ПІД КУПОЛОМ БІЛОГО ПИЛУ

Остапові Павловичу не пасували жодні іменники з прикметниками: ні «літній пан», ні «старий дід», от жодні. Його не можна було класифікувати, Остап Павлович залишався за межами категорій: розмовляє чудовою українською, голос приємний, не набув старечої хрипкості, замолоду був високим, струнким і певно, що вродливим. Та прожиті роки зігнули його до землі й забрали значну частину рясних кучерів. А очі живі, блистять, погляд лукавий. Наче й не усміхається, а в очах щось таке невловиме час від часу промайне... Доволі дивно бачити на старечому обличчі осяйні молоді очі.

Ми перетиналися нечасто, двічі-­тричі на місяць, лише зранку, та старий тішився нагоді перекинутися кількома словами. Я намагалася виходити з дому швидше бодай на десять хвилин, спиня­лася коло паркану, визирала Остапа Павловича. Осінь засоромлено відвела погляд від голих дерев і втекла геть, зима прийшла вночі, наче злодій, усюди залишила позначки, що місто належить лише їй. Бруківка, припорошена першим снігом, стала підло слизькою, небо на довгі тижні набуло брудно-сірої барви, якої не могли відіпрати навіть бридкі зимові дощі. Взимку ми бачилися лише декілька разів, може тричі, просто віталися. Єдине, що я бачила, – вкриті на зиму хризантеми, запеленані, мов немовлята.

А навесні, коли відцвіли первоцвіти, в час крокусів та анемон, наші балачки відновилися. Якось так природно, наче зимової перер­ви й не було. За пів року нашого знайомства я, здається, заочно знала всю сім’ю Остапа Павловича: і дружину – затяту квітникарку, і вічно заклопотаного сина, що скаржиться на тиск і серце, та все не знаходить часу піти до лікаря, про внучку-студентку.

– Років сім чи вісім тому внучка мала на мене велику образу, – Остап Павлович дивиться на мене, вже звикло усміхаючись самими лиш очима. – Їй років тринадцять чи чотирнадцять було, прибігла якось, заплакана, аж трясеться. Діду, каже, дайте мені вісім тисяч гривень, негайно. Я аж стерп, замалим не впав, бо ноги підкосилися. Що, кажу, трапи­лося? Захворів хтось? І тут розповідає мені внучка, що підібрала на вулиці кота, добра душа, миршавого та кульгавого, занесла до ветеринара. Той кота побадав і сказав, що операція тому коту і ліки коштуватимуть вісім тисяч, а далі видно буде. Я сказав, що таких коштів ми з бабусею не маємо, а якби й мали, то не дали б! Ох вона розлютилася тоді... Кричала на мене, дурниць наговорила. Увечері син телефонував, з’ясовував, що тут у нас трапилося, а до ранку кіт у того ветеринара віддав Богу душу. А внучка ще з пів року до мене носа не показувала. Чи соромно, чи, може, ображалася... А тоді нічого, я якось із базару приходжу, а вона на кухні з бабою сидить, чай п’ють.

І якось поступово з наших розмов я зрозуміла, що насправді Остап Павлович цілковито самот­ній – дружина померла кілька років тому, син і онука живуть своїм життям. Навіть кіт, котрий вряди-годи приходить подрімати між хризантемами, – і той сусідський.

А далі був четвер. Ранок для нас усіх розпочався о третій годині ночі, й будильником, звісно, слугували сирени. Спершу налетіли безпілотники. Знаєте, як вони звучать? Комусь схоже на мопед, а мені-от бормашину нагадують, ага, таку, як у стоматологів. А тоді залунали такі часті постріли, наче хлопчиська підпалили сотню дрібних петард, наче автомат у чорно-білому кіно про мафію.

А тоді почалися вибухи – один, другий, третій.

– Четвертий...

– Ні, не було четвертого.

– Був.

То мої діти. Укотре туляться одна до одної в коридорі, вкотре лічать вибухи, здригаються від кожного і чомусь сперечаються або про те, скільки разів «бахнуло», або про те, вцілила ракета чи збили.

Усе, відбій.

Ми повертаємося до рутини – я збираюся на роботу, діти вирушають до школи. Вона, рутина ця, наше рятівне коло. Дає ілюзію, що ми можемо контролювати бодай те, що робимо щодня, звичне, зрозуміле, те, що дає нашому світові змогу триматися купи. Хоча б ходити на звичну роботу звичною вулицею. А дзуськи.

Мабуть, мені вартувало спершу переглянути новинні сайти. Мабуть, треба було з’ясувати, куди «прилетіло», я б упізнала цей дім на фото і змусила себе йти іншою дорогою. Якби ж знати. Половину шляху я пройшла, а далі було перехрестя, недоладне, гамірне – тут звертають і гучно дзеленчать трамваї, роздратовано сигналять один одному водії автівок, попри світлофор, важко перейти дорогу. Це місце змушує мене виринати з роздумів, відволікатися від споглядання і хоч трохи зосереди­тися, аби бодай безпечно перейти дорогу.

А сьогодні мене змусила повернутися на грішну землю пара дивних перехожих – юнак і дорослий чоловік. Спершу я вирішила, що юнак у футболці, спортивках і шльопанцях робить ремонт, бо він був вкритий рівним шаром білого пилу. Чоловік, який підтримував його під лікоть, був одягнений у щось більш звичне, джинси і футболку, здається. Я б не зауважила їх, у нашому місті перехожих розглядати не пасує, та наштовхнулася очима на погляд чоловіка, такий зболений і злий... Видавалося, він готовий захищатися і захищати того юнака, давати відсіч кожному, хоч ніхто не нападав. А в юнака погляд був цілковито відсутнім, він був не тут і бачив, видавалося, те, чого не бачив ніхто, крім нього.

Я автоматично крокувала далі і спинилася на перехресті. Скрізь стояв туман чи то дим, лише за хвилину я зрозуміла, що то в повіт­рі застигли дрібні білі часточки, білий пил вкривав усе довкола. Хтось кричить зовсім поряд, плаче, я озираюся в пошуках джерела звуку. Волає великий доволі хлопчик, крик завис на одній ноті, та, крім мене, на нього ніхто не зважає. Хлопчика за руку міцно тримає мама, дуже міцно, аж кісточки на пальцях побіліли.

– Ми не можемо йти цією дорогою, там біда, ти ж бачиш, як багато «швидких»... Туди не можна...

Я розумію, що малий, як тепер кажуть, особливий, і для нього вкрай важливо йти саме цією дорогою. Не сьогодні, хлопче, точно не сьогодні... Зрештою мама таки вгамовує пацана, і вони звертають у провулок. А я стою, наче Лотова дружина, і дивлюся сюрреалістичне кіно на велетенському екрані – напівзруйнований будинок на задньому плані, вкрита уламками цегли та битим склом бруківка, як-будь припарковані «швидкі», автівки поліції та маленька пожежна, знаєте, яскраво-червона, з драбиною. Коло найближчої до мене – каталка, на ній чорний пакет. Поруч стоїть літня жінка й поправляє на пакеті складочку, – так розправляють складки на святкових дитячих сукнях. Фельд­шерка «швидкої» щось ту жінку запитує, я не чую, що саме, жінка відповідає, не відводячи очей від чорного пакета і не припиняючи поправляти ту складку... А посеред цього метушиться фотограф зі здоровенним чорним фотоапаратом, об’єктив безсоромно зазирає в обличчя розгубленої жінки у домашньому халаті, чоловіка з посіченим скалками обличчям, літнього чоловіка в теплій байковій сорочці із перев’язаною головою... І скалічений будинок височіє над усім цим, сторічна триповерхівка зі зруйнованою мансардою. Стоп, а як же Остап Павлович?! Його жоржиновий квітник межує із цим будинком!

Я почала озиратися, може, спитаю, дізнаюся щось. Та раптом гостро відчула, що ось цей простір, де завис у повітрі дрібний білий пил, де людей і домівки вкрило фізично відчутним куполом німого горя – цей простір недоторканий. Тим, кого сьогодні оминуло, туди не можна.

Я нарешті отямилася і пішла геть. Не ходила тією вулицею днів зо три, порпалася в інтернеті, шукала новини про постраждалих від вибуху, Остапа Павловича серед них не було. Коли я знову наважилася перейтися улюбленою вулицею і дійшла до перехрестя, в найбільш постраждалому від вибуху будинку розбирали завали, оселю Остапа Павловича добряче посікло уламками, на місці вікон – листи фанери.

Неподалік на дошці для оголошень жінка чіпляла аркуш з повідомленням про збори мешканців постраждалого будинку.

– Перепрошую, в сусідньому із постраждалим будинком самотньо мешкав літній чоловік, Остап Павлович звуть, прізвища, пробачте, не знаю. Ви не в курсі, чи все з ним гаразд?

– Наче в лікарню його забрали, а звідти...

– Помер він у лікарні, – як Пилип з конопель, з-за моєї спини вистрибнула невисока жіночка з рудими кучериками і рясно нафарбованими вустами.

Я відчула, що ноги раптом стали ватяними.

– Щоб тобі пипоть на язику виріс, – ледь чутно видихнула пані з оголошенням. – Не кажіть дурниць! Син його з лікарні забрав!

Я хотіла було запитати, а хто ж доглядатиме квітник, та пані далі пішла клеїти оголошення.

Справді, як там жоржини? Я кинула погляд у бік квітника і не відразу втямила, що на місці бетонного підмурівка, паркану і жоржин зіяє недбало розчищений виїзд для техніки. Ця недоладна діра, наче відірваний шмат одягу, відкривала всім охочим змогу безсоромно оглядати внутрішній двір, понівечені дерева, посічені уламками стіни...

А жоржини мені, мабуть, просто наснилися.

Від автора: описані в історії особи, локації та події ніколи не існували.

Будь-які збіги – незумисні.