ПІВНИКИ

Півники, які радше пасувало б називати «когутиками», – цукерки з плавленого цурку. Ясна річ, не найкорисніша ліґуміна для малечі. Їх підфарбовували у червоний, жовтий чи зелений колір. Сьогодні, звісно, є значно більше варіацій кольорів. Вони бувають і білочками, і ведмедиками, а нещодавно бачила навіть мушлі. Але саме півники особливі. Навіть тепер, коли з галасливого маляти виросла не менш галаслива жінка, на кожен празник серед розмаїття инших фабричних солодощів вишукую домашні «когутики», і коли знаходжу, згадую діда – високого (принаймні мені здавалося, що він сягав зростом мало не до неба), худого (від важкої праці та хвороби) та з ясними небесними блакитними очима.

Сільське життя ніколи не було простим, особливо гірське, особ­ливо в радянський час. Сім’я діда виїхала з рідного села задля кращої долі, щоби мати змогу прогодувати дітей. Уявіть, як се важко й нестерпно – залишити рідні місця, оповиті магією Карпат, містичним шепотом гір та неосяжністю синього неба. Наче вирвати дерево без коріння й наказати, аби воно далі жило і плодоносило.

Дідо мав стару «інвалідку» – автомобіль, менший, ніж «запорожець». Я не скажу, якої потужности у нього був двигун чи инші технічні характеристики, бо не тямлю в автомобілях практично нічого, але впевнено стверджу, що та «інвалідка» назавжди залишиться особливою для мене. Ми з братами домовились: коли виростемо, обов’язково полагодимо її. Ми виросли, народили дітей, та, мабуть, брати забули про дитячу обіцянку. Я досі пам’ятаю, де стояла «інвалідка» і що вона була приглушеного помаранчевого кольору. Мабуть, барва вицвіла від погодних умов та того, що авто не стояло в гаражі. Пам’ятаю, що сидіння були подерті, та не пригадаю, чи це зробили ми, дрібні бешкетні пустуни, чи час зіграв злий жарт з їхнім штучним покриттям. На місці, де купу років стояло авто, зараз висока, вища за мене, трава. Не тому, що нікому косити, а тому, що нікому не треба доводити до ладу город. Земля вимагає, щоб на ній працювали. Та хіба ми, мешканці бетонних шпаківень, пам’ятаємо се?

Досі не знаю, де поділося авто. Відверто, не хочу знати, бо буде боляче довідатися, що його викинули чи бездушно продали. Для мене се була частинка діда. Можливо, для когось той з часом прогнилий метал був брухтом, але для мене він був і є елементом мозаїки пам’яті. І тут неможливо замінити деталі – буде не та картина. А иншої мені не треба.

Ми і зараз приїжджаємо в село. Кожен із нас власним транспортом, а від тих малих бешкетників залишилося тільки колись спільне прізвище наших батьків. Проте діда вже давно нема. Ніколи не забуду, як билося татове серце, коли його не стало. Мені дуже шкода, що він не побачив мого сина. А ще більше шкода, що все навколо стало не таким, як було за дідового життя. Нема ґазди – роби, що душа бажає.

Уже й не пригадаю, з чого саме почалися зміни. Я не застала моменту змін у дідовій хаті, бо була надто мала, щоб втямити: діда нема і вже ніколи не буде так, як було. Баба зрубала черешню, на якій ми гуртом гойдалися. Дідо робив нам гойдалку на гілках дерева, а потім, коли не мав сили в руках, брати вже самі майстрували її з підручних засобів. Я чітко пам’ятаю, де росло дерево. Воно було таким високим, що підпирало небо. Принаймні тоді мені так здавалося. Було дуже розлогим. Такі дерева малюють у книгах, де живуть казки. Пам’ятаю, як воно шуміло і пропускало крізь листя літнє сонце, що гралося на наших усміхнених обличчях, покритих ластовинням. Тоді ми ще не насміхалися з веснянок, адже тоді ще був вік, коли байдуже до зовнішности чи її особливости. Пам’ятаю, як нам було весело, коли ми гойдалися, падали, а потім вставали, рюмсали через розбиті коліна, але не надавали тим ранам ваги, бо треба було пильнувати чергу, щоби вдосталь погойдатися.

Дитинство було настільки щасливим, що годі нарікати, що ми колись почувались нещасними. То був абсолют щастя. Але тоді ми сього до кінця не усвідомлювали і не подумали закарбувати момент у пам’яті.

Рідня зруйнувала літню кухню, де баба в маленькій комірчині, яка завжди була прохолодною, ховала від нас, малолітньої саранчі, під тканинними серветками солодке – пляцки: зі сметанковим кремом, з варенням з вишні та пухкими, як хмаринки, коржами. Я досі не можу повторити той смак у своїй випічці. Бо будь-яке солодке апріорі буде не таким, адже воно не з дитинства, не з тих років абсолютного щастя.

А ще розібрали гараж. Він мав особливий запах, у ньому зав­жди було холодно, а дідо любив сидіти на лавці біля входу. Добре, що хоч лавка залишилась. Та чи пам’ятає хтось із рідні, що дідо сидів саме на ній? І того запаху гаража я вже ніколи не знайду, хоч і не можу описати. Певно, не всі аромати пам’яті можна виразити словами. Їх можна пригадати, лиш коли затуляєш долонями очі і копаєш глибоко у підсві­домості.

Так само я не знайду прохолодної комірчини, де через віконце у дверях, затулене фіранкою у зелено-червоних орнаментах, ми захоплено стежили, як баба нарізає солодке. Не знайду відра гарячого молока з-під корови, яке було особливим у Святвечір. Біле, з пишною пінкою, воно так нагадувало сніг, що хрустів під дрібними ногами.

А ще не знайду «інвалідки», мабуть, розібраної на деталі машини, яких, певно, не випускають, але саме авто свого часу було цілим світом для мене.

І діда більше не побачу, хоч досі пам’ятаю його безмежно блакитні очі. Я шукатиму хоч приблизно ту безмежність у комусь. Навіть знайду, і на мить мені здаватиметься, що спіймаю щастя, дивлячись у прекрасність блакиті. Але се тільки здаватиметься.

Єдине, що зайду, – це півники. Вони, мов міст, який з’єднує береги бурхливої гірської річки, повертають мене в час абсолютного щастя.