ПЕРША ТА ЄДИНА СПРОБА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Настя ніколи не святкувала своїх уродин – удома не було заведено, а в шкільні, студентські й робочі часи просто не випадало, бо дівчині пощастило народитися посеред літа, коли в усіх навчальних закладах канікули і друзі роз’їжджалися хто куди.

Після медичного училища влаштувалася працювати медсестрою в школі, то й тут її обминули святкування. Може, своє 30-річчя проігнорувала б, та наполягли батьки й сестра, яка невдовзі планувала покинути Україну на довший час, виїздили з чоловіком аж в Америку. Отже, Настусі не залишалося нічого, як мовчки згодитися. За столом – найрідніші люди, приємні подарунки і щирі вітання. Сестра жартома затягнула пісню, яка не так давно звучала чи не з кожної праски. Пісенька така собі, але сестра вважала, що слова доречні – коли тобі трішки за тридцять і є надія вийти заміж за принца. Чоловік сестри ляпнув дружину по дупі: «Ну не всім вискакувати заміж у вісімнадцять, як ото тобі!». Мама насупила брови на невдалий жарт, бо її теж боліло, що значно молодша Христя давно в парі, а Настуся досі самотня. Настя продовжила на тій же ноті й собі затягнула не менш відому пісню про п’ятьох кавалерів, які всі були не такі. Посміялись, але кожен подумав, як же вона залишиться сама. Батьки лиш дочекалися пенсії та й переїхали жити в село, до бездітної тітки, яка зачекалась їхньої допомоги. Сестра з чоловіком поїдуть геть, Настя залишиться в чотирьох стінах сама-самісінька.

Дівчина цим не переймалась, поки так і не сталося. Після від’їзду сестри стало аж моторошно в порожній квартирі. Задумалась, чи не вперше в житті, що таки треба їй пару. Мама пішла ще далі – радила народити дитинку.

– Мамо, від кого? Хлопці мого віку або надійно влаштовані в сім’ях, або безнадійно викинуті із сімей, як непотріб. Треба щонайменше шукати претендента з доброю генетикою, і зовні, і в душі. Не ліпити ж собі на чоло та спину папірець, що шукаю красивого і мудрого чоловіка для зачаття дитини.

Більше до цієї теми не поверталися.

Почався навчальний рік, і Насті не було часу сумувати, любила свою роботу, щодня відвідувала по черзі всі класи, а на перерві до неї бігали учні: хто попросити термометр чи зеленку, а хто просто запитати щось суто своє, але на медичну тему. Настю у школі любили всі, а ще шанували за талант робити чудові портрети, які дівчина малювала звичайними кульковими ручками. Портрети виходили такими якісними й гарними, що дівчині чи не щотижня замовляли роботу. Чи собі на пам’ять, чи на подарунки. Радили зробити свою виставку, бо ж такий талант треба виносити в люди. Відповідала, що ще не час. Але в одній соціальній мережі, де зібрались не маститі художники, а такі невідомі таланти, як Настя, таки демонструвала свої роботи. Там-таки, в групі «талантів, що сплять», як жартома себе називали, познайомилася з гарним хлопцем.

Спершу спілкувалися назагал, а потім перейшли в особисті повідомлення. Хлопець підписаний як Борис Глібський, Настя – як Власта. Зрозуміло, ніхто з талантів не хотів афішувати своє справжнє ім’я. Листувалися тривалий час, Борис присвячував Насті-Власті цілі поеми. Як же гарно й чуттєво він описував своє кохання до неї! Дівчина не могла дочекатися вечора, щоб прочитати новий шедевр Гліба! Хлопець запевняв, що тільки завдяки Насті в нього «проклюнувся» дивовижний талант, називав її Музою. Хтозна, скільки б так тривало, якби Настя у вихідні не поїхала до батьків у село. Любила вона тітку, її хату й особливо книжкову шафу на цілу стіну. Вкотре копирсалася в книжках і знайшла між ними грубий зошит, дрібно списаний акуратним почерком.

– Тітко Олю, не смію вас турбувати, але хочу знати: це ваші вірші?

– Ні, дитино, я не маю таланту до рими, хоч поезію люблю все життя. Про цей зошит я давно забула, він іще з часів моєї молодості, коли такі автори, як Едуард Асадов, були заборонені. То ж
ми ретельно переписували його вірші, мов найкращий учень домашнє завдання. Мода була на цього поета, хоч він і росіянський. Тоді ми були одним радянським союзом, тому ніхто не звертав уваги, що він не українець.

– А що, таких українських поезій не було?

– Були! Однак про них ніхто не знав! Навіть прізвищ не чули, не те що вірші. Такий був час, що все українське нищили.

– Можна почитати?

– Можна, якщо зрозумієш. Ти ж уже не вчила тієї чужої мови.

– Не вчила, але трохи розумію.

Настя всілася на старий диван, якому тепер місце на веранді, й поринула у світ рим. Що більше вникала, то більше огортало відчуття дежавю. Десь вона це чула чи бачила... Надто знайомі речення. Пригадала! Це ж Борис їй пише! Лиш у перекладі українською мовою!

До своєї квартири їхала як на пожежу. Видалила в комп’ютері свою сторінку, цим самим поставила крапку в стосунках з брехливим «поетом». Стосунки закінчились, навіть не почавшись.

Відкрила іншу сторінку, підписалась своїм іменем, бо брехня в соціальній мережі обернулася проти неї ж самої, ось тобі й маєш Власту. Якось побачила цікавий допис у місцевій групі, перетнулась у коментах з розумним чоловіком. Їхні публічні листування плавно перейшли в приватні. Настя зраділа, бо ж людина зі свого міста, може, не наважиться обманювати. Мали одинакові погляди на мистецтво, етику й естетику, переповідали одне одному цікавинки міста. Олександр якось запропонував не лише писати електронні листи, а й спілкуватися наживо. Настя згодилась, бо теж відчула симпатію до цього хлопця. Обмінялися номерами телефону, за мить натиснула кнопку виклику, привітались. І тут понеслося!!

– Настя, бл..., в тебе такий, бл..., чарівний голос, бл..., що я аж очманів. Ти, бл..., ще краща, ніж я уявляв! Я, бл..., реально закохався...

Настя так і не могла второпати, то вона бл... чи Олександр, тому скрикнула: «Я тебе не чую, поганий зв’язок!». Вимкнула телефон, мало не облила його рідиною для витирання монітора. Ще й руки протерла дезінфектором, ніби доторкнулася до гидкого слимака, тьху. Все, більше ніяких віртуальних знайомств. Одразу ж заблокувала Олександра в соціальній мережі й телефоні, а на невідомі номери ніколи не відповідає. Задля більшої надійності прибрала зі сторінки в інтернеті фото й трішки скоротила прізвище, для конспірації, так би мовити.

Третій кавалер вискочив як Пилип з конопель. У прямому сенсі слова. Маршрутка зранку переповнена, але у двері ще хтось заскочив, та так, що наступив Насті на ногу. Дівчина скрикнула, не­уважний пасажир второпав свою провину, вирішив згладити ситуацію й запросив дівчину на каву.

– Я навіть вийду на тій зупинці, що й ви, хоч і надто спішу.

– Дякую, не варто.

– Тоді чекатиму вас завтра зранку на зупинці о цій порі.

На них почали звертати увагу люди, тому Настя нічого не відповіла.

А зранку нахаба таки чекав на зупинці! Настю такий поворот подій дещо спантеличив, тому погодилась після роботи зустрітися «на каві». Максим виявився галантним кавалером, не вживав брудних слів, вони гуляли тихими вечорами, обговорювали сумні події, які точилися на сході України – третій рік тривала АТО.

Якогось дня Настя не прийшла на побачення, адже банально захворіла. Максим запитав, чи безпечно буде йому провідати дівчину.

– Так, у мене не інфекційне захворювання, можеш сміливо йти, запам’ятовуй номер квартири.

Настя відчинила двері й здивувалася, що хлопець з порожніми руками, міг би якісь фрукти купити хворій. Максим прочитав у її погляді здивування: «Вибач, я з роботи. Поспішав до тебе...».

– Дякую, їсти будеш? – перевела тему.

– Звичайно, я ж з роботи.

Настя поставила тарілку супу: що мала, те й подала.

Максим з’їв і безпардонно запитав:

–А на друге щось буде?

Такого повороту подій...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!