ПОДІЛЬСЬКЕ МАКОНДО

Дощ ляє цілу вічність і ще трохи. Здається, незабаром шиби розчиняться в тому безкінечному потоці води. Яриха молиться і клене, клене і молиться. Просить Матку Боску, всіх святих дати трошка сонця, щоб хоча б город попритати до воранки (збирати вже нема що, навіть бадиляччя встигло зогнити від тієї води)… Склинає негоду на чім світ стоїть і діда склинає, бо заскоро пішов у засвіти й залишив бабу саму зі стихією. Та сили Небесні й підземні глухі до бабиного голосіння.

Прокидається задовго до світанку. Випихає з-під перини ногу і швидко притає її назад. Зимно... Згадує, як іще дівчиниском із тоненькими мишачими кісками рано сиділа до останнього на бамбетлі, замотана у три капи, і так само ногою пробувала повітря, чи тепле. А мати вже поралися по господарці: і корову встигали видоїти, і свиням борака втерти, і птицю обійти, і піч закласти дровами, хату обігріти, на челядь каші наварити. Хату наповнював наваристий теплий дух, і так не хоті...