ПОДІЛЬСЬКЕ МАКОНДО

Усе життя прокидалась удосвіта. Усяка пора мала свою роботу. Господарку обходила, хату пильнувала, город та сад обробляла, встигала і колгоспне, і своє, стареньких догледіла, про дітей потурбувалася, чоловіка до серця пригортала, а часом і патиком по хребті переходила, коли вже зовсім берега пускався з тими своїми кулєгами і їхньою горівкою. «Щоб їх у пеклі чорти дерли!» – баба так натерпілася, що вже не боїться ні Бога, ні нечистого і дозволяє собі таку вольність думати що хоче!

А тепер, може, і хтіла б поспати яку годинку-дві, а вже старість не дає... Рівно о п’ятій, без будильника, наче невідома сила підіймає бабу з ліжка і внутрішній голос каже: «Робити йди! Чого розляглася, ледащо?». А що його робити? Вже господарки нема, з тварин – тільки птиця, нещасні декілька курок. Колгосп здох разом із совітами, а на городі того року хіба Ноєвого ковчега бракує, бо локальний кінець світу…

Яриха відсуває заслінку, складає спершу підготовані сухенькі щіпки і трошки паперу, підпалює то все, чекає недовго й починає підкладати дрова. Приносить знадвору ще звечора набране емальоване відро з водою, ставить його на блят. На рано хватить: помитися, підлогу протерти, миски помити, миточки випрати і курям занести теплого, розвівши перед тим трохи зимною водою.

Підходить до вікна, відсуває фіранку, щоб побачити ті ж набридлі дощові краплі на шибах. І сизий передранковий туман. «Та щоб тебе…» – починає за звичкою, але зупиняє себе думкою, що негоже день розпочинати з негативу – як то по-модному тепер у тілівізорі кажуть. А по-старому: «Бійся Бога, дитино, не гріши на порожньому місці». Яриха пошерхлою долонею гладить холодне шкло, поправляє зачимсь фіранку, йде до ліжка, яке було спочатку бабциним, потім маминим, а тепер-от її останнім пристановищем.

Десь за дві години буде зовсім тепло, а зараз темряву розфарбовують тоненькі хвостики світла від вогню, і від цього вже стає якось ясніше на душі. Яриха знімає хустку, вішає на гачок, кладе на бамбетля кацабайку, роззувається з валянок і ховає ноги під ще теплу з ночі перину. Підсуває під спину подушку, і в темній хаті лунають перші слова того дня: «Отче наш, іже єсі на небесах…».