ОСТАННЯ ВОЛЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Сергій часто прокидався серед ночі з думкою: «Забув матері зателефонувати». Вдень теж, ідучи вулицею міста, діставав телефон і шукав мамин номер. Потім згадував, що її вже майже рік немає на цьому світі, і тільки крадькома витирав сльози, що мимовільно набігали на очі. Єдина рідна людина залишила його самого в цьому бурхливому життєвому океані. Сергій усе пам’ятає: як мама вчила його тримати ложечку, потім правильно писати, як за руку водила до школи, хвилювалася разом із ним перед іспитами й раділа вступу до університету. Не сподобався мамі лише вибір сина – невістка не відповідала її вимогам. Сергій розривався між своєю матір’ю і матір’ю власної майбутньої дитини. Народження онука Павлика ніяк не вплинуло на їхні стосунки. Невістка Галина ніколи мамою Марію Федорівну не називала. Та й бачилися вони раз на сто років. Сергій постійно сам їздив у село на вихідні чи у відпустку.

Для матері його приїзди були як свято. «Синку, – казала вона, – ти біля мене – і мені вже краще. Я навіть ліків не приймаю. Мені ще недовго залишилося. Лікар радить поїхати до санаторію, але це не з моєю пенсією». Справді, сорок років педагогічного стажу, а пенсії як кіт наплакав.

Сергій заощаджував на собі, на своїй сім’ї, але мама їхала лікуватися. Хай іще живе найрідніша йому людина. Через це вдома виникали сварки, і він не розумів причини. Гроші ж не пропив, а віддав матері на лікування. Галина й Павлика возила влітку до моря сама, неначе в нього батька немає. А чоловік ділив відпустку, щоб навесні город мамі посадити, а восени викопати картоплю. Не буде ж стара мати наймати чужих людей, коли є син, якому життя присвятила. Що скажуть односельці?

– Ось, Сергійку, в цій шафі лежить мій одяг на смерть. Там свічечки, хустинки, рушнички людей перев’язати. А під голову покладеш мені ось цю подушечку з маками. Я сама її вишивала. Тільки не забудь.

– Матусю, я навіть чути не хочу про смерть. Живіть іще довго, – а сам ледве стримував сльози.

Він не уявляв навіть, як житиме на білому світі без матері. Сама думка про сирітство робила Сергія безпорадним і безпомічним. Байдуже, що в самого син уже складав іспити до університету. Переживав, що не завж­ди може поїхати до села, тож намагався допомагати в будь-який спосіб.

«Синку, паркан похилився. Незабаром упаде на дорогу…»

«Сергійку, дах почав протікати. Може згодом стеля впасти…»

«Цього року зима має бути суворою, а я дров не купила…»

Позичає син у друзів гроші, оформляє кредит у банку і все матері шле допомогу. Галина все-таки не витримала такої поведінки і покинула цього «матусиного синочка». «Павликові потрібен справжній батько»,  – сказала вона на прощання.

Буквально за декілька днів зателефонувала сусідка із села й повідомила, що Марія Федорівна лежить у лікарні. Параліч розбив жінку. Лежала вона в палаті й не помічала ні сина, ні медперсоналу. Сергій хапав лікаря за плечі, цілував руки, пхав у кишені гроші, але той лише заперечливо хитав головою: «Я не Бог!». Коли тіло Марії Федорівни виносили з моргу, Сергій не те що ридма ридав, а вив. Завивав, як вовченя, яке втратило годувальницю і захисницю. Похорон минув, як у тумані. Все було найкраще: і труна, і вінки, і поминальний обід. Для мами нічого не шкода. На похорон прийшло багато людей: родичі, колеги-вчителі, колишні учні...

Дякуємо за передплату на ексклюзивні історії