ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ!

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Елька ніколи не плакала, хоч це було трохи дивно, зважаючи на її вік. А було Ельці лише сім років, і ходила вона до другого класу. Чи, точніше, мала б ходити, якби в селі була школа. Але школи в селі не було, бо воно потрохи вмирало. Вимирало разом зі своїми мешканцями. Ото тільки вчора поховали бабу Теклю, а минулого тижня – бабу Олену. Відспівали обох як годиться, пом’янули добрим словом і навіть по чарці за упокій душ та Царство Небесне для небіжчиць випили. У селі була своя церква і навіть свій панотець, який правив, щоправда, лише тоді, коли дозволяв запущений радикуліт, але у сповіді та похороні ніколи нікому не відмовляв, навіть якщо не міг розігнутись і ледве переставляв ноги, опираючись на ціпок та тримаючись з останніх сил за дяка.

За покійниками в селі не плакали, бо наймолодшому, вічному сільському парубкові Юрасю, який навіть замолоду обходив усіх жінок не те що десятою, а й двадцятою дорогою, акурат торік випов­нилось шістдесят. І не було в селі того, хто б не пам’ятав Юрася ще дитиною та на кого б не залишала його на декілька днів непутяща мати. Тож доживали всі потрохи свого віку та йшли в мирі до Отця Небесного. На похорони приїздили діти, вже самі добряче підтоптані, привозили й онуків, яких небіжчики, може, й не бачили за життя, бо так уже склалось, що молодь у 90-ті роз’їхалась-розлетілась містами та тими не знаними тоді ще Європами на заробітки, а згодом і залишилась там. Бо, як відомо, риба шукає, де глибше, а людина споконвіків – де краще. Передавали гроші, надсилали посилки, і не одна сільська бабця перед кончиною вправно орудувала смартфоном чи планшетом, бо школи в селі не було, а інтернет, на щастя, був. І це цілком влаштовувало Ельку, бо за школою вона не плакала.

Елька узагалі ніколи не плакала. Та й чого їй плакати, якщо тепер на неї припадало 15 нерозтрачених на власних онуків турбот, пестощів та любощів? І навіть старий пияк та в минулому неабиякий забіяка дід Яків годив Ельці, як болячці, а баба Мариня, яка зроду не визнавала ніякої живності, крім кіз, дозволяла Ельці спати на празниковому ліжку з горою вишитих подушок, наскладаних одна на одну від найбільшої до зовсім маціпунької, і то не самій, а з величезним волохатим котиськом Піратом, характер якого цілком відповідав кличці. Сільські бабці, які давно забули всі сварки та кривди, яких завдали одна одній замолоду, раптом збадьорились і мало не чубились, сперечаючись, хто пектиме смаколики для малої чи варитиме борщі. Ба, більше, якщо раніше на запитання дітей «Мамо, що вам надіслати?» відповідали, як під копірку: «Та нічого, дитино! Собі на смерть я вже приготувала, а що мені ще, старій, треба, аби день до вечора!», то тепер почали замовляти забавки й одяг, бо незабаром свята, тож якась обновка дитині не завадить. То чого б мала Елька плакати?

А ще Елька мала таємницю. Вона все знала, хоч усі десять бабусь, чотири діди і Юрась були переконані, що дівчинка не відає і навіть не здогадується про це. Але Єлька знала, що її рідна бабуся Ольга померла, хоча всі й казали, що та ще в лікарні й буде там довго, бо дуже застудилась. Але вони ніколи не дивились на Ельку, коли це казали, а мала вже чудово розуміла, що це означає. Так говорила мама, коли тато пішов по воду і не повернувся. Тоді навіть обстрілу не було, і мама все поривалась піти його шукати, а бабуся її не пустила. А зранку мама сказала, що тато – у лікарні, але його неодмінно вилікують і він повернеться до них, та дивилась не на Ельку, а кудись у кут, а бабуся плакала в кухні, тихенько так, але дівчинка чула. А потім у дворі на клумбі з’явились горбики з хрестами і написами фломастером на дощечках. І мама ніколи не давала Ельці їх прочитати.

Потім так говорила бабуся про маму, після того як обвалилась половина їхнього будинку. Вони саме бігли в підвал. Бабуся з Елькою вже були на сходовому майданчику, а мама затрималась, щоб узяти ковдру. Тоді так бабахнуло, а потім будинок зітхнув, як той велетень із мультфільму, задрижав, розколовся і все посипалось. Вони тоді так кричали з бабусею, а Елька навіть попісялась, як маленька. І дівчинці не було соромно, їй було тільки дуже страшно! А потім Елька пісяла щоразу, тільки-но чула вибухи, і бабуся на неї не сварила, ні однісінького разу не сварила, лише проклинала москалів і путіна, навіть такі слова говорила, які мама суворо забороняла Ельці говорити чи навіть слухати. Але мама померла, і вона, мабуть, просто не знала, що їх можна говорити навіть бабусям, якщо про надзвичайно поганих людей.

А потім вони сиділи в підвалі, там було темно (свічки берегли й економили) і неймовірно холодно. І дядько Степан пішов у сусідній будинок, який іще вцілів, і повернувся з якимось речами та шубою, у яку почергово замотували дітей. Було дуже страшно, але знайшовся Пірат. Худий, брудний і облізлий, він тепер ні на крок не відходив від Ельки з бабусею. І якось Елька, вийшовши на вулицю та чекаючи, поки Пірат зробить свої котячі справи, побачила дядька Степана в калюжі крові й без ноги. Вона ще тоді запитала бабусю: «Якщо ногу знайдуть уже після того, як поховають дядю Стьопу, то поховають її окремо чи його викопають і потім поховають ще раз, разом із ногою». Бабуся тоді так плакала, а Елька не могла і досі більше не може, хоча інколи дуже хочеться.

А потім приїхала тітка Ліна машиною, вони сіли в неї всі восьмеро і Пірат. І довго-довго їхали. Дорослі змінювались за кермом, було тісно, але тепло, і Елька заснула, тож навіть не чула, як у них стріляли. Лише раз стріляли і навіть колесо не пробили, тільки багажник. На вокзалі бабуся знову плакала, а Елька ні. І не тому, що їй подарували ляльку, дали корм і переноску для Пірата. Просто не могла. Ляльку дівчинка, щоправда, загубила, поки годувала кота. Але не шкодувала за нею, бо їй тепер зовсім не хотілось бавитись ляльками.

Коли вони приїхали в село, викупана та нагодована Елька одразу ж заснула, обіймаючи викупаного та нагодованого Пірата. А зранку дізналась, що бабусю вночі забрала «швидка». Тоді на Ельку ще дивились, як казали, що бабуся одужає і повернеться, а тому вона не заплакала, хоча й хотіла, тільки притиснула до себе Пірата так, що той аж занявчав.

А ще в Ельки була мрія, і не просто мрія, а великодня мрія! Мала нетерпляче чекала Пасху. І не тому, що баба Мариня казала, що її донька надішле для Ельки новеньку сукню з Італії та лаковані білі туфельки, і не тому, що отець Василь пообіцяв дозволити їй піднятись на дзвіницю й ударити в церковний дзвін, а в четвер усі бабці мали взяти її до «кумпанії» малювати писанки. Просто дід Іван, коли вони увечері сиділи на лавці в садку, сказав їй, що на Великдень відкривається небо і мертві сходять на землю.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн