ПОМІДОРИ І ПІЗНЄ КОХАННЯ

Костянтин розмовляв і справді якось дивно, проте запаху алкоголю Поліна не відчувала.

– Ось так, бачите, – чоловік узяв пагінець і встромив його в землю. На відстані розкладеної долоні від землі повторив: – Ось так.

З подвір’я нагодилася Полінина мати.

– Що вам, Костю? Треба щось? – запитала так, наче хотіла вберегти доньку. Сусід похитав головою. Жінки заходилися
висаджувати, і чоловік пішов на своє подвір’я.

– А хто цей Костя? – прошепотіла Поліна.

– Диви, який швидкий, уже й відрекомендувався, – чи то усміхнулася, чи здивувалася мати. – Якийсь друг Георгія, того, в якого батьківщина тут. Він то продавав цей будинок, то передумував. А оце нещодавно привіз сюди цього прия­теля, сказав, що ніде йому жити, бо він з отих країв, де бої тривають. Я лиш забула, звідки саме. Може, тато тобі скаже. Костя такий небагатослівний і дивний, як на мене. Щоправда, картоплю нам допоміг посадити, то й батько йому допоміг. Навіщо Костянтинові та картопля? Хіба ж він тут надовго? Та й люди кажуть, що чоловік цей, певно, якийсь пияк, бо ж, бач, без сім’ї приїхав…

«Люди кажуть», – міркувала Поліна, поки сон до неї не поспішав. Звісно, вона могла помилятися, але якось надто чистим і охайним було подвір’я Кості, як для п’янички, як казала Наталка. Та й помідори він роздивлявся, наче художник свою закінчену картину. Не кажучи вже про те, з яким задоволенням встромив їх у землю. Щось було дивним у його поведінці та мовленні. І воно ніяк не ототожнювалося з алкоголем.

***

Помідори Поліна любила. Її батьки працювали на консервному заводі, тож з усіх соків томатний Поліна любила найбільше. Таке було дивне дитяче уподобання. Але всі ці роки, поки вона була в далекій Італії, щоразу готуючи щось із томатами, Поліна наче поверталася додому. Хоча, правду кажучи, там помідори мають зовсім не такий смак, як удома…

– Я хочу вас попросити, – протяжний голос сусіда наступного ранку знову став несподіванкою. Поліна саме підмітала сходи.

– Так, звісно, – подивилась на нього.

Чоловік усміхнувся:

– Я хочу теж саджанці помідорів.

Поліна здивувалась:

– То купіть розсаду на ринку.

– Я не знаю, де ринок, та й не певен, що зможу добре пояснити, що саме мені потрібно. А вам напишу і гроші дам. Гаразд?

Поліна погодилась: відмовити було якось не зручно. Водночас і собі купить те, що потрібно.

– Навіщо тобі ще стільки саджанців? – запитала Наталка, перераховуючи гроші.

– Це для сусіда-переселенця, Кості, – уточнила Поліна.

– А, ну ти жінка самотня, от він і підбиває до тебе клинці, – кивнула Наталка. – Ех, заміж тобі треба, сестричко…

– Ще чого? – відмахнулася Поліна і якось отетеріла. Вона вимовила це інтонацією своєї свекрухи.

***

Коли Іван поїхав з коханкою до США, батьки його чомусь були певні, що Поліна має залишатися їхньою опікункою у старості. Вони турбували Поліну за кожної нагоди, натякаючи, що вона ж мати їхнього онука, і до останнього не вірили, що невістка поїде в Італію на заробітки.

– Ще чого? – репетувала свекруха. – А батькам твоїм хто має допомагати? Ну і що, що вони молоді ще? А, сестра! Ну так! А ми самотні!

«Хай би ваш син подумав про те, що ви самотні», – хотіла сказати Поліна у відповідь, але вихованість не дала їй це зробити.

Поліна тоді таки поїхала. Надто вже свекри спекулювали тим, що хоч їхній син і вчинив не зовсім порядно, зате ж як шляхетно вирішив залишити квартиру Владові. Ну так, тільки на словах.

Нещодавно Владик навіть пожартував, що мама його красуня і ще вийде заміж за якогось статного італійця. Свек­руха на це знову зітхнула: «Ще чого? Хай уже твоїх дітей бавить». Влад сміявся, переповідаючи мамі цю розмову, а Поліні хотілось плакати…

– Я вам дякую, – зрадів придбаному чоловік. – Матиму якесь заняття. Якщо вам потрібна моя допомога, тільки скажіть. Однаково я весь час удома.

– Костю, пробачте, ви перенес­ли інсульт? – запитала соромлячись Поліна.

– Так. Як ви здогадалися?

– Я – дефектолог, хоча, відверто, давно не працюю за фахом.

– Ну, я теж, мабуть, не скоро працюватиму за фахом.

– А ви хто?

– Корабельних справ майстер, у море ходив. Потім – карантин через пандемію, війна, інсульт… До речі, Поліно, я тут нещодавно був на зустрічі для нас, переселенців, ой, зараз покажу… – Костянтин чомусь піднявся і почав гортати на екрані. – Ось!

– Розвивальний простір, – прочитала Поліна рекламу, – для дітей, місце зустрічей…

– Там потребують дефектолога.

– Це що, волонтерство?

– Так, – з усмішкою промовив чоловік.

– Ні, дякую, волонтерство – то не для мене, – відмахнулась жінка. Потім, почервонівши, додала: – Ні, не тому, що я така бездушна і меркантильна.
Просто я приїхала ненадовго, а зараз міркую над тим, аби знову повернутись за кордон.

– Та не виправдовуйтесь, це ж ваша справа, – зітхнув Костянтин.

Оте словосполучення «ваша справа» чомусь добряче зачепило Поліну. Ну, за ці роки вона хоч і допомагала відновити мовлення італійкам після інсульту, але професійною діяльністю це не вважала. Та й хіба немає активних молоденьких дефектологів, які залюбки позуватимуть на всіх світлинах з переселенцями? Однак розмова з Костею не йшла з її голови…

***

– А я вас в автобусі впізнав одразу, – Костя торкнувся ліктя Поліни якогось дня, коли вона приїхала до міста. – Ви – у справах?

– Так, маю із сином зустрітися, а ви?

– Таке, різне. Можна пройтися з вами?

– Та я недалечко, – Поліна вказала на молоду пару, яка йшла їм назустріч. Влад із Лєрою здивовано окинули оком маму та її супутника. Костянтин привітався і чомусь попросив зателефонувати йому за змоги.

– Мамо, це хто? – здивувався син.

– Це наш сусід, переселенець, – пояснила жінка.

***

Лєра єхидно пхинькнула, поправивши сонцезахисні окуляри.

– От бачиш, Владе, як мамі там добре! А ти казав… Вона вже й із чоловіком познайомилась! А він самотній, еге ж?

– Лєро, – Влад подивився на неї спідлоба. – Мамо, ну він же переселенець. Раптом колаборант?

– Колаборант і п’яниця – яка різниця, – аж стрепенулася Поліна. – Ми, взагалі-то, йдемо додому?

– Ну, ми, правду кажучи, вийшли Лєрі кросівки придбати. А тобі терміново треба у квартиру?

– Ви не хвилюйтесь, у Влада чисто, – втрутилася дівчина. – Він акуратний, хазяйновитий, а я йому допомагаю.

Поліна мовчки проковтнула слова. Ех, була б вона справжньою «свекрушенцією», не змовчала б!

– Я сама вирішу, – чоломкнула сина в щоку.

Поки Поліна вирішувала, йти чи не йти у квартиру, якось мимохіть підійшла до торговельного центру, де у вітрині побачила костюм, який так і не купила.

Замилувалася, уявивши себе в ньому.

– Вам пасуватиме, – почула знайомий голос.

Поліна повернулася:

– Костю, ви стежите за мною?

– Зовсім ні, – чоловік розвів руками. – Я допомагав розвантажувати допомогу для переселенців, ось макарони отримав. Любите? Я запрошу вас на вечерю.

Поліна розсміялася. Костя так невимушено і щиро говорив, наче йшлося про лобстера і келих дорогого ігристого. Господи, невже в житті все, на що вона заслужила, – це повечеряти разом із переселенцем макаронами? Жінка не відповіла згодою, а Костянтин далі керував:

– Тож приміряйте.

…Поліна не планувала довго затримуватися вдома. Зрештою, в країні війна і потрібно було на щось жити. Принаймні жінка думала так, коли їхала на батьківщину. А тепер тут, незважаючи на весь неспокій, сирени, поховання героїв, не уявляла, як у цій ситуації залишити рідних.

А ще вперше за довгі роки Поліна відчувала симпатію. Костю важко було назвати цікавим співрозмовником, адже перенесений інсульт не давав йому змоги вільно спілкуватися, але було в цьому чоловікові щось таке, проти чого Поліна встояти не могла. І тоді, коли за його схвальним відгуком купила такий бажаний костюм, і тоді, коли все ж на його прохання погодилася стати волонтером – дефектологом. Насправді Поліна й не уявляла, наскільки затребуваною є її спеціальність.

Жінка боялася своїх почуттів, адже в її розумінні це було безглуздо, і все ж кожна розмова, кожна зустріч з Костянтином робили Поліну безмежно щасливою.

– А ти знала, що у твого сусіда дружина росіянка? – якось прошепотіла сестра під час зустрічі.

– Ні, – почервоніла Поліна. – Та й не мій він.

– Ну, я про те, щоб ти була обережнішою. А то ти «Костя, Костя». А він, може, тут і недаремно пересиджує. Про це мій Віталій якось дізнався, розмовляв із Костянтином, коли ми в батьків були.

Поліна закашлялась чи то від несподіванки, чи то від розчарування. Ну, звісно, в нього є сім’я! Просто вони ніколи не говорили про свої колишні стосунки. Та Поліна й ні на що не сподівалася… Хоча брехати самій собі вона не вміла, але таки сподівалася, хоча сама не знала, на що саме…

***

– Поліно, ти не відповідаєш на повідомлення, – Костя підбіг до неї, коли та проходила двором. – Тобі запропонували очолити центр, і це вже не волонтерство, а оплачувана посада.

– Бачила.

Костя не міг збагнути її байдужості. Йому подобалась Поліна: вона розуміла не лише його знову освоєне мовлення, а і його справжнього. От тільки чому її ставлення віднедавна стало кардинально протилежним?

– Поліно, я чимось завинив перед тобою? – намагався довідатися чоловік. – То ти рада посаді?

– Не знаю, не на часі це, – не підводячи очей, відповіла жінка.

Наступного дня вони святкували річницю весілля батьків. Накрили гарний стіл на подвір’ї, Костя прилаштував гірлянду з ламп. Тільки музику не вмикали: якось не до пісень тепер…

– Поліно, я тут чув, сестра тебе запитувала, чи ти їдеш-таки? – Костя вибрав вдалу нагоду розпочати з нею розмову. – Куди? Навіщо?

– Це моє життя, моя таємниця, якщо так хочеш, – Поліна вдала твердість. – Ти теж поїдеш, може, після перемоги, може, до неї.

– Ну, перемога – це, взагалі-то, круто, але ж ти знаєш, що мені нікуди повертатися. Наш будинок зруйнований через обстріли.

– Зате тобі є до кого, правда ж, Костю?

– Ти про що? У мене всі роз’їхались.

– Ну, мене то не обходить, – хотіла відмахнутися Поліна, намагаючись піти, але Костя її перехопив, і їхні погляди зустрілися.

– У тебе сім’я, Костю, і я не…

– І ти нічого не знаєш, ти робиш поспішні висновки. Так, у мене є дружина, уявляєш, і син. Щоправда, втекли вони на батьківщину дружини, в Росію, бо бачать себе частиною «великої» країни. Ми, як виявилося, різні люди… Та Бог із нею, хай робить те, що хоче, а син… Ти ж мати, уявляєш, як мені боляче? Я ще намагався щось пояснити, достукатися до Тамари, то вона «привітала» мене з тим, що я, виявляється, не батько Тимура. Мене після цього й розбив інсульт, і я потрапив до лікарні. То як, Поліно, є в мене сім’я, як ти вважаєш?

Жінка мовчала. Костя пішов до мангала. Приїхав у таксі Влад.

– Синку, ти сам? А Лєра? – здивувалася Поліна.

– Ой, мамо, ми розлучилися. Ну чесно, Лєра так негарно поводилася з тобою. Я поглянув на це збоку – та ну її! І от що, повертайся у квартиру, це ж твоє помешкання.

Поліна відчула, як на її очах з’являються сльози. У батьків – річниця кохання, у Влада – початок нового етапу в житті, а в неї…

– Та ні, Владе, – усміхнулася Поліна. – У мене тут помідори, повітря чисте.

– І переселенець, – Костя простягнув руку Владові для знайомства, злегка обійнявши Поліну. – Ну, правда ж?