ПОДАРУНОК

Я не люблю святкувати дні народження. Власні, звісно. Маю на увазі мої дні народження. Ну, бо що святкувати? Те, що позаду ще один рік? Те, що років попереду все менше? А в дитинстві вибору в мене не було, мої дні народження батьки, звісно, святкували, однак то були найнудніші у світі події. Та про все за порядком.

Я не надто любила гуляти на подвір’ї. Годинами гасати, граючи в якісь там лови чи козаки-розбійники, мені було нецікаво. А бавитися ляльками в десять років було соромно. Ні, я, звісно, бавилася на самоті вдома, але ж винести у двір ляльку з постіллю, ліжечком чи іграшковим посудом було нереально – засміють. Єдина людина, з якою можна було бавитися не криючись, – сусідка й однокласниця Олька. Вона і бавитиметься, і не скаже нікому, і щиро захоплюватиметься новими ковдрою та подушкою, які я власноруч пошила. Ольці я тихцем заздрила. Потреби вчитися шити вона не мала, адже Олька мала таку класну маму. На відміну від моєї мами, яка працювала на заводі, а у вихідні була заклопотаною в кухні, мама Ольки, тітка Валя, мала багато часу на різні класні штуки. Олька на кожне шкільне свято одягала гарні сукні з рюшами й вихвалялася, що то мама пошила. І ляльки Ольчині розкошували в чудових м’яких перинах, оточені стосами подушок.

Іще тітка Валя класно малювала. Якось показала мені товстий альбом з фотографіями, такий, знаєте, де на картонні сторінки треба клеїти фото. Отож на одній сторінці було одне Ольчине фото, зате в розкішних яскраво-червоних трояндах, метеликах, зайченятах і кошенятах. Усі ці дива тітка Валя малювала власноруч гуашевими фарбами.

Олька завжди приносила до класу величезні аркуші паперу, який чомусь називали словом «ватман». Аркуші були згорнуті, на кінцях, щоб не розкручувалися, замотані газетою. Олька урочисто знімала газету, розгортала аркуш, і всі підбігали подиви­тися. А вчителька Ніна Василівна театрально сплескувала долонями і завжди казала одну й ту ж фразу: «Яка краса!».

Малюнки на велетенських аркушах і справді вражали. До свята Першого вересня це були заєць або білка із портфелем у лапах, оточені золотавим листям, до новорічних свят – рясно прикрашена іграшками новорічна ялинка, поряд із якою стояв радісний сніговик, до Восьмого березня – кошеня в затінку велетенського букета. Малюнки чіпляли на стіну, і вони ставали окрасою класу. Звісно, дівчаткам таке було до вподоби значно більше, ніж байдужим до краси хлопцям, дівчата з Олькою хотіли дружити. Особливо цінною Олька виявилася саме у третьому класі, бо в дівчат раптом гостро популярними стали «Анкети друзів» – спеціально заведені товсті зошити. Першу сторінку такого зошита належало красиво оздобити і написати, чия це анкета, на наступній треба було написати перелік невибагливих запитань, на кшталт «Який твій улюблений колір?» або «Яка твоя улюблена страва?». Хоч траплялися й відвертіші запитання на зразок: «Хто з хлопців тобі подобається?». Найбільш наївні могли справді написати ім’я та навіть прізвище якогось хлопчика. Обачні відповідали: «Ніхто», деякі дівчата примудрялися створити довкола власної персони ауру таємничості, залишаючи записи на кшталт: «Ти його не знаєш».

Отже, всі ці прості запитання насправді були вельми підступними і відповідати на них потрібно було, ретельно все зваживши, адже кожна дівчинка, перш ніж заповнювати, читала відповіді інших. Найвідчайдушніші пропонували свої анкети хлопцям, і якщо один із них погоджувався заповнити, це давало дівчачому гурту неабиякі підстави попліткувати про те, що дівчинка йому подобається, і сторінки, які заповнювали хлопці, вивчали особливо ретельно. Загалом у третьому класі чутки та плітки про те, хто кому подобається, були найважливішою темою для балачок. Дівчата не лише пильно вивчали анкети одна одної, а й стежили, хто кому «пускає бісики», хто з ким охочіше сідає за одну парту тощо.

Останнім завданням в анкеті був малюнок, треба було намалювати щось для власниці такого опитувальника. І саме тому до Ольки шикувалася черга. Хоч насправді не до Ольки, а до тітки Валі.

здавалося, що художні здібності тітки Валі неодмінно повинні поширюватися й на Ольку, та куди там… Олька навчалася посередньо, з трійок не вилазила, п’ятірки стабільно отримувала з малювання, трудового навчання, музики та фізкультури. З музики п’ятірки ставили всім, хто не галасував на уроці і роззявляв рота, коли співали хором. З фізкультурою Олька і справді вправлялася добре, бігала швидко, стрибала далеко, а малювала та вишивала замість Ольки тітка Валя. Це знали всі, так було завжди, від першого уроку в першому класі. До слова, за трійки, а часом і за двійки тітка Валя Ольки ніколи не сварила і взагалі ніяк не карала. Мене це завжди дивувало, і я трохи заздрила. Ну гаразд, не трохи, добряче за­здрила. Моя сувора мама завжди ретельно перевіряла домашні завдання, за помилки могла видерти із зошита аркуш і змусити переписувати; я якось навіть переписувала пів зошита з математики, плакала і переписувала. Мама сказала, що, якщо не припиню рюмсати, змусить переписувати ще раз, бо сльози крапали на зошит і чорнило розпливалося. Якщо я отримувала четвірку, мама кривилася і починала прискіпливо допитувати мене, за що саме мені знизили оцінку, а тоді я виймала підручник і починала аналізувати з мамою помилки. П’ятірки – це була норма, мене, до слова, за гарні оцінки не хвалили.

– Належно виконувати свої обов’яз­ки – це не подвиг, а норма, – любила говорити моя мама.

Тому я обожнювала приходити до Ольки. У їхньому домі завжди панувала дещо божевільна атмосфера: там ніхто не переймався тим, аби речі були суворо на своїх місцях, ніколи не стежили за часом, їли не тоді, коли наставала година обіду чи вечері, а тоді, коли почувалися голодними. Майже завжди, коли я приходила в гості, заставала тітку Валю за якоюсь справою. Іноді половину кімнати займали розвішані на кріслах та розстелені на дивані шматки тканини, це означало, що тітка Валя шиє комусь сукню чи костюм на замовлення. Отже, нам з Олькою перепадуть шматочки тканини! Часом тітка Валя щось натхненно готувала, і це не були нудний борщ чи гречана каша. Саме в тітки Валі я вперше скуш­тувала чудернацькі котлети – дірку розмоченого у воді бублика Ольчина мама наповнювала фаршем і вмочувала в яйце. А улюбленими солодощами в них були «шоколадна ковбаса» та манник – пиріг із розмоченої манної крупи. Тітка Валя могла декілька годин випікати у спеціальній формі половинки «горішків» для шкільного чаювання, а іноді нашвидкуруч перемащувала «згущиком» куповані вафельні коржі.

– Мамо, а чому ти не готуєш таких же смачнезних страв, як тітка Валя? – якось наївно поцікавилася я у власної матері.

Вона скривилася, щось пробурчала і пішла геть, залишаючи мене без відповіді. У дитинстві я ніколи не задумувалася над тим, чому тітка Валя завжди вдома, адже зазвичай дорослі щодня ходять на роботу. Лише у класі шостому випадково дізналася, що тітка Валя мала великі проблеми зі здоров’ям та інвалідність.

Власне, ми з Олькою потоваришували в певному сенсі завдяки суворості моєї мами.

Це було давно, ще в першому класі. До цього ми були просто однокласницями та сусідками: я жила в першому під’їзді на третьому поверсі, а Олька – у третьому під’їзді на першому поверсі. Будинок був новим, ми оселилися тут лише торішнього літа.

Зі школи я йшла додому сама, Ольку найчастіше забирала мама. Гуляти на подвір’я я виходила рідко. Знайомитися з дітьми не вміла, бавитися в галасливі ігри не любила. А може, й любила, просто мене ніхто не запрошував до гри…

Та якось трапилася біда, страшна біда – я отримала двійку. Та не аби з чого, з поведінки! І поставили мені ту двійку цілковито незаслужено.

Наприкінці першого класу нас уже прийняли в жовтенята, видали нам жовтенятські зірочки, поділили на маленькі загони по п’ять учнів, які теж називалися зірочками. Щоправда, в одній зірочці було шість дітей, бо у класі навчалося двадцять шість учнів. Так, шостого, невдаху Вітька, хулігана і класичного двієчника, наказали взяти саме в нашу зірочку. Мовляв, у нас два відмінники – я і Юра Коломієць, ми добре впливатимемо на Вітька. Та куди там? Мене обрали зірковою, тобто головною в зірочці. Ну, це спершу здавалося, що головною, а згодом з’ясувалося, що винною в усіх халепах.

Отож одного дня наша зірочка саме чергувала у класі. Потрібно було провітрити, підмести, старанно повитирати дошку та полити два нещасні вазони на підвіконні. Нарешті першокласники розійшлися, і я помітила, що нас залишилося лише четверо: Юра саме хворів, а Васько з кумедним прізвищем Бурачок просто втік із чергування. Залишилася я, Вітько, його найкращий друг Ромко та Іра Михайлюк. Я, звісно, заходилася керувати – хлопцям наказала піднімати стільці та ставити їх догори ніжками на парти, а Ірку відіслала до вбиральні, аби добряче намочила ганчірку, щоб витерти дошку. Спершу Вітько та Ромко і справді складали стільці, тоді почали ними штурхатися, далі покидали стільці на підлогу, ганялися один за одним, а я бігала за ними, наївно намагаючись втихомирити бешкетників. Вітько та Ромко захекалися, та не вгамувалися, і дуель продовжилася за допомогою трубочок та жованого паперу. Я вхопила віник і почала сердито змітати грудочки, якими плювали хлопці, і за хвилину у класі здійнялася справжня курява зі сміття та пилюки. Поки я відчиняла вікно, Вітько та Ромко змінили жований папір на пластилін і стріляли вже не один в одного, а в дошку. Ірка, яка ту дошку саме витирала, сказала, що не відшкрябуватиме пластилін, і побігла по вчительку.

– От же ябеда… – бурчав Вітько.

– Ябеда-корябеда! – підтвердив Ромко, хоч що таке «корябеда», не знав.

– А позмагаймося, хто поцілить!

– Куди? Намалюємо мішень?

– Ні, – відказав Вітько і показав пальцем на портрет.

Портрет Леніна над дошкою.

За хвилину портрет був добряче обліплений пластиліновими шматочками… І тут до класу зайшла Ніна Василівна, з-за її спини визирала Ірка.

Ми принишкли. Така тиша буває зазвичай перед буревієм, і він не забарився. Ніна Василівна, звісно, кричати вміла, вона могла робити це довго й натхненно. Та самих слів було замало.

– У всьому винна ти! Ти ж зіркова! Мала за ними наглядати! А ти не впоралася!

І вліпила мені в щоденник двійку. Я дивилася на ту двійку, як на чудовисько, що ось-ось стрибне на мене і підло вкусить. Я не йняла віри. А хлопцям Ніна Василівна записала у щоденник зауваження. У них таких зауважень було з десяток у кожного. А для мене двійка стала першою.

І ось я плентаюся зі школи й міркую, що скаже мама, портфель чомусь здається вдвічі важчим, аніж зазвичай. Як же мені не хотілося йти додому! Я сіла на лавці біля свого під’їзду й нарешті дала волю сльозам. І тут нагодилася Олька, яка встигла повернутися додому, перевдягнутися й саме вийшла вигуляти маленьке біле собача.

– А ти що, так довго чергувала? – запитала подруга знічев’я і враз замовкла, бо зауважила, що я зарюмсана.

Я й сама не помітила, як розповіла Ольці про своє лихо.

– А хочеш побавитися із Плотвою? – раптом запитала Олька і кивнула головою на песика.

– Дивна кличка, – я припинила плакати.

– Тато привіз цю собаку торік із риболовлі. Каже, дивіться, яку я плотву впіймав! І виймає з кишені песика. Хтось вивіз на ставок і викинув, а тато знайшов і привіз додому. А плотва – це риба така. До речі, риби того разу він так і не наловив.

– Я не можу… Незабаром мама з роботи повернеться.

– То ми ж отут, на подвір’ї, будемо! Маму, як вона йтиме, побачиш.

– Я вже мала пообідати і сісти виконувати домашнє. А ще навіть додому не дійшла… Мама сваритиметься.

– Слухай, тебе однаково лаятимуть за двійку. А так хоч із собакою побавишся, – раціонально зауважила Олька. Собача, якому, мабуть, набридло стояти біля лавки, ледь чутно скімлило і приязно махало хвостом.

Ну як тут заперечиш?

У Плотву я фактично закохалася.

До слова, Олька мала рацію: мама мене сварила лише раз, заборонила дивитися мені телевізор. Зате тато, коли мама показала йому двійку, розреготався.

– Ну-от, тепер вона схожа на нормальну дитину, – сказав тато мамі,...