ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
519З поштової скриньки
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Додому Андрія викликали телеграмою: померла тітка. Поховали Броню, посумували за нею, і Андрій узявся господарювати: полагодив тин, змайстрував нові двері до хліва, нарубав дров, що їх на місяць матері вистачить. Андрій міг і не робити цього, проте міцної чоловічої руки вкрай бракувало. Батько старий, немічний, мати осліпла... Останній день відпустки хлопець присвятив собі. Пішов до річки, у ліс, потім блукав селом. Хто рідко буває вдома, той знає, як важко покидати ті місця, де все до дрібниць нагадує про дитинство. Андрій погостював у шкільних друзів, а увечері пішов до сільського клубу. Мати казала, що варто б відпочити перед дорогою. Та Андрій не думав про відпочинок. Йому хотілося повеселитися...
Кружляли у вальсі дівчата, вистукували гострими каблучками польку, краков’як. А потім хлопці заспівали про вівчаря, згодом і дівчата влили в пісню дзвіночки своїх голосів. Андрій і собі завів: «Жде дівчина, жде...». Співав і згадував про зустріч із Томкою. Спочатку вирішив зовсім не думати про неї, та пам’ять не любить неволі. І картав себе: «Дурень, та й годі. Зберігаю віжки, хоч кобилу вовки давно вже з’їли...».
Після пісні знову розпочалися танці. Андрій не танцював. Сидів на лавчині, втупившись у підлогу. Миготіли перед очима ноги в чобітках і черевиках, різнобарвні сукні. Вони – як роки, що віддаляли його від Томки...
Удень парубок ходив селом і відзначав зміни, які сталися за його відсутності: там нову хату збудували, у тому садку зникло фруктове дерево, у тому – виросло. Коли на декілька років прощаєшся із селом, чомусь завжди хочеться все помітити, закарбувати в пам’яті.
Біля сільської крамниці хтось сказав в Андрія за спиною:
– Який принц... Іде і людей не помічає, – цей голос здався йому знайомим. Озирнувся – вона, Томка. Струнка, рум’яна, у білій пуховій хустці, в чобітках і пальті за останньою модою. Теплі сірі очі, лагідна, мила усмішка... І хто повірив би, що цій жінці вже двадцять вісім? Вона стояла так близько, що Андрій міг бачити в її очах себе, дерева, швидкі білі хмаринки.
– Зовсім не сподівався зустріти тебе тут, – промовив він. – Ти все там, у своєму селі?
– Так.
– Тоді здрастуй, чи що... Гуляєш?
– По нитки прийшла. У нашій крамниці немає.
– Вишиваєш?
– Доводиться. Самій увечері сумно. Ти надовго?
– Вранці їду.
– Так швидко?
– Робота чекає. А ти де працюєш?
– Ветлікарем у колгоспі.
– Не жалкуєш?
– Чому б шкодувала?! Я ж мріяла стати добрим лікарем Айболитом.
Бачачи їх, збентежених, сільські кумасі вповільнювали кроки, щоб хоч краєчком вуха почути, про що вони балакають...
***
...Закрутив вітер. Потемніли хмари, спустили на землю сірі рушники дрібного дощу. Перший весняний дощ швидко вщух. Хмари відкрили небо, спочили десь за лісом. А вночі трохи підморозило. Світив місяць, миготіли на небі зірки, сніг відсвічував блакитну місячну доріжку. Іноді тишу полохали поодинокі кроки на дорозі чи обережний скрип дверей у якійсь хаті.
Андрій вийшов у поле. Попереду поміж пагорбами змійкою вилася дорога, розрізаючи навпіл Томчине село вдалині. Томка... Сплюнув, наче скуштував полину: «Куди це я? Чужим шматком вдавитися можна...».
Але ж сьогодні в Томки день народження, і Андрій купив їй велику хустку, на якій горять червоні троянди. Своїй дружині він не купував такої... То була остання ніч. Уранці візьме квиток до Донецька – і на тому все скінчиться. Там – робота в шахті, сім’я. Можливо, нескоро додому приїде. Під час літньої відпустки потрібно доньку з дружиною до моря відвезти.
Таке часто буває: вилетиш якось із рідного гнізда, сподіваючись незабаром повернутися, та минає рік, п’ять, а ти все не повертаєшся. У тебе вже інше життя. І, звикнувши до нього, ти згадуєш про рідну домівку, як про далеку країну. А коли приїдеш на декілька днів, почуваєшся тільки гостем.
***
Дорога оминала лисі горби. Лише на маківці одного росли берези. Їхньої старечої дрімоти ніхто не тривожив. «Чотири, – полічив Андрій, – колись було шість. А тепер чотири і два високі пеньки. Хтось зрубав...» Берези. Старі, тихі, як люди, які стомилися жити. Біля цих беріз Андрій востаннє бачив Томку...
Після десятирічки він вирішив стати шахтарем. Пішов у школу прощатися з учителями. Коли повертався, помітив під березами Томку. Вперше Андрій бачив це дівчисько так чепурно одягненим. Шовкова сукня, білі туфлі, модна зачіска. «Задівувала, – усміхнувся. – Мабуть, мати декілька років по копійці складала, щоби справити Томці таке вбрання». Батька вона не мала. Загинув.
– Ти чого тут? – поцікавився, підійшовши ближче.
– До тебе прийшла. Ти ж їдеш.
– І що?
– Так, побачити хотіла...
– І побажати щастя? – засміявся Андрій.
– Так, – знітилася Томка.
– Хіба ще не надивилася на мене?
– Не знаю.
– І що?
З-за лісу насувалися сутінки. Андрій поквапився додому – його там чекали друзі.
– Ось що, я не маю часу отут стояти. Хочеш – ходімо до мене, – сказав Андрій, аби відчепилась.
– Ні, – заперечила Томка, і очі її засвітилися сльозою. – Там і так багато людей буде. А я вже... іди...
Він пішов. Навіщо час марнувати? Та, крокуючи, думкою весь час повертався до Томки. Озирався, чи стоїть вона під березами. А потім шукав собі виправдання, чому залишив її саму...
***
Томка навчалася в тій самій школі, що й Андрій, лише класом нижче. Десятирічка була тільки в райцентрі, за п’ять кілометрів від Андрієвого села і за два від Томчиного. Йдучи до школи, він щодня наздоганяв дівчину. І чомусь обов’язково біля розваленого містка, перекинутого через невеличку річечку. Цим містком могли пройти лише сміливі хлопці. Вони, безумовно, виручали дівчат. Брали їх на руки й посередині містка, де він був обвалений, вимагали від дівчат поцілунку. Ті спочатку верещали, обіцяли поскаржитися директорові школи, та врешті цілували. Потім довго не дивилися хлопцям у вічі, вдаючи, що ображаються на них. Та наступного дня знову чекали хлопців біля містка і кожна прагнула потрапити тільки до «свого».
Андрієві просто не таланило. Завжди йому діставалася Томка. І забігав наперед, і залишався далеко позаду – однаково мусив брати її на руки. Поцілунків від Томки не вимагав. Радше жбурнув би її у воду, ніж вимовив: «Поцілуй…». І Андрій зморщувався, підставляв свою щоку, коли посередині містка дівчина тягнулася до нього своїми посинілими вустами. Андрій мріяв про поцілунки інших дівчат, та терпів Томчині. Не хотів ображати її. Це зауважували хлопці.
– Ця сухондя стріляє за тобою, – казали Андрієві.
– Теж мені принцеса, – оборонявся він. – Побачивши її, три дні пси гавкають.
– Але ж ти не гавкаєш?..
***
Андрій тримав Томку в обіймах. Думав, що, мабуть, і тоді вона була такою ж ніжною та щирою, тільки він не помічав цього, не покохав, покинув. А може, кохав Томку, та не здогадувався про це? Палко поцілував...
...Томка лежала на Андрієвих грудях, легенько гладила долонею його обличчя, жартувала:
– Жінці дозволено раз згрішити... Не було б гріха, не було б і каяття.
Потім згадували те, що залишилося в далекій юності.
– Коли ти їхав, я вранці виходила до потяга.
– Невже?
– Ходила вслід за тобою, думала, помітиш. Та в тебе багато родичів – не до мене тобі було.
– Правда...
– Потім ревіла...
– Чому?
– А що було робити? Не стало тебе.
– І заміж вискочила.
– За рік. Мати хотіла бачити мене заміжньою, а тоді вже помирати.
– Ти щаслива?
– Не знаю. Моє щастя втекло до іншої. Воно не кінь, не запряжеш.
– Не треба. Мовчи. І так серце щемить.
– У нас так мало часу...
– Не думай... Це наше перше побачення.
– І останнє.
– Чому?
– Не вийшло в нас кохання ще спочатку, а тепер... Усе залишиться тільки спогадом...
– Я так не гадаю.
***
Накинувши на голі плечі пальто, Томка провела Андрія до хвіртки. Вже світало. Густий туман стер обриси села, залишив тільки розпливчату тінь Томчиної хати з прямокутником освітленого вікна. Воно здавалося лазом у якийсь невідомий казковий світ.
– Ну, бувай, – Томка простягнула руку, потім нахилила Андрієву голову і, як мати, поцілувала його в чоло. – Йди.
Андрій розгублено озирнувся, ніби шукаючи підтримки. Йому не вірилося, що все закінчилося.
– А як ти? – запитав. – Як ти тепер будеш?
– Сухий за мокрим не тужить. Сама змилувала, сама й плакатиму. Йди, – вона відштовхнула Андрія. Сама стояла ще довго, схиливши голову й опустивши руки.
Навколо біло від туману. Під ногами скрипів сніг. Андрій брів полем і не знав, куди йти. Він пішов навпростець до беріз, але заблукав. Ніде нічого... В Андрія було таке відчуття, наче він обікрав себе, обікрав Томку. І оце тепер не він блендає полем, а його тінь. Його ж, сп’янілого від ковтка кохання, висушило сонце, як невеличку калюжу. Андрієві не хотілося повертатися до беріз. Він прагнув спізнитися на потяг і хотів, щоб про все, що трапилося цієї ночі, довідалися всі, особливо Томчин чоловік.
Попереду виднілися перші хати рідного села з темними китицями диму над дахами. Село прокидалося. Андрій закрокував швидше – незабаром потяг.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
43
Життєві історії
Життєві історії
