Історія з життя
Дощ ляє цілу вічність і ще трохи. Здається, незабаром шиби розчиняться в тому безкінечному потоці води. Яриха молиться і клене, клене і молиться. Просить Матку Боску, всіх святих дати трошка сонця, щоб хоча б город попритати до воранки (збирати вже нема що, навіть бадиляччя встигло зогнити від тієї води)… Склинає негоду на чім світ стоїть і діда склинає, бо заскоро пішов у засвіти й залишив бабу саму зі стихією. Та сили Небесні й підземні глухі до бабиного голосіння.
Прокидається задовго до світанку. Випихає з-під перини ногу і швидко притає її назад. Зимно... Згадує, як іще дівчиниском із тоненькими мишачими кісками рано сиділа до останнього на бамбетлі, замотана у три капи, і так само ногою пробувала повітря, чи тепле. А мати вже поралися по господарці: і корову встигали видоїти, і свиням борака втерти, і птицю обійти, і піч закласти дровами, хату обігріти, на челядь каші наварити. Хату наповнював наваристий теплий дух, і так не хотілося покидати теплого ложа…
«Нема [кому] тобі хати напалити. Нема кому [тобі] хати напалити», – думає Яриха, дивується, як по-різному звучать у голові одні й ті ж слова. Запихає ноги в зимні валянки (зовсім нові, тільки тиждень тому машина приїжджала), накидає на плечі кацабайку, зверху ще теплу пухову хустку, подарунок старшого сина, і навпомацки йде розпалювати вогонь у печі.
Усе життя прокидалась удосвіта. Усяка пора мала свою роботу. Господарку обходила, хату пильнувала, город та сад обробляла, встигала і колгоспне, і своє, стареньких догледіла, про дітей потурбувалася, чоловіка до серця пригортала, а часом і патиком по хребті переходила, коли вже зовсім берега пускався з тими своїми кулєгами і їхньою горівкою. «Щоб їх у пеклі чорти дерли!» – баба так натерпілася, що вже не боїться ні Бога, ні нечистого і дозволяє собі таку вольність думати що хоче!
А тепер, може, і хтіла б поспати яку годинку-дві, а вже старість не дає... Рівно о п’ятій, без будильника, наче невідома сила підіймає бабу з ліжка і внутрішній голос каже: «Робити йди! Чого розляглася, ледащо?». А що його робити? Вже господарки нема, з тварин – тільки птиця, нещасні декілька курок. Колгосп здох разом із совітами, а на городі того року хіба Ноєвого ковчега бракує, бо локальний кінець світу…
Яриха відсуває заслінку, складає спершу підготовані сухенькі щіпки і трошки паперу, підпалює то все, чекає недовго й починає підкладати дрова. Приносить знадвору ще звечора набране емальоване відро з водою, ставить його на блят. На рано хватить: помитися, підлогу протерти, миски помити, миточки випрати і курям занести теплого, розвівши перед тим трохи зимною водою.
Підходить до вікна, відсуває фіранку, щоб побачити ті ж набридлі дощові краплі на шибах. І сизий передранковий туман. «Та щоб тебе…» – починає за звичкою, але зупиняє себе думкою, що негоже день розпочинати з негативу – як то по-модному тепер у тілівізорі кажуть. А по-старому: «Бійся Бога, дитино, не гріши на порожньому місці». Яриха пошерхлою долонею гладить холодне шкло, поправляє зачимсь фіранку, йде до ліжка, яке було спочатку бабциним, потім маминим, а тепер-от її останнім пристановищем.
Десь за дві години буде зовсім тепло, а зараз темряву розфарбовують тоненькі хвостики світла від вогню, і від цього вже стає якось ясніше на душі. Яриха знімає хустку, вішає на гачок, кладе на бамбетля кацабайку, роззувається з валянок і ховає ноги під ще теплу з ночі перину. Підсуває під спину подушку, і в темній хаті лунають перші слова того дня: «Отче наш, іже єсі на небесах…».
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

