ПОДАРУНОК ДОЩУ

Кладовище зустріло тишею. Знайома доріжка, рідна могила й усмішка коханої на фото.

– Як же все несправедливо, – проказав Артем, кладучи букет. – Одні намагаються вбити себе, а інші, жадаючи життя, помирають у розквіті сил...

Артем іще довго сидів на лавці, вже почало смеркати, коли він підвівся і рушив до виходу. Чийсь тихий плач змусив його зупинитись і прислухатись. За декілька метрів від стежини, якою він ішов, побачив знайому дівчину, що, схилившись над свіжою могилою, тихо плакала. Не розду­муючи, наблизився.

– Вітаю.

Дівчина здригнулась і підвела голову.

– Ви хто? – перелякано запитала вона, витираючи долонею сльози.

– Я той, під колеса чийого автомобіля ви вчора кинулись.

Дівчина сердито глянула на нього:

– Ви що, спеціально розшукали мене, щоб почути слова вдячності? Так-от, – Дарина різко випрямилась і глянула молодому чоловікові у вічі, – даремно старались.

– Гаразд, – розсердився й собі Артем, – можливо, я й «завадив» одній дурепі звести рахунки із життям. Але то таке, твоє життя, тобі й вирішувати, хоча могла б і з мосту стрибнути, а не під колеса кидатись, бо як би потім мені чи кому іншому жити з тим, що вбив людину, тобі, звісно, не цікаво. Мало того, ще й дитину свою на той світ потягла. За кого ти себе маєш? За Бога? Щоб чужими долями розпоряджатись?

– Замовкніть, – тихо прошепотіла Дарина, і сльози з новою силою побігли щоками. – Що ви знаєте, щоб кидати мені такі образливі слова? – Дівчина затулила обличчя руками і швидко попрямувала до виходу.

Артем мить постояв нерухомо біля могили, вдивляючись в усміхнене обличчя молодого хлопця на фотографії та вголос прочитав його ім’я:

– Денисов Андрій Павлович.

Записавши його у свій записник, молодик теж подався до виходу із кладовища.

* * *

Повернувшись на роботу, Артем одразу зайшов до Сергія, адже знав, що друг хвилюється за нього. Й попросив:

– Дізнайся про цю людину все, що зможеш, – протягнув листок із прізвищем.

– Це хто?

– А ось це тобі і потрібно дізнатись. Спробуєш?

– Гаразд.

Артем усе ніяк не міг узятися до справ, оскільки підсвідомість одразу повертала його до подій, які розвивались на кладовищі. За кілька хвилин зайшов Сергій.

– Слухай, – якось схвильовано промовив він, – а цей молодий хлопець загинув.

– Я знаю, – тяжко зітхнув Артем. – Хто він такий і звідки?

– Отож, – Сергій зручніше вмостився на стільці навпроти товариша, – Денисов Андрій Павлович. Працював на фірмі «Тристан». Я зв’язався зі своєю знайомою, яка теж там працює, і вона мені дещо повідала цікавого. Моя знайома подруга сестри Андрія. Він зустрічався з однією дівчиною з інтернату, яка зараз працює на швейній фабриці. Закохався, вирішив одружитися з нею. Батьки й слухати про такий шлюб не хотіли. Пересварилися всі, він ходив сам не свій і зрештою не впо­рався з керуванням, аварія. Навіть до лікарні не встигли довезти. Батьки тепер у всьому звинувачують дівчину, бо він до неї їхав.

– Ось усе і зрослося, – промовив Артем, втомлено провівши долонями по обличчю.

– Що зрослося? – здивовано запитав Сергій.

– А те, що вчора я витяг з-під коліс свого авто ту саму дівчину, кохану цього Денисова.

– Як – з-під коліс?

– А так. – Артем вдихнув на повні груди і розповів товаришеві події вчорашнього дня. – Ось так. Я і сьогодні бачив її на кладовищі. Вона страждає, а я ще й звинуватив її в тому, що хотіла вбити ненароджену дитину. – Залягла тиша. За декілька секунд Артем порушив її: – Ти можеш знайти мені адресу цієї дівчини? Вона зовсім сама в такому скрутному становищі. Не дивно, що під колеса кинулась. Можливо, я зможу їй чимось допомогти.

* * *

Дарина лежала в ліжку. Обличчям до стіни, її плечі здригались від тамованого плачу. До неї підійшла подруга і присіла поряд.

– Даринко, – розпочала дівчина, намагаючись пригладити її чорне, як смола, волосся, – я розумію, що тобі зараз дуже тяжко, але ж подумай про дитину, якщо ти вирішила її залишити.

– Відчепись, – промовила та, не повертаючись, – і без тебе несолодко.

У двері тихенько постукали, і Катруся відчинила. На порозі стояв незнайомий привабливий молодий чоловік.

– Мені потрібна Дарина Найдьонова. Вона тут мешкає? – запитав незнайомець.

– А ви хто такий? – здивувалась дівчина, не маючи особливого бажання впускати непроханого гостя, зважаючи на стан Дарини.

Але та сама підійшла до дверей.

– Що вам від мене потрібно? – рубонула з ходу. – Чому ви мене весь час переслідуєте?

– Я прийшов попросити вибачення, – одразу ж почав виправдовуватись Артем.

– Гаразд. Я приймаю ваші вибачення. – Дарина хотіла зачинити двері, та молодий чоловік притримав їх.

– Можна зайти? Нам потрібно поговорити.

– Про що? – сердито запитала дівчина.

– Дарино, впусти його, то й почуєш, сваритись можете і в кімнаті, – втрутилася Катруся й широко прочинила двері, впускаючи гостя, а Дарина знову сіла на ліжко, всім своїм виглядом демонструючи, що не хоче ні з ким, а із цим чоловіком і поготів про щось говорити. Катерина подала гостеві стілець, а сама присіла поряд із подругою.

– Ну і хто ви такий?

– Мене звати Артем Чернишов, – він протягнув дівчині свою візитівку й мовив далі: – Ваша подруга, як вам, можливо, відомо, потрапила під колеса мого авто. Хочу відразу ж сказати: опинитись під моїми колесами була її ініціатива. Вчора я несправедливо образив Дарину, тож прийшов перепросити і запропонувати свою допомогу. Ось тут я дещо приніс із продуктів, адже дитині потрібні вітаміни.

Артем почав викладати із об’ємної сумки продукти, Дарина відразу ж схопилась на ноги.

– Забирайте свої смердючі продукти і вимітайтеся геть! – щосили закричала вона, та її вчасно вхопила за руку Катерина й відправила назад до ліжка.

– Ти що це надумала? Людина пропонує тобі допомогу, а ти?

– Мені від нього нічого не потрібно! – крізь сльози відповіла та. – Нехай забирається звідси!

– Помовч! – рубонула подруга. – Не думаєш про себе, то подумай про дитину. – А потім з усмішкою на обличчі повернулася до Артема, який сидів мов на вулкані. – Вибачте ви її, будь ласка, таке пережити не кожен може.

– Я розумію її, як ніхто інший, – із сумом у голосі відповів молодий чоловік, підводячись. – Сподіваюсь, у вас усе буде гаразд. Коли що – маєте мій телефон.

– Маємо, – ввічливо всміхну­лася Катерина і додала тихо, щоб почув лише Артем: – Коли що – зателефонуємо. До побачення.

– До побачення.

* * *

Відтоді збігло багато часу: закінчилась осінь, забравши із собою дощі, які рясно омивали землю, і настала зима.

Артем більше не з’являвся в гуртожитку, але регулярно, щотижня, просив Сергія передати дівчатам продукти. Декілька разів телефонувала Катерина, щоб подякувати й розказати про стан Дарини.

Дарина! Сама лише згадка про це ім’я чомусь заставляла хвилюватися його серце. Він іноді запитував себе: чому? Можливо, її сині, мов небо, очі, які, від немало пролитих сліз, були такі чисті та прозорі, що хотілось у них зануритись. А можливо, її сумна усмішка, яку він пам’ятав досі, хоча минуло вже доволі багато часу, щоб усе стерлося з пам’яті. А якщо, допомагаючи цій дівчині, він вимолює своєму ще ненародженому малюкові, який загинув у тій страшній катастрофі, небесне царство?..

Ось і сьогодні він знову попросив Сергія, який, до речі, часто заходив до гуртожитку й із власної волі, передати новорічні подарунки та чекав на нього з великим нетерпінням. У двері кабінету тихенько постукали, і так само тихо зайшла секретарка.

– Артеме Володимировичу, на першій лінії Сергій Петрович.

– Не зрозумів, – здивувався той. – Чому не телефоном?

– Говорить, що забув його на роботі.

Артем швидко зняв слухавку.

– Сергію, що сталося?

– Сталося... Я зараз у пологовому відділенні №5. Передчасні пологи.

– Як Дарина? – занервував Артем. – Як вона?

– Здається, все гаразд. Та й дитина, хоч і народжена раніше, вже почувається нормально, хоча лікар сказав, що ще довго перебуватиме під наглядом лікарів, поки не набере потрібної ваги.

– Так, я вже їду.

* * *

Біля дверей пологового будинку стояли всі: Артем, Сергій та Катруся. За мить мала з’явитися Дарина з малюком. Від дня народження малюка минув уже місяць, і за цей час багато чого змінилося в житті всіх цих людей. Найголов­ніше те, що Дарина змінила свою ненависть до Артема на приязнь, адже саме він турбувався про неї та про її дитину найбільше. Вона почувалася принцесою на бобах, оскільки всі турботи щодо перебування їх у лікарні узяв на свої плечі цей молодий чоловік, у надійності якого вже не було сумніву. Він іноді нагадував їй Андрія: той самий чарівний пог­ляд, зморшка між бровами, якщо замислювався на чимось. Дарині інколи здавалося, що це саме Андрій десь там на небесах випросив у Бога, щоб той послав їй Артема у найважчий для неї час і допоміг їй. Артем нервово тупцяв біля входу, раз у раз поглядаючи на двері лікарні.

– Та заспокойся ти, – Сергієві вже набридло це нервування друга.

Артем хотів щось відповісти, та двері лікарні скрипнули й на порозі з’явилася медсестра з дитиною на руках, а за нею вийшла і усміхнена Дарина.

– Хто з вас батько? – запитала медсестра, поглядаючи то на одного чоловіка, то на другого.

– Буду я, – відповів, усміхаючись, Сергій і рушив до неї, та його випередив Артем, який із розгубленою усмішкою подав Дарині квіти й обережно прийняв на руки згорток.

– Поїхали додому, – весело промовив Сергій, обхопивши обох дів­чат за талію. – Сьогодні, Даринко, маємо подвійне свято.

– Яке ж? – здивувалася дівчина.

– Ваше повернення додому і новосілля в цьому ж домі.

– Тобто? – розгубилася Дарина. Та її вже ніхто не слухав, оскільки Артем уже зручніше вмостився в салоні авто й розгорнув живий згорточок, бо звідти долинули звуки. Тепер увага всіх була прикута до малюка.

* * *

Ось так. Початок нового життя. Нові друзі. Нова квартира. Молода мама. Прощавай, минуле. Прощавай, Андрію. Лише спогади і маленький синок, а також... Артем...

Дарина ще раз змахнула сльозу, що прокладала собі шлях по щоці, і згадала слова Сергія: «Він уже й обручку купив, та все ніяк не зважиться освідчитись».

Дівчина згадала обличчя Артема й усміхнулася. Насправді вона вже давно здогадувалась, що небайдужа йому. Та й себе інколи ловила на думці, що їй хотілося б більшого, ніж просто дружба. Але чекала, що Артем зробить якийсь рішучий крок і станеться те, що й мало статися, але... він завжди йшов додому, несміливо потискаючи її руку, чи залишався ночувати у вітальні на дивані й усі свої почуття дарував маленькому Андрійкові.

За весь час знайомства між ними не було нічого, навіть поцілунку, якщо не рахувати тих несміливих доторків до щоки на її день народження. Його можна зрозуміти – йому теж важко себе пересилити. Адже вони обоє пережили біль – втрату коханих людей. Для Артема цей біль сильніший, бо разом зі своєю нареченою він втратив майбутню дитину.

Можливо, допомагаючи одне одному, вони зцілювали свої серця, лікували зранені душі. Але зрештою все це переросло у щось значно більше, і це сталося раніше, ніж обоє про це зрозуміли.

«Тоді, чому я зараз боюся зробити те, чого хоче моє серце? – запитала сама себе Дарина. – Чого я боюся? Прокидатися ранками поряд з Артемом? Та я ж цього хочу. Чекати його вечорами з роботи? Та я ж цього теж хочу. Ділити з ним щасливі миті та тривоги? Хочу! Все хочу! Тоді чому ж зараз боюся зробити крок назустріч своєму щастю?»

Дарина відчинила вікно і побачила на лавці біля під’їзду Сергія, який сидів, поглядаючи на вікна її квартири. «От пройдисвіт», – подумала, усміхнувшись.

– Сергію, піднімайся, – крикнула весело.

Звісно ж, Сергій не відмовився посидіти разом з Андрійком. Уже за декілька хвилин Дарина, поцілувавши сина, вибігла з дому. У дверях на мить затрималась:

– То де, кажеш, лежить ка­б­лучка?

– У верхній шухляді праворуч, – відповів Сергій і задоволено потер руки, ледь за Дариною зачинились двері.

* * *

Саме в той час, коли Дарина підіймалася ліфтом до офісу Артемової фірми, сам Артем приймав у себе майбутніх партнерів. Цей контракт був вигідним для його фірми, і він дуже розраховував на те, що все в них вигорить, хоча знав про те, що його майбутній партнер має дивні вподобання щодо партнерства. Ще й Сергій зник, у такий відповідальний для компанії момент, залагоджуючи власні нагальні справи. Це не насторожило Артема, оскільки в його друга з Катериною все йшло до весілля, тому не наполягав на його присутності на зустрічі.

– Як мається ваша сім’я? – запитав несподівано Іван Максимович, і в повітрі зависла тиша.

– Сім’я? – запитанням на запитання відповів Артем, розуміючи, що зараз вирішиться перебіг подальших подій їхньої зустрічі.

У цей час двері широко розкрились і на порозі з’явилася Дарина. Її поява на мить змінила напрям Артемових думок, оскільки вона ніколи не була на його роботі, а це значить, що сталося щось удома, тому запитання вже готове було зірватись з його язика, як радісна усмішка на її обличчі заставила його осіктися.

– Я не завадила? – запитала молода жінка, впевнено пройшовшись до Артема й поцілувавши його у щоку. – Ой, я мабуть, усе-таки невчасно. У тебе гості.

– Взагалі-то, так, – якось занер­вував молодий чоловік. – Скоро я звільнюся, а ти поки посидь на канапі.

– Це ваша дружина? – запитав уже чоловік, який сидів навпроти Артема і весь час мовчки спостерігав за перебігом подій.

– Так, – весело відповіла дівчина і протягнула руку для привітання. – Дарина.

– Іван Максимович, – чоловік злегка потиснув її руку. – Мені говорили, що ви прекрасні, та я не думав, що настільки. Артеме Володимировичу, вам пощастило з дружиною. – Раптом його погляд зупинився на її руці, і на обличчі застиг подив. – Ви не носите обручки? Це погана прикмета.

– Обручка? – весело відповіла Дарина. – Ми вирішили надіти її на вінчанні. Хоча я можу вам похвалитися: вона прекрасна. – Дівчина підійшла до столу, тремтливими руками висуваючи шухляду і благаючи Господа, щоб обручка була там. І вона там була. Невеличка скринька, яку вона затисла в руці. – Любий, надінь її мені – хочу ще раз помилуватися.

Артем швидко підкорився. Було помітно, що він хвилювався, оскільки тремтіли його руки, хоча Даринині руки теж дрижали. Коли обручка опинилась на пальці, Дарина підвела на Артема свій погляд. Їхні очі зустрілись, і обличчя заіскрились у щасливих усмішках.

– Подивіться, правда ж, гарна?

– Безперечно, – відповів чоловік, злегка торкаючись її руки своїми вустами. – Артем знається на цьому.

– Ваша правда. Та не заважатиму вам. Наші справи почекають.

Дарина ще раз усміхнулася Артемові й присіла на канапу в кутку кабінету. Вона нічого не чула, про що говорили за столом, оскільки не могла навіть мислити у правильному напрямі, настільки обручка обпалювала її палець.

«Ось і все, – промайнула думка, – а ти боялася. – Дівчина поглянула на Артема, і в її голові промайнула ще одна думка: – Як же я його кохаю!»

А далі було «обмивання» конт­ракту, в якому взяла участь і сама Дарина. Від теплоти, яку несла Артемова рука, що тримала її за талію, Дарина втрачала свідомість, та коханий тримав міцно.

– Ви чудова пара, – сипав компліментами Іван Максимович. – Я із задоволенням прийму запрошення на ваше вінчання, якщо ви не будете проти.

– Ви його отримаєте вже зараз, – відповів Артем, іще сильніше притиснувши до себе свою кохану.

Коли молодий чоловік пішов проводжати свого партнера до виходу, Дарина на декілька хвилин залишилась сама. Вона почала роздумувати над тим, про що вони говоритимуть, коли прийде Артем. Повернувшись, він присів поряд, узяв її руку і притулив до своїх вуст.

– З ким Андрійко?

– Із Сергієм.

– Це він тебе проінформував?

– Ні, я сама, – занервувала дів­чина, оскільки згадала застереження Сергія не виказувати його.

– І знала, де обручка?

– Я...

– Я навіть не здогадувався, що Сергій знає про неї.

– Виходить, що знає.

– Отже, ти зробила це тому, що тебе про це попросив Сергій, – у голосі Артема з’явилась нотка розчарування. – Ти вирішила допомогти мені з контрактом?

– А якщо це був тільки привід, щоб опинитись тут? – несподівано для самої себе промовила Дарина й поглянула молодому чоловікові просто у вічі. – Навіщо приховувати те, що й так очевидно. Чи, можливо, ти проти?

– Ні. – Артем притиснув до себе кохану так сильно, що обом перехопило дух. Потім відсторонив і заглянув їй у вічі. – Здається, я ще не поцілував наречену.

Дарина обійняла його за плечі й потягнулась догори.

* * *

Катерина заколисала Андрійка й повернулася до Сергія, який чекав на неї за філіжанкою кави.

– Як ти гадаєш, Артем здогадається, що це справа твоїх рук?

– Одразу. Він носився б із цією обручкою ще й досі, якби не цей випадок із контрактом.

– То це правда, що цей підприємець має партнерства лише з одруженими?

– Є в нього таке дивацтво.

– І він для вас такий потрібний?

– Катрусю, це ти мені потрібна, а наша компанія могла обійтись і без цього контракту. Просто з’явився він на горизонті дуже вчасно, – Сергій усміхнувся коханій, ніжно притиснувши її до себе.

* * *

Дарина тихенько зачинила двері дитячої кімнати і так само тихенько притулилася до Артема, намагаючись його не розбудити. Вона притислась до його гарячого тіла, прислухаючись до нічної тиші.

За вікном почав тихенько барабанити дощ. Знову плаксива осінь. Знову вечори стануть дов­ші, а дні коротші. Та це вже не лякало, оскільки поряд завжди будуть найдорожчі люди.

Дарина лише солодко потягнулась, а Артем уже прокинувся.

– Що сталося? – запитав він, притискаючи дівчину до себе.

– Нічого. Спи.

– Знову дощ?

– Дощ.

– Люблю дощ, адже він подарував мені тебе.

Артем зарився обличчям в її волосся і швидко заснув. Дарина вдихнула аромат його тіла і тихо прошепотіла:

– Як добре, що того жахливого дня я кинулась під колеса саме твого автомобіля...