платити дорогою ціною.
4. Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж мирні часи.
5. Події кількох днів, а іноді й одного-єдиного дня можуть вплинути на все життя.
6. Із сумних історій виходять цікаві книжки.
7. Наші вуха звикли до свисту артилерійських снарядів, до гуркотіння гарматного вогню, а очі звикли бачити, як з-під уламків викопують тіла загиблих.
8. Насильству необов’язково потрібна причина.
9. Прости мені, Господи, я не можу «любити ворогів своїх», не можу «підставляти праву щоку, коли б’ють по лівій». «Око за око, зуб за зуб» – мені значно доступніше і зрозуміліше! На війні цього швидко вчишся. Забрав у когось життя, то віддай своє!.. Забрав у когось радість, молодість – розплачуйся власною радістю, молодістю... Тільки так, тільки так!
10. Російська культура самозґвалтування не зможе спокійно жити, поки живі українська свобода та гідність.
11. Вчора загинув мій побратим, із яким ми потоваришували на війні. Він, як і я, пішов добровольцем. Ми домовилися, що той, хто з нас залишиться живим, передасть матері те найдорожче, що в кожного з нас було. В мене – цей блокнот, а в Матвія – медальйон. Мені було страшно знімати той медальйон із нього, мертвого. Але я обіцяв!.. Я не знаю, що в тому медальйоні, я його не розкривав, мабуть, якийсь оберіг від матері. Я просто почепив його собі на шию. Тепер він оберігає мене!.. Спасибі вам, чужа невідома мамо!.. Домашню адресу кожен із нас вивчив напам’ять».
Один запис у блокноті був обведений рамкою, чи то для того, щоб підкреслити його значимість, чи для того, щоб показати, що це – цитата:
«12. Ви подивіться, як, проводжаючи нас, своїх синів, на війну, відразу постаріли наші матері! Як відразу постаріли!..».
13. Я не боюсь померти. Смерть – це просто перехід в іншу форму буття. Якщо душа вічна, то після смерті тіла вона просто переходить у якусь нову субстанцію.
14. Ми б’ємося відчайдушно, люто і помираємо з Україною на устах. Може, завтра, післязавтра чи за тиждень, місяць я також помру. Але перед смертю я хотів би мати впевненість, що ті, за кого ми вмираємо, наші діти, колись зрозуміють, збагнуть, відчують велику ціну наших смертей!..
І два останні:
15. Єдине, що мене мучить, – це те, що не виконаю синівського обов’язку, не догляну старість матері! Пробачте мені, мамо!
16. Прошу пробачення і в матері Матвія: якщо мене також уб’ють, то не передам їй цього простенького медальйона. Треба передати, поки я ще живий! Передати за будь-яку ціну!
На цьому записи обривалися...
Мати однаково обливала слізьми і блокнот сина, і медальйон його побратима, незнайомого їй Матвія, молилася за обох, ставила в церкві свічки за упокій їхніх душ, замовляла служби Божі.
Довго вагалася, поки насмілилась розкрити той медальйончик, овальний, срібний, на довгому ланцюжку. Всередині була малесенька світлина сивої жінки із сумними чорними очима. Такі чорно-білі фото колись, у радянські часи, робили на документи, такі вона бачила у паспортах своїх дідуся і бабусі.
Ті розпачливі чорні очі незнайомої жінки не давали їй спокою. Вони дивилися їй просто в душу і благали повернути їй медальйон. «Не знаю я тебе, сестро, не знаю! – подумки зверталася до неї мати. – Але не хвилюйся! Я свято бережу пам’ять про наших синів! Вони обидва дорогі для мене! І твій став для мене рідним».
А потім жінці почав снитися її син...
– Мамо! – сказав він їй якось в одному зі сновидінь. – Знайдіть, благаю, сім’ю Матвія, його маму. Скажіть, нехай не плаче за ним. Скажіть, що він тут сидить до шиї у воді. За нами не можна стільки плакати.
Сон періодично повторювався, і мати зрозуміла, що мусить неодмінно знайти сім’ю синового побратима.
Використавши всі свої колишні знайомства, всі свої зв’язки, вона нарешті отримала потрібну інформацію. Із затисненою в руці адресою жінка їхала в метро. Побратим сина, Матвій, виявився також киянином. Мати дуже раділа, що сім’я того незнайомого їй Матвія живе в Києві. Звісно, вона поїхала б куди завгодно, щоб тільки виконати синову волю. Але подумала, що хлопці могли зустрічатися, коли були живі, оскільки обидва жили в одному місті. І від цієї думки жінка просто божеволіла... Бо синів побратим із наближенням потрібної станції ставав їй усе ріднішим. Виникало таке враження, що їде на зустріч із далекими родичами, яких давно не бачила. І в передчутті тієї зустрічі серце заледве не вискакувало із грудей.
Ось і станція «Оболонь». Жінка прудко вибралася на поверхню і попрямувала просто до одноповерхових особнячків. Знайшла потрібну вулицю. Та на місці того будинку, який вона шукала, чорніла вирва, наче порожнє місце в роті від вирваного зуба в ряду серед білосніжних зубів. У глибокій ямі хлюпала брудна вода...
Жінку моментально облило холодним потом, у неї дрібно затрусилася голова.
Вона впала поряд на коліна і судомно скрученими пальцями загребла землю.
– Ракета, ракета влучила, – пояснювали їй зусібіч люди.
– Нікого не врятували. Всі загинули: і Раїса, і дівчатка!
– Щойно завила сирена, а вони летять...
– Не встигла Раїса вибігти з дівчатками...
Ще щось говорили, пояснювали, розповідали... А вона чула тільки хлюпотіння чорної води...
– Родичка якась… – шепотілись люди за її спиною. – Мабуть, сестра.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
43
Життєві історії
