ПОМІДОРИ І ПІЗНЄ КОХАННЯ

– Мені подобається ось цей костюм, – Поліна вказала на манекен з уподобаним вбранням. – Як гадаєш, Лєрко, можна приміряти?

– Ну, – дівчина почухала нафарбовані брівки. – Моя мама придбала схожу модель, каже: зручно їй гуляти із сестричкою на дитячому майданчику. Але моя мама молодша за вас, а як вам буде в цьому костюмі – не знаю.

Поліна покликала продавчиню, щоб зняла його приміряти.

– А скільки твоїй мамі? – звернулася до Лєри.

– Сорок два.

Жінка усміхнулася: сорок два! Ну, молодша, так молодша.

Костюм кольору стиглого винограду Поліні, безумовно, пасував, і це було зрозуміло навіть без висновків консультантки. Поліна глянула на цінник. Сказати «дорого», то ніби й ні, а однаково шкода заплатити таку суму. Жінка подивилась іще раз у дзеркало.

– Я подумаю. Гаразд? – промовила, виходячи із крамниці.

– Ні, ну вам вирішувати, звісно. Мама моя просто носить здебільшого речі спортивного стилю, але вона спортивний інструктор, отож це й не дивно.

– І як мама дає собі раду? Ти кажеш, у тебе ще й сестричка маленька.

– Нас троє в сім’ї. Троє дівчат, – Лєра розсміялася. – Тато каже, що оточений королевами.

– Це точно, щасливий батько. Ти б теж хотіла мати велику сім’ю, Лєрко?

– О, не знаю. У вас он один Владислав – і нічого. Усім добре, – дівчина поглянула на годинник. – Гаразд, мушу бігти, рада була випадковій зустрічі.

– Навзаєм, тоді до вечора, чекатиму.

…Поліна дістала продукти з холодильника і заходилася готувати салат. Владиславові було п’ять, він мріяв про сест­ричку чи про братика. Навіть в іграшковій крамниці не хотів ні пазлів, ні машинок, а зупинявся біля брязкалець та розвивайок для найменших. І, певно, таки випросив, бо Поліна завагітніла. Довго мовчала жінка про це, бо вже декілька разів мала перервані вагітності, тож навіть чоловікові сказала не відразу, як тест показав позитивний результат. І, можливо, даремно, бо якби він знав про її стан, то не було б тієї розмови і, може, нічого з того всього не було б. Та поки Поліна потайки боролася з токсикозом і мріяла виносити дитя, Іван готувався до розлучення. Жінці здавалося, що він просто наводить лад у речах, а виявляється, він пакував усе потрібне.

– Я покохав, – наважився на пояснення одного вечора. – Ти повинна це прийняти.

Поліна здвигнула плечима, мовляв, звісно, прийму, от тільки уточню дещо. Але пекучий біль десь у коренях волосся затримував слова, затуманюючи погляд і забиваючи подих. А потім узагалі зомліла і вже нічого не пам’ятала…

Коли Поліну виписали з лікарні додому, у квартирі вже не було Іванових речей. І взагалі мало що було. Очевидно, чоловікові знадобилося багато чого зі спільно нажитого. І це буквально: кухонні рушники і лопатка, які подарували друзі на річницю.

Але ці, хоч і значні, матеріальні втрати були нічим порівняно із втратою дитини та лікарським висновком про те, що вона вже ніколи не зможе народити.

– Не треба було тобі дивитися на нездорових діток, от бачиш, – чи то докоряла, чи намагалася пояснити причину свекруха замість того, щоб визнати, що її син вчинив підло. – Навіщо тобі було взагалі вчитися на того дефектолога?

Поліна глибоко в душі розуміла, що можна якимось словом зупинити це повчальне моралізування, але чи то їй бракувало сміливості, чи вроджена терплячість таки брала гору.

***

Поліна приготувала невеличку святкову вечерю. Там, в Італії, жінка навчилася готувати небагато і швидко, аби більше часу присвятити розмовам за столом, а не самому столу.

– А я там вам зібрала пакетики з різним насінням помідорів, тепер же саме пора садіння, – жебоніла Лєрка, смакуючи салатом.

– Взагалі-то насіння на розсаду висівати раніше треба було, – зауважила Поліна.

– Справді? Ой, не знала! Я подумала, що ви, певно, поїдете до батьків за місто, там у вас багато роботи в городі.

– Лєрко, – якось зніяковів Влад. – Мама ж тільки нещодавно приїхала.

«Оце нахабність», – подумки обурилася
жінка. Проте усміхнулася: «Я ще соку принесу».

– Ну, чого «Лєрко»? Ти не маленький хлопчик, міг би й сам жити чи навіть не сам, – не вгавала юнка. – До того ж батько квартиру тобі залишив.

Поліна поклала на стіл графин. Влад піднявся:

– Мамо, випиймо за твій сорок один рік!..

***

– Ну ти, Полько, і терпляча. Слухай, ну злості на тебе немає, чесно, – сестра Наталка спересердя розсипала цукор зі стіку. – Мало ти натерпілася за ці роки, що не поставила цю шмаркачку на місце? Вона зовсім мала, а вже тебе з твоєї оселі виперла! А Владик хіба не знає, що ти сплатила батькові за його частину квартири?

– Владик просто закоханий. Наталко, може, воно й на краще. І батькам допоможу. Вони город посадили, то вже грядки за мною. До речі, про грядки. Ти розсаду не забула?

– Не забула. Ось зелений букет. Перш аніж з тобою зустрітися, я такий самий букетик завезла переселенцям. Якісь працелюби, чесне слово! Бо, знаєш, до нас тут різні «кадри» приїжджали – мали на що дивитися. До речі, в батьків наших теж є подарунок – сусіда. Нібито такий усміхнений, але люди кажуть, що, певно, з отих – асоціальних, п’яничка, бо коли щось купує в магазині, то по слову вимовляє. Тож будь обережною.

Поліна нічого не сказала. Їй не було коли перейматися переселенцями, бо поратися таки було біля чого. Батьки звикли садити вдосталь картоплі, квасолі, буряку, моркви, щоб мати все своє, домашнє.

***

Поліна почула щось на кшталт «Доб­ридень», коли почала робити ямки на грядці.

На сусідньому подвір’ї незнайомець тримав відро. Поліна кивнула, подумавши: «Ну-ну, певно, це той, про якого Наталка розповідала». Чоловік наблизився. Паркану між їхніми подвір’ями Поліна ніколи не пам’ятала. З покійною сусідкою батьки жили у злагоді, а відколи її не стало, так і потреба в паркані відпала взагалі.

– Може, допомога потрібна?

Поліна заперечливо похитала головою.

– Помідори, – чи то запитав, чи констатував незнайомець.

Поліна вирішила не підіймати голови, аби сусід зрозумів, що його присутність тут зайва. Але коли розігнулася, то ледь не бухнула йому в груди.

– Що ви робите? – скрикнула, коли чоловік почав перебирати пагінці.

– Я дивився, це ж помідори, – чоловік підняв руки, наче мав намір здатися. – Я – Костя.

– Та хоч і Зоя, – промимрила, скрививши обличчя, Поліна і шмигнула носом.

Чоловік був схожий на скандинавського вікінга: рудобородий, високий, але мав змарніле обличчя і зовсім не лицарський стрій – якісь сіро-зелені домашні штани та чорний, явно не за розміром светр.

Костянтин розмовляв і справді якось дивно, проте запаху алкоголю Поліна не відчувала.

– Ось так, бачите, – чоловік узяв пагінець і встромив його в землю. На відстані розкладеної долоні від землі повторив: – Ось так.

З подвір’я нагодилася Полінина мати.

– Що вам, Костю? Треба щось? – запитала так, наче хотіла вберегти доньку. Сусід похитав головою. Жінки заходилися
висаджувати, і чоловік пішов на своє подвір’я.

– А хто цей Костя? – прошепотіла Поліна.

– Диви, який швидкий, уже й відрекомендувався, – чи то усміхнулася, чи здивувалася мати. – Якийсь друг Георгія, того, в якого батьківщина тут. Він то продавав цей будинок, то передумував. А оце нещодавно привіз сюди цього прия­теля, сказав, що ніде йому жити, бо він з отих країв, де бої тривають. Я лиш забула, звідки саме. Може, тато тобі скаже. Костя такий небагатослівний і дивний, як на мене. Щоправда, картоплю нам допоміг посадити, то й батько йому допоміг. Навіщо Костянтинові та картопля? Хіба ж він тут надовго? Та й люди кажуть, що чоловік цей, певно, якийсь пияк, бо ж, бач, без сім’ї приїхав…

«Люди кажуть», – міркувала Поліна, поки сон до неї не поспішав. Звісно, вона могла помилятися, але якось надто чистим і охайним було подвір’я Кості, як для п’янички, як казала Наталка. Та й помідори він роздивлявся, наче художник свою закінчену картину. Не кажучи вже про те, з яким задоволенням встромив їх у землю. Щось було дивним у його поведінці та мовленні. І воно ніяк не ототожнювалося з алкоголем.

***

Помідори Поліна любила. Її батьки працювали на консервному заводі, тож з усіх соків томатний Поліна любила найбільше. Таке було дивне дитяче уподобання. Але всі ці роки, поки вона була в далекій Італії, щоразу готуючи щось із томатами, Поліна наче поверталася додому. Хоча, правду кажучи, там помідори мають зовсім не такий смак, як удома…

– Я хочу вас попросити, – протяжний голос сусіда наступного ранку знову став несподіванкою. Поліна саме підмітала сходи.

– Так, звісно, – подивилась на нього.

Чоловік усміхнувся:

– Я хочу теж саджанці помідорів.

Поліна здивувалась:

– То купіть розсаду на ринку.

– Я не знаю, де ринок, та й не певен, що зможу добре пояснити, що саме мені потрібно. А вам напишу і гроші дам. Гаразд?

Поліна погодилась: відмовити було якось не зручно. Водночас і собі купить те, що потрібно.

– Навіщо тобі ще стільки саджанців? – запитала Наталка, перераховуючи гроші.

– Це для сусіда-переселенця, Кості, – уточнила Поліна.

– А, ну ти жінка самотня, от він і підбиває до тебе клинці, – кивнула Наталка. – Ех, заміж тобі треба, сестричко…

– Ще чого? – відмахнулася Поліна і якось отетеріла. Вона вимовила це інтонацією своєї свекрухи.

***

Коли Іван поїхав з коханкою до США, батьки його чомусь були певні, що Поліна має залишатися їхньою опікункою у старості. Вони турбували Поліну за кожної нагоди, натякаючи, що вона ж мати їхнього онука, і до останнього не вірили, що невістка поїде в Італію на заробітки.

– Ще чого? – репетувала свекруха. – А батькам твоїм хто має допомагати? Ну і що, що вони молоді ще? А, сестра! Ну так! А ми самотні!

«Хай би ваш син подумав про те, що ви самотні», – хотіла сказати Поліна у відповідь, але вихованість не дала їй це зробити.

Поліна тоді таки поїхала. Надто вже свекри спекулювали тим, що хоч їхній син і вчинив не...