ПІВНИКИ

Чи багато в тебе залишилось у пам’яті? Невже вона настільки нескінченна, що пам’ятатимеш усе? Моменти, емоції, випадкові зустрічі, які були зовсім не випад­кові? Що залишиться, коли ти перетнеш межу між дитинством та дорослістю?

Я не пригадаю голосу діда.

Коли була мала, не втямила, що треба закарбувати його в пам’яті так, як тепер карбую беззмістовні пісні популярних виконавців. Єдине, що тішить, – те, що тих пісень побільшало українською мовою. Закон таки має силу.

Пам’ятаю, голос діда був трішки хриплим і не надто гучним. Дідо точно не підвищував його на мене. Мабуть, тому, що я була найменшою онукою. Якби ж то принцип молодшости рятував не тільки тоді, коли тобі чотири роки, а й коли далеко за двадцять.

Зате чітко пам’ятаю дідові очі – небесно-блакитні, безмежні та ясні. Вони личили до тендітних і витончених рис зовнішности, пшеничного волосся та, мабуть, до голосу, який, на жаль, як слід не запам’ятала. Я гадала, що ніколи не стріну такого спокою блакиті, проте помилялася: стріла схожий за кільканадцять років у своєму синові. Жоден чоловік на життєвому шляху не мав і близько такого ж ясного відтінку в очах. Траплялися схожі, але всі вони були не такими, як дідові.

Дуже мало пам’ятаю про діда, про те, що він говорив і чого навчав. У нас не було багато спільних моментів, але ті, що були, – незабутні. Буває, затуляю долонями очі й згадую. Найстрашніше те, що з дорослішанням моменти більше стираються з пам’яті.

На свята ми завжди приїжджали в село. Коли не мали власного авто, тато возив нас на ровері, який і досі припадає пилюкою в гаражі. Проте діставання з міста до села я теж майже не пам’ятаю. Тепер точно записала б відчуття від подорожі, нехай недалекої, але такої захопливої для маленької міської дівчинки. Я не була сільською дівкою, мене не залишали на бабу і я ніколи не доїла корови, але скільки себе пам’ятаю бігаю боса по траві, як випадає нагода, та не мию плодів, якщо вони зірвані з куща чи дерева. Містян се дивує. А мене тішить, бо так я не вбиваю в собі залишків маленької щасливої дівчинки.

Дідо мав багато онуків. Вони всі були старші від мене, та дідо не надто переймався тим, що я мала, і завжди вручав мені не один, як іншим, а цілих два півники, які миттєво влізали в моє маленьке тільце.

Півники, які радше пасувало б називати «когутиками», – цукерки з плавленого цурку. Ясна річ, не найкорисніша ліґуміна для малечі. Їх підфарбовували у червоний, жовтий чи зелений колір. Сьогодні, звісно, є значно більше варіацій кольорів. Вони бувають і білочками, і ведмедиками, а нещодавно бачила навіть мушлі. Але саме півники особливі. Навіть тепер, коли з галасливого маляти виросла не менш галаслива жінка, на кожен празник серед розмаїття инших фабричних солодощів вишукую домашні «когутики», і коли знаходжу, згадую діда – високого (принаймні мені здавалося, що він сягав зростом мало не до неба), худого (від важкої праці та хвороби) та з ясними небесними блакитними очима.

Сільське життя ніколи не було простим, особливо гірське, особ­ливо в радянський час. Сім’я діда виїхала з рідного села задля кращої долі, щоби мати змогу прогодувати дітей. Уявіть, як се важко й нестерпно – залишити рідні місця, оповиті магією Карпат, містичним шепотом гір та неосяжністю синього неба. Наче вирвати дерево без коріння й наказати, аби воно далі жило і плодоносило.

Дідо мав стару «інвалідку» – автомобіль, менший, ніж «запорожець». Я не скажу, якої потужности у нього був двигун чи инші технічні характеристики, бо не тямлю в автомобілях практично нічого, але впевнено стверджу, що та «інвалідка» назавжди залишиться особливою для мене. Ми з братами домовились: коли виростемо, обов’язково полагодимо її. Ми виросли, народили дітей, та, мабуть, брати забули про дитячу обіцянку. Я досі пам’ятаю, де стояла «інвалідка» і що вона була приглушеного помаранчевого кольору. Мабуть, барва вицвіла від погодних умов та того, що авто не стояло в гаражі. Пам’ятаю, що сидіння були подерті, та не пригадаю, чи це зробили ми, дрібні бешкетні пустуни, чи час зіграв злий жарт з їхнім штучним покриттям. На місці, де купу років стояло авто, зараз висока, вища за мене, трава. Не тому, що нікому косити,...