ПЕРША ІСТОРІЯ КОХАННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 червня 11:25

1063

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Далекого голодного тридцять третього багато наших земляків залишало свої домівки в пошуках порятунку. Їхали до родичів, тікали до міста, бо там була хоч маленька надія не померти від голоду. Так сталося, що чимало українців опинилося у Вірменії.

На околиці Єревана зустрілися вихідці з Київщини та Житомирщини, де вони тулилися в бідному районі, в невеликих низеньких будиночках, більше схожих на бараки. Українці створили тут маленьку, але міцну групу, допомагали одне одному, співали пісень рідною мовою, ліпили вареники та варили борщі.

Дівчина з Київщини та юнак із Житомирщини познайомилися і незабаром одружилися. Невдовзі в них народилася чорнява дівчинка, яку батько люто зненавидів. Та й молода мати також. Таємниця ненависті залишалася для багатьох незрозумілою. Молоді люди часто конфліктували із сусідами, колегами з роботи. Чорняву дівчинку назвали Валею. Невдовзі в неї народилася сестричка, білолиця, русявенька Ніна. Валя росла в ненависті й не розуміла її причини. Дівчинці так хотілося пригорнутися до мами, обійняти тата! Валя старанно доглядала сестричку, виконувала всю хатню роботу, намагалася гарно вчитися. Та це не допомагало. Валя вже була підлітком, коли батько за незначну провину жорстоко побив дівчину так, що на постелі була кров. І мати не заступилася за доньку.

Валя товаришувала з Іванком, батьковим хрещеником, вихідцем із Житомирщини. Вони сусідували, підростали разом. Дівчина приязно ставилася до хлопця, любила його як брата. Помалу дитяча дружба переросла в перше світле, хоча ще дитяче кохання. Іван трепетно опікувався Валею. У хлопця боліла душа, коли він бачив, як батьки знущаються з неї. Валя з маленької чорнявої дівчинки стала стрункою вродливою юнкою.

Серед вірмен ставлення до українок було неоднозначне. Траплялися випадки, що кидали в українців камінням і кричали: «Рус-хохол!». Якщо Івана не було поруч, за Валю завше заступався сусід-вірменин Петрос. Він був закоханий у дівчину, і його батькам Валя теж подобалася. Коли Петрос мав іти на службу до армії, освідчився Валі, хоч зробив це трохи дивно: «Если ты за кого выйдеш, я тебя убью!».

Обидва хлопці пішли служити, а мати, владна і жорстока жінка, примусила Валю вийти заміж за Михайла, хлопця з росії, і відправила жити до далекого Коврова. Валя не посміла ослухатися матір. А молодша сестра Ніна, наперекір волі батькам, утекла з хлопцем-вірменином, у якого закохалася. Вони таємно одружилися. Ніна зі своїм чоловіком прожила довго і щасливо.

Петрос мало не наклав на себе руки, коли дізнався, що Валя вийшла заміж. Дякуючи друзям, опам'ятався, згодом здобув фах льотчика, але так і не одружився. А Іван проходив військову службу в Баку. Дізнавшись про Валю, залишився там після служби, а згодом одружився.

Сімейне життя Валі було справжнісіньким пеклом. Велика родина чоловіка, а тепер ще й їхня, тулилася в маленькій однокімнатній квартирі. Ледачкуваті та схильні до заглядання в чарку родичі вміли тільки горланити пісень і бити посуд після застілля. Валя працювала на двох роботах, народила двох дівчат, аби отримати власне житло.

Якось Михайло сп’яну впав і поламав ногу. Його поклали до лікарні. Валя, втомлена важкою працею, з малими дітьми відпочивала вдома. Раптом у двері подзвонили. Вона зазирнула у вічко і побачила незнайому жінку. Коли відчинила двері, то мало не обімліла: поруч із жінкою стояв Петрос у льотній формі, статний, стрункий, із букетом квітів. Петрос знайшов її, а чужу, незнайому жінку попросив, а точніше, найняв, аби пішла з ним, щоб не наражати Валю на небезпеку й не породжувати осуду сусідів.

Вони сиділи втрьох за столом і плакали: Валя, Петрос і чужа жінка. Петрос кликав Валю до себе, він був ладний прийняти її із чужими дітьми, але жінка не наважилася. Чому вона не могла покинути свого безпутнього Михайла, Петрос не зрозумів. Поїхав з важким серцем, а невдовзі загинув в авіакатастрофі. Йому було лише сорок років.

А Валя, стиснувши зуби, пережила всі випробування, видала заміж доньок і... розлучилася. Мати, коли дізналася, почала обзивати, ображати Валю, але вперше в житті батько став на захист доньки. Валя придбала туристичну путівку до Баку і поїхала шукати свого Івана. Вона вже знала, що він розлучений. Приїхала пізно вночі на вокзал, замовила таксі. Шофер зблиснув білими зубами, засміявся, наче ошкірився:

– Не боишься, что я тебя куда-нибудь завезу?

– Не боюсь. Я ищу свою любовь.

– Прости, джан, я не хотел тебя обидеть.

Коли Валя побачила Івана, то її серце обірвалося: який сивий! Він її спочатку й не впізнав, аж поки Валя не усміхнулася. Вони не бачилися 26 років!

Прожили три роки в Баку, а коли розпочався конфлікт у Нагорному Карабасі, мусили виїхати. Переїхали на Київщину, в село, звідки батьки далекого тридцять третього колись утікали до Вірменії. Валя з Іваном жили окремо, батьки – окремо. Валя нарешті відчула себе коханою і жаданою. Тримались за руки, не соромлячись своєї сивини. Батько мовчки радів, а мати хворіла. Її палила ненависть смертним вогнем, бо вже не мала сили вихлюпнути її на рідних. Коли жінка померла, батько відвів Валю вбік і сказав: «Пробач матері, доню. З неї, молодої, познущалося два нелюди в Єревані, бо вони такі скрізь є. А потім ти народилася. Я пробачив твоїй матері, а вона собі – ні. Прости їй, доню».

А голос крові таки є! Валентина та Іван невдовзі переїхали до невеликого районного центру, де проживає декілька вірменських родин. Якось Валя перезнайомилася і потоваришувала з вірменами. А коли похоронила свого Івана, то вірмени стали для неї найближчими людьми, бо доньки залишилися жити в росії. У маленькому селищі, де майже всі знайомі, можна часто побачити охайну, привітну немолоду жінку, яка ніби ненароком обов’язково підійде до гурту вірмен, аби приязно з ними привітатися: «Барев дзес!».