ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Додому Андрія викликали телеграмою: померла тітка. Поховали Броню, посумували за нею, і Андрій узявся господарювати: полагодив тин, змайстрував нові двері до хліва, нарубав дров, що їх на місяць матері вистачить. Андрій міг і не робити цього, проте міцної чоловічої руки вкрай бракувало. Батько старий, немічний, мати осліпла... Останній день відпустки хлопець присвятив собі. Пішов до річки, у ліс, потім блукав селом. Хто рідко буває вдома, той знає, як важко покидати ті місця, де все до дрібниць нагадує про дитинство. Андрій погостював у шкільних друзів, а увечері пішов до сільського клубу. Мати казала, що варто б відпочити перед дорогою. Та Андрій не думав про відпочинок. Йому хотілося повеселитися...

Кружляли у вальсі дівчата, вистукували гострими каблучками поль­ку, краков’як. А потім хлопці заспівали про вівчаря, згодом і дівчата влили в пісню дзвіночки своїх голосів. Андрій і собі завів: «Жде дівчи­на, жде...». Співав і згадував про зустріч із Томкою. Спочатку вирішив зовсім не думати про неї, та пам’ять не любить неволі. І картав себе: «Дурень, та й годі. Зберігаю віжки, хоч кобилу вовки давно вже з’їли...».

Після пісні знову розпочалися танці. Андрій не танцював. Сидів на лавчині, втупившись у підлогу. Миготіли перед очима ноги в чобітках і черевиках, різнобарвні сукні. Вони – як роки, що віддаляли його від Томки...

Удень парубок ходив селом і відзначав зміни, які сталися за його відсутності: там нову хату збудували, у тому садку зникло фруктове дерево, у тому – виросло. Коли на декілька років прощаєшся із селом, чомусь завжди хочеться все помітити, закарбувати в пам’яті.

Біля сільської крамниці хтось сказав в Андрія за спиною:

– Який принц... Іде і людей не помічає, – цей голос здався йому знайомим. Озирнувся – вона, Томка. Струнка, рум’яна, у білій пуховій хустці, в чобітках і пальті за останньою модою. Теплі сірі очі, лагідна, мила усмішка... І хто повірив би, що цій жінці вже двадцять вісім? Вона стояла так близько, що Андрій міг бачити в її очах себе, дерева, швидкі білі хмаринки.

– Зовсім не сподівався зустріти тебе тут, – промовив він. – Ти все там, у своєму селі?

– Так.

– Тоді здрастуй, чи що... Гуляєш?

– По нитки прийшла. У нашій крамниці немає.

– Вишиваєш?

– Доводиться. Самій увечері сумно. Ти надовго?

– Вранці їду.

– Так швидко?

– Робота чекає. А ти де працюєш?

– Ветлікарем у колгоспі.

– Не жалкуєш?

– Чому б шкодувала?! Я ж мріяла стати добрим лікарем Айболитом. 

Бачачи їх, збентежених, сільські кумасі вповільнювали кроки, щоб хоч краєчком вуха почути, про що вони балакають...

***

...Закрутив вітер. Потемніли хмари, спустили на землю сірі рушники дрібного дощу. Перший весняний дощ швидко вщух. Хмари відкрили небо, спочили десь за лісом. А вночі трохи підморозило. Світив місяць, миготіли на небі зірки, сніг відсвічував блакитну місячну доріжку. Іноді тишу полохали поодинокі кроки на дорозі чи обережний скрип дверей у якійсь хаті.

Андрій вийшов у поле. Попереду поміж пагорбами змійкою вилася дорога, розрізаючи навпіл Томчине село вдалині. Томка... Сплюнув, наче скуштував по­лину: «Куди це я? Чужим шматком вдавитися можна...».

Але ж сьогодні в Томки день народження, і Андрій купив їй велику хустку, на якій горять червоні троянди. Своїй дружині він не купу­вав такої... То була остання ніч. Уранці візьме квиток до Донецька – і на тому все скінчиться. Там – робота в шахті, сім’я. Можливо, нескоро додому приїде. Під час літньої відпустки потрібно доньку з дружиною до моря відвезти.

Таке часто буває: вилетиш якось із рідного гнізда, сподіваючись неза­баром повернутися, та минає рік, п’ять, а ти все не повертаєшся. У тебе вже інше життя. І, звикнувши до нього, ти згадуєш про рідну домівку, як про далеку країну. А коли приїдеш на декілька днів, по­чуваєшся тільки гостем.

***

Дорога оминала лисі горби. Лише на маківці одного росли берези. Їх­ньої старечої дрімоти ніхто не тривожив. «Чотири, – полічив Андрій, – колись було шість. А тепер чотири і два високі пеньки. Хтось зрубав...» Берези. Старі, тихі, як люди, які стомилися жити. Біля цих беріз Андрій востаннє бачив Томку...

Після десятирічки він вирішив стати шахтарем. Пішов у школу прощатися з учителями. Коли повертався, помітив під березами Томку. Вперше Андрій бачив це дівчисько так чепурно одягненим. Шовкова сукня, білі туфлі, модна зачіска. «Задівувала, – усміхнувся. – Мабуть, мати декілька років по копійці складала, щоби справити Томці таке вбрання». Батька вона не мала. Загинув.

– Ти чого тут? – поцікавився, підійшовши ближче.

– До тебе прийшла. Ти ж їдеш.

– І що?

– Так, побачити хотіла...

– І побажати щастя? – засміявся Анд­рій.

– Так, – знітилася Томка.

– Хіба ще не надивилася на мене?

– Не знаю.

– І що?

З-за лісу насувалися сутінки. Андрій поквапився додому – його там чекали друзі.

– Ось що, я не маю часу отут стояти. Хочеш – ходімо до мене, – ска­зав Анд­рій, аби відчепилась.

– Ні,...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.