ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
462Читаємо з дітьми
Кіт та кріт
– Діти, хутчіш збирайтеся, ми їдемо! – пролунав татів голос із машини.
– Як добре, що ми можемо провести наше літо в заміському будиночку бабусі та дідуся! – замріяно мовила на те Леся.
За вікном уже сяяло лагідне ранкове сонце. Леся, Аліна та Міла навздогін бігли до автівки. Пан Кіт уже чекав біля тата. Його не потрібно було кликати. Він, щойно чув звук двигуна, був тут як тут. А от пані Киця з дітьми залишилася вдома, про них піклуватиметься чудова пані Алла, сусідка родини. А все тому, що вони не любили поїздок, бо їх захитувало під час подорожі.
Дорога в заміський будиночок була гарною та близькою. Шовкові трави на широких луках тішили око. На них випасалися корівки й овечки, а інколи траплялися і кози з маленькими козенятами. Уже за якусь годинку–дві родина була на місці.
Уся вулиця рясніла бузковими кущами та квітами ірису. Ті були ніби намальовані. А на воротах жив собі маленький будиночок із написом «Пошта».
– Як у вас тут чудесно, ми наче потрапили в казку! – сказала мама, обіймаючи бабусю.
Пан Кіт теж обіймав бабусю, одяг якої мав приємний аромат їжі.
– Так, доню! Це ви ще нашого саду і городу не бачили! – усміхнувся дідусь.
– То проведи наших дорогих гостей на екскурсію! – запропонувала бабуся.
Усі юрбою побігли за дідусем, уздовж вікон з мереживними фіранками та зеленими дерев’яними віконницями.
Сад був великим і прекрасним. Виноград переплітався з деревами й утворював собою тунель яскравої палітри, в якому жили пташки.
– Цвірінь-цвірінь! – перегукувалися вони між собою.
– У-у-у-у-у! – відповідав їм вітер.
Маленький ошатний городик ряснів грядками зелені та різноманіттям овочів. Після дощу тут з’явилися равлики. Маленькі й милі, парочками вони сиділи на листочках квітів. А з іншого боку, там, де закінчувався яблуневий сад, було місце для пікніку на газонній травичці. На деревах айви – гамаки. Кукурудза вже рум’янилася на барбекю.
– Дідусю, оце так дивовижу ви нам влаштували!
– Усе для моїх любих дівчаток!
Усюди гуділи хрущі та літали маленькі бджілки. На траві біля польової квітки діти побачили маленького джмеля.
– Дивіться, пухнастий джмелик, він не ворушиться і не дихає, – прошепотіла Леся.
Тато приніс із кухні маленьку зубочистку і на ній крапельку кленового сиропу. Джмелик з’їв сироп і ожив, а тоді полетів собі від здивованих людей. Згодом діти почули нявкання пана Кота, який кликав їх і потребував уваги. Біля куща півоній кіт вказував на нірку.
– Дідусю, хто там може жити?
– Упевнений, що там кріт! Я вже бачив такі нірки раніше. Думаю, пан Кіт із ним познайомився і вас невдовзі познайомить!
– А як же нам його побачити?
– Тільки чекати, коли він сам захоче до нас вийти.
– Ми тут майже на все літо, то, може, нам пощастить!
Малеча раділа, ідея запізнатися зі справжнім кротом була казковою! Його точно не зустрінеш у місті. Побачили тільки в цьому чарівному заміському будиночку!
У дітей з’явилася традиція – тепер щоранку вони бігли в садочок, де ростуть величезні рожеві півонії, дивитися, чи вийшов кріт зі своєї нірки.
Тутті
Від самого ранку надворі було весело та жваво.
– Бабусю, а хто це там за парканом? – запитала Аліна.
Дівчатка здивовано дивилися на сусідське подвір’я.
– А це сусідські собачки! Із сусідами нам дуже поталанило, а в гарних людей і тварини гарні!
– Нам теж пощастило, пані Алла зараз доглядає наших котів!
– Так, ми знаємо, ваша матуся їй нещодавно телефонувала, з котиками все добре. Переказували вам вітання!
– Як чудово! – відповіла Міла.
Аліна їла сирник і роздивлялася візеруночок на своїй новенькій спідничці. А Леся… Шелті на ім’я Байрон уже був тут як тут і чекав, коли мала віддасть йому свої ласощі. Собака вже настільки розтовстів, що ледве пересувався на коротеньких лапках. Байрон був товариським і любив спілкуватися, особливо, коли його підгодовували.
Інколи до сусідського паркана ще підбігав Жужик, маленький і кудлатий, поряд із ним навіть шелті здавався велетнем. Його пані кликала пса ласкаво – Жужиком. А пан – Жоржем. Саме тоді малесенький відчував себе псом. У нього вирівнювалася постава, і він, грізний, супроводжував свого господаря до поштової скриньки, прикріпленої до їхніх воріт, і назад. Це відбувалося в ті дні, коли чоловік зранку забирав газети та журнали. За звуками здавалося, що в сусідському вольєрі ще жили інші шелті, але їх ніхто ніколи не бачив.
Настав час вечері. Треба було готувати курку та овочі на грилі.
– Діти, дивіться, кого я щойно знайшов! – сказав здивований тато.
– Хто це?! – запитали дівчатка.
Вони всі втрьох обступили здивованого татуся. Батько тримав у руці маленьку тваринку. Навіть дуже маленьку.
– Це ніби черепашка, але страшненька, мов динозаврик… а ще вона схожа на мишеня!
– А мені здається, вона як живий ґудзик! – гомоніли діти.
– Але на черепашку схожа найбільше, – помітив тато. – З таким довгим мишачим хвостиком я досі черепах не бачив. Як же вона тут опинилася? І що з нею сталося?
– Я пропоную назвати її Тутті! Наша нова тваринка! – замріяно промовила Леся.
– Ох і Леся! – всі розсміялися та побігли в садок, показати дідусеві, бабусі й мамі маленьке дитя черепахи. А тато вже почав міркувати, яким буде тераріум для нового мешканця дачного будиночка.
– А чому ви назвали черепашку Тутті? Хто вигадав таке цікаве ім’я? – запитала мама за вечерею. Діти в цей час їли малину, одягаючи ягоди на пальчики, влаштовуючи ніби ляльково-ягідний театр.
– Це я! Вам подобається? – звернулася до всіх Леся.
– Мені здається, це може бути новий сорт екзотичних півоній! Жовтогарячих і, можливо, таких у смужечку… – замріяно відказала бабуся.
Кожен вигадав свою версію. І тільки дідусь, тримаючи в руці цукерочку зі схожою назвою, здогадався про справжнє походження ідеї. Й ще, мабуть, пан Кіт, який був у нього на руках.
– А мені нагадує екзотичну мандрівку, – розпочала свою розповідь Леся.
– Можливо, маленька Тутті прилетіла до нас із далеких теплих країв.
– Як прилетіла, доню, невже у літаку? – всміхнувся тато.
– Та ні, – продовжила Леся. Вона була зосереджена на тому, щоб розповісти свою історію.
Подорож до країни рукокрилих
«Величезні птахи днями і ночами, а може, навіть цілими тижнями у своїх дзьобах несли нашу черепашку. Вони невтомно летіли за далекі гори та за сині моря. У своїх міцних дзьобах птахи передавали Тутті одне одному. І все це задля того, щоб вона опинилася у країні рукокрилих. Але їм завадив сильний вітер. Черепашка вислизнула із дзьоба птаха й опинилася в нашому саду. А птахи полетіли далі.
Ми простежили за ними, і всі разом опинилися на сусідній вулиці – на таємничому подвір’ї нашого знайомого хлопчика Мирослава. Там є така страшна й незвична альтанка – вона наче замок, де живуть ці звірі! Про них ми чули тільки від хлопчика, а йому про звірів розповідав батько, але ж ніхто із нас на власні очі їх не бачив.
І от одного дня подорож почалася. Ми зібралися на нашому подвір’ї. Взяли із собою все, що потрібно, й вирушили в похід. Коли прибули на місце, облаштували свій намет. Було не дуже спекотно. Отже, ми з Аліною, Мирославом і паном Котом вгамували свій голод піцою та чекали, коли ж настане час сутінок і ми зможемо нарешті побачити таємничих рукокрилих».
Аліна тільки усміхалася, бо знала, що ж відбувалося далі в їхній подорожі.
«Місцеві мешканці були люб’язними. Вони частували нас персиками та соком. Ми вже не могли дочекатися вечора, щоб нарешті побачити звірів. Але нам пояснили, що це може бути надто непередбачувано і ми можемо налякатися чи самі налякати рукокрилих. Та ми однаково хотіли нарешті їх уздріти».
Дідусь покинув усі свої справи й уважно слухав Лесю. Бабуся поставила на столик лимонад і усміхалася. Міла із паном Котом сиділи на смугастому пледі біля куща кремових півоній. Тато й мама – біля дівчаток на лавочці. Усі зосереджено слухали, прагнучи дізнатися, що буде далі.
«Ми дочекалися темряви і от нарешті побачили тварин, точніше, одну тваринку. Вона виявилася не такою вже й страшною. Це був рукокрилий кажанчик! Зовсім не страшний і гарненький! У нього було трішечки пошкоджене крильце, і родина Мирослава його врятувала!»
– Як цікаво! Сподіваюся, це вигадана історія, ви ж не гуляли вночі, правда? – запитав тато, насупивши брови.
– Ну, звичайно, татку, але більшість із цієї історії правда! – відповіла Аліна.
– Аліно, – благальним поглядом дивилася на сестричку Леся, сподіваючись, що маленькі таємниці залишаться таємницями.
– То от як ви ходите в гості до друзів! Пан Кіт навіть мені не розповів вашої таємниці! – закинула своїм маленьким сестричкам Міла.
– Так! Ми маємо світлини з рукокрилим, встигли їх зробити ще до того, як пан Володимир відвіз його до спеціального реабілітаційного центру! – промовили дівчата.
І родина закінчила свій вечірній пікнік, роздивляючись кумедні світлини дівчаток та їхніх нових друзів. Ось на тій – маленькі дослідники разом із майже прирученим кажанчиком. На наступній дідусь готує кукурудзу на грилі, а пан Кіт нетерпляче чекає на смакоту. Тут муркотик спостерігає за Тутті, а навколо них уся родина – це першого дня, коли її знайшли.
А на тому фото – пан Кіт біля нірки крота! Може, та сіра плямка – то навіть сам Кріт і він усе ж таки хотів показатися дівчаткам?!
– Незабутня відпустка нам вдалася, правда?! – запитав у родини тато.
– Так! Ціла подорож до країни рукокрилих!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
584
