ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
296Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Баба-а-ах! Розкотистий, як весняний грім, звук пробудив Серхіо серед ночі. Якісь частки секунд він очманіло дивився у стелю. Не було гарантій, що вона на них не впаде. Голова вгрузла в подушку і прислухалася, чи не бахкає десь поблизу. Спершу все було тихо, а тоді повторний бубух! Цього разу ще ближче, гучніше. Не грім, а громище! І не природне, а штучне. Будинок тужливо стогнав, вікна дзеленчали, як склянки, повітряна тривога вивертала душу назовні, і Серхіо сполошився.
– Ірко, ти спиш? – розштовхав він дружину. – Прокидайся!
– Шо, знову?
Не розплющуючи очей, вона теж чула, як місто здригається від ворожих «шахедів». Загроза здавалась реальною, як ніколи.
– Слухай, – уткнувшись носом у жіноче плече, чоловік почав скимліти: – щось мені жасно, ка-пець…
Його страх, чіпкий та смердючий, повз кімнатою, ніби гігантський мацак. Ірка затнула носа рукою і відсунулась на край ліжка.
– А тобі? Тобі теж страшно?
Тиша залягла в кімнаті. Жінка мовчала. А що сказати? Вона вже перебоялася і навіть трішки одужала від страху смерті, тільки зізнаватись не можна! Якщо чоловік дізнається, він їй цього не пробачить. Вони ж раніше разом боялися і мали разом перехворіти цей страх, а тут вона перестрибнула урвище, доки він тягне і зважує ризики.
– Підйом, – скомандувала вона, намагаючись намацати капці. – Хутчіш!
Босоніж зіскочила на підлогу і, ніби її вжалив ґедзь, побігла.
– Ти куди? Макса будитимеш?
Син спав у сусідній кімнаті. Звідти доносилося геть не дитяче хропіння, і вони з Іркою завмерли біля дверей.
– Може, хай спить дитина? – невпевнено спитав чоловік. – Такий міцний у нього сон.
– Твоя правда, – поступилася жінка, – за день натомився, хай спить. Це ми, ду´рні, сполошилися серед ночі, а всі нормальні люди сплять і й не звертають уваги на ту тривогу.
– Так бахкає ж! – обурено шепотів Серхіо. – У мене від цих звуків шкіра болить! І барабанні перетинки рвуться!
– То в тебе болить і рветься.
– А в тебе?
Ірка відчула, що страху в його очах стало більше.
– І в мене, – заспокоїла збрехавши. – І в мене…
Чутно було, як вони обоє затихли і стоять у коридорі поміж двох стін. Раптом Серхіо обійняв дружину:
– Не бійся!
Сирена стихла, і йому помітно покращало.
– Ходімо покуримо, – сказала Ірка, – бо я тепер не засну.
– Ага, – потер долоні Серхіо, – стрес! Треба його вгамувати.
Як не дивно, та він любив ці хвилини. Він їх навіть підсвідомо чекав. Коли небезпека минала, вони вдвох пили чай і смалили просто на кухні. За вікнами темінь, а в них нічні посиденьки.
Чайник поставили на вогонь, і Серхіо рвучко відсунув шухлядку.
– Агов? Щось я не бачу жодної пачки. Знизавши плечима, він подивився на Ірку. Та заскреготіла:
– Не вигадуй. Подивися в іншій шухляді.
Подивився в іншій. І ще у двох сусідніх. І навіть там, де вони зберігають каші. І у сховку із закрутками. У кишенях. У ванній. Шукали разом з дружиною. Цигарок ніде не було. Хоч би одну знайти – ні. Жодної не завалялося! Навіть у смітник зазирнули. На картопляному лушпинні лежала пожмакана пачка.
– Порожня, – констатував Серхіо. – Максик знайшов її раніше за нас.
Ірка аж сполотніла.
А тут і чайник скипів.
– Заварюй, – чоловік увімкнув телефон. – Зараз глянемо, куди прилетіло.
– Чай скасовується, – злісно загарчала дружина. – Збирайся і йди по цигарки, вояко!
Коли вона його так називала, він ображався, але не міг заперечити. «Вояка з мене ніякий», – щоразу повторював і, врешті, сам у це повірив. Совість приспав, почуття обов’язку також. Іти до війська боявся, бо тільки мокрий не боїться дощу. «Вб’ють – то ще пів біди, – міркував і виправдовував своє боягузтво. – А Ірку з Максом хто годуватиме? Кому вони, крім мене, потрібні?» Він працював охоронцем у крамниці і був «заброньований» від військової служби. Але від раптової смерті не застрахований. І це факт.
– Ну куди я піду, Ір? Комендантська година! – бідкався він.
– І шо?
– Небезпечно. Хтозна, кого там темні вихори носять.
– Ти шо, вже з хати боїшся виходити?
На це в нього був лише один аргумент:
– «Шахеди» літають. Тобі не шкода мене?
– А тобі мене? Я без цигарки заснути не можу. Чи тобі байдуже, що я до ранку очей не зімкну?
Серхіо пообіцяв, що він швидесенько туди і назад. Крамничка ж неподалік.
Ліхтар вмикати було небезпечно і йти тротуарами теж. Тому він злодійкувато продирався стежками, озирався і крокував безшелесно, як тінь. Врешті, побіг і шугонув у завулок.
Світло крамнички 24/7, мов маяк, світилося в темряві, допоки знов не залунала тривога. Повітря захмарили звуки, що руйнують психіку, і Серхіо втягнув макітру в плечі.
– Трясця, – безгучно просичав він.
Просто перед його носом зачинили цілодобову крамницю. Під час тривоги її зачиняли завжди.
– Шо робити?! – переймався чоловік. – Люди! Продайте пачку цигарок! Я вже тут!
Але охоронець був невблаганним.
– Зачинено!
Безпорадно сплеснувши руками, Серхіо сховався в затінок.
– Доведеться чекати, – наказав він собі, – бо без курива Ірка додому не пустить.
Сперся на стовбур старенької липи й почав подумки рахувати до ста. На роботі він звик годинами стояти на варті, але ж то за гроші, а тут задарма. Тому хвилини здавалися годинами, і невдовзі він відчув дику втому.
– Стоїш? Дерево підпираєш? Ліпшого заняття в житті не знайшов?
Серхіо шарахнувся, коли почув голос батька. Ноги підкосилися, руки затремтіли, волосся біля коренів заворушилося.
– Не обертайся! – почулось близенько, наче той стояв з іншого боку липи.
– Я і не думав.
– Думав би, якби було чим, – почав повчати Євген Іванич.
– Не починай, бать, – благально жебонів Серхіо.
На мить здалося, що той образився та пішов, але ні.
– Чекати важко, еге ж? – здалеку заходити було його фірмовою фішкою.
– Мені не звикати.
Звісно, йому кортіло побачити свого співрозмовника, але дід попередив удруге:
– Кажу, не обертайся, дурбецале! Пообіцяй!
– Обіцяю! – з переляку пообіцяв чоловік.
Тепер він не сумнівався. Це батьків голос. Його говірка! Але ж він… помер.
– Напудився? – сиплувато засміявся старий. – Я так і знав!
– Ти ж…
– Хочеш сказати, мене нема? А я є!
– Як це так, якщо ми тебе поховали?
У Серхіо вуха палали й про цигарки він зовсім забув.
– Ми колись у дитинстві теж скарби ховали в землі, а тоді забували, де саме.
– Бать, я… давно не провідував, вибач.
Він ледь не впав під тією липою від напруги. Не знав, чого хоче небіжчик. З добром він прийшов чи з лихом…
– Я ж кажу, чекати – то важко. Легше мені до тебе дошкандибати, провідати, ніж тобі доїхати до нас автобусом!
«Не бреше, – подумав Серхіо. – Були часи, дід ходив на далекі відстані. Намотував кілометри. Але ж то за життя».
Старий знов розсміявся, а тоді люто закашляв.
– Тихіше! – не витримав чоловік. – Тут патруль шастає! Помітять.
– Мене? – здивувався Євген Іванич.
– Та не тебе, а мене.
– Тобі, Сергію, як завжди, своя шкура цінніша за душі інших людей. Що ж ти за падлюка така?
Старий ніколи не називав його тим красивенним і небанальним ім’ям на іспанський манер, який тішив і трішки звеличував Сергія у власних очах. Ні. Для батька він назавжди залишився просто Сергієм, а ніяким не Серхіо.
– Це ти мене падлюкою кличеш? А хто мене таким виховав?
Темрява вихлюпнула хриплий смішок.
– То це я тебе вчив під спідницею в жінки ховатись? Чого вдома сидиш і Максим поруч? Чим ви обоє зайняті таким важким і важливим? Ганьба!
Чутно було, що він лише починає, розгін бере. Серхіо знав свого батька.
– Ти мене не навчив з ворогом воювати, – виправдовувався він.
– То йди і вчись! Зараз усі вчаться. Не треба соромитись. Страх – твій головний ворог. Але його можна побороти.
– Ну звісно, тобі ж нема чого втрачати, то ти сміливим став після смерті! А я жити хочу. Шо в цьому поганого?
– Та непогано це, непогано, живи! Зайняв наші з матір’ю три кімнати, позбувся добра, що ми за життя набули, нові меблі припер до хати, а про нас і не думаєш. Забув! Живи, не тужи!
– Чого це забув? Не забув.
Серхіо думав, як добре, що він батька не бачить, і дуже погано, що чує. Це ж можна з’їхати з глузду, якщо це не припиниться.
– Та якби в тебе був той здоровий глузд, – казав дід, не зважаючи на закон не зловживати читанням думок живих істот, – ти б не стояв зараз перед магазином!
– Та я… не для себе! – виправдовувався, як дитина. – Я без цигарок сплю спокійно. Це Ірка мене послала.
– Ірка? – розлютився батьківський голос. – Я тобі зараз таку Ірку покажу, вік не забудеш і заснути не зможеш!
Здавалося, небо обвалиться і зорі з нього посипляться – такий дід був злий. Аж вітер здійнявся.
– Чи не казав я тобі: кидай, сину, курити. Погано пахне це задоволення! Скільки років відтоді минуло? Багато. А ти як пускав дим, так і нині пускаєш. І сина навчив!
Здалося, що він жбурнув щось зі свого потойбіччя. Серхіо нахилився і побачив цигарки під ногами. Нову пачку.
– Ну, як тобі фокус? Язика проковтнув?
Серхіо пересмикнуло.
– Не стій тут даремно! Хутко вертайся додому, – наказав дідо, – поки тебе не помітили. А цигарки дружині віддай. Сам не торкайся. Завтра зранку до сестри зателефонуй і ті гроші, що хотів на ці смоктульки віддати, їм з онучкою віддай! Чуєш? Така моя воля!
Серхіо мовчав.
– І щоразу, як захочеться тобі покурити, відправляй їм на картку кругленькі кошти! І на військо теж відправляй. На перемогу. Роби добрі справи. Тільки так виживеш. Вчовпав?
– Та ти… до чого ти хилиш? Знущаєшся? Я їх малюю, ті гроші, щоб отак навсібіч жбурляти?!
Жадоба вхопила Серхіо у свої залізні лабети.
– А-а-а-а! А-А-А-А!
Хтось торкнувся плеча, і чоловік скрикнув.
– Бать, ти чого?
Поруч стояв Максим.
– Мати мене розштурхала, сказала, ти десь забарився. Хвилюється. І я хвилююсь. Де ти так довго? Цигарки купив?
У Серхіо тремтіли не лише руки й ноги, а й усі нутрощі теліпалися.
– Ходім звідси!
Разом з Максом вони вийшли із затінку туди, де світилася цілодобова крамниця. Чоловік крадькома озирнувся на липу. Євген Іванич якщо і був, то вже зник.
– Шо ти там видивляєшся? – спитав Максим. – Примару побачив?
Але той лише війнув головою:
– Пусте.
В руці він тримав пачку цигарок – знак від батька. На ній, як на інших, які він бачив щодня, було попередження: «Куріння вбиває». Він дивився, дивився… доки не зрозумів, що це правда. І що він не хоче такої смердючої смерті. От тоді-то він її відкинув у кущі.
– Чого ти? – здивувався Максим. – Цигарки викинув? Збожеволів?
– Ні, синку. Кидаємо відсьогодні курити!
– Шо ти вигадуєш? Це неможливо, – засміявся Макс і поліз у кущі шукати дідову пачку. Серхіо зрозумів, що це буде непросто. Утім, для себе він уже все вирішив. Захотів жити. Батько навіть з того світу прийшов, аби його, йолопа, застерегти, попередити. Звісно, за все треба платити, і він уже назвав ціну.
«Завтра зателефоную сестрі та племінниці, – вирішив він. – І зроблю перший вклад. А на перемогу задоначу негайно!»
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
54
Життєві історії
