ОСТАННЯ ВОЛЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

20 березня 11:20

417

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Сергій часто прокидався серед ночі з думкою: «Забув матері зателефонувати». Вдень теж, ідучи вулицею міста, діставав телефон і шукав мамин номер. Потім згадував, що її вже майже рік немає на цьому світі, і тільки крадькома витирав сльози, що мимовільно набігали на очі. Єдина рідна людина залишила його самого в цьому бурхливому життєвому океані. Сергій усе пам’ятає: як мама вчила його тримати ложечку, потім правильно писати, як за руку водила до школи, хвилювалася разом із ним перед іспитами й раділа вступу до університету. Не сподобався мамі лише вибір сина – невістка не відповідала її вимогам. Сергій розривався між своєю матір’ю і матір’ю власної майбутньої дитини. Народження онука Павлика ніяк не вплинуло на їхні стосунки. Невістка Галина ніколи мамою Марію Федорівну не називала. Та й бачилися вони раз на сто років. Сергій постійно сам їздив у село на вихідні чи у відпустку.

Для матері його приїзди були як свято. «Синку, – казала вона, – ти біля мене – і мені вже краще. Я навіть ліків не приймаю. Мені ще недовго залишилося. Лікар радить поїхати до санаторію, але це не з моєю пенсією». Справді, сорок років педагогічного стажу, а пенсії як кіт наплакав.

Сергій заощаджував на собі, на своїй сім’ї, але мама їхала лікуватися. Хай іще живе найрідніша йому людина. Через це вдома виникали сварки, і він не розумів причини. Гроші ж не пропив, а віддав матері на лікування. Галина й Павлика возила влітку до моря сама, неначе в нього батька немає. А чоловік ділив відпустку, щоб навесні город мамі посадити, а восени викопати картоплю. Не буде ж стара мати наймати чужих людей, коли є син, якому життя присвятила. Що скажуть односельці?

– Ось, Сергійку, в цій шафі лежить мій одяг на смерть. Там свічечки, хустинки, рушнички людей перев’язати. А під голову покладеш мені ось цю подушечку з маками. Я сама її вишивала. Тільки не забудь.

– Матусю, я навіть чути не хочу про смерть. Живіть іще довго, – а сам ледве стримував сльози.

Він не уявляв навіть, як житиме на білому світі без матері. Сама думка про сирітство робила Сергія безпорадним і безпомічним. Байдуже, що в самого син уже складав іспити до університету. Переживав, що не завжди може поїхати до села, тож намагався допомагати в будь-який спосіб.

«Синку, паркан похилився. Незабаром упаде на дорогу…»

«Сергійку, дах почав протікати. Може згодом стеля впасти…»

«Цього року зима має бути суворою, а я дров не купила…»

Позичає син у друзів гроші, оформляє кредит у банку і все матері шле допомогу. Галина все-таки не витримала такої поведінки і покинула цього «матусиного синочка». «Павликові потрібен справжній батько», – сказала вона на прощання.

Буквально за декілька днів зателефонувала сусідка із села й повідомила, що Марія Федорівна лежить у лікарні. Параліч розбив жінку. Лежала вона в палаті й не помічала ні сина, ні медперсоналу. Сергій хапав лікаря за плечі, цілував руки, пхав у кишені гроші, але той лише заперечливо хитав головою: «Я не Бог!». Коли тіло Марії Федорівни виносили з моргу, Сергій не те що ридма ридав, а вив. Завивав, як вовченя, яке втратило годувальницю і захисницю. Похорон минув, як у тумані. Все було найкраще: і труна, і вінки, і поминальний обід. Для мами нічого не шкода. На похорон прийшло багато людей: родичі, колеги-вчителі, колишні учні та просто знайомі.

Ще тиждень чоловік пожив у селі, щоб відбути поминки на дев’ять днів. Важко було йому. Хоч куди глянь, усе маму нагадувало. Ось її улюблена хустка, ось тут мама часто любила сидіти, ось мобільний, яким вона вже ніколи не зателефонує до нього. Серце крається від болю, а поскаржитися вже нема кому. Переглядає альбом зі старими світлинами. Подумки розмовляє з матір’ю, а відповіді не чує. І не почує вже ніколи, і ніхто не пожаліє, чуба не погладить.

Уже замикав вхідні двері, як скрипнула хвіртка. У двір зайшов сільський староста Дмитро Васильович.

– Добридень. Добре, що застав тебе. Не хочеш пустити квартирантів у будинок? Нам прислали молоду вчительську пару, а житла вільного немає. Вони за хатою подивляться і за двором.

На тому й домовилися, обмінялися номерами телефонів. Староста підвіз Сергія до траси, бо автобус до села не заїжджав.

Минуло з пів року, весна повністю вступила у своє владарювання. Дерева одягнулися у цвіт, бузок розпустив аромат своїх китиць, і душу самотнього чоловіка потягнуло на батьківщину. Зібрався їхати найближчими вихідними, а тут дзвінок від квартирантки: «Сергію Петровичу, в нас проблеми. Приїдьте, будь ласка». Не розпитував, не вникав, відповів, що завтра буде.

Зайшов у двір, втомлено сів на лавку біля веранди. До хати йти не хотілося, на повні груди дихав запахами двору та весни, знайомими до болю ще з дитинства. Вийшли з хати квартиранти Сашко та Люда. Привіталися, і молода жінка ніяк не могла розпочати розмову:

– Сергію Петровичу, ми чесні люди. Нам чужого не треба. Якщо ви вирішили нас перевірити, то… ми не взяли ні гривні звідти. Ми, як знайшли, відразу вам зателефонували. Сашку, покажи.

У цей час Сашко виніс подушечку з яскравими маками, яку Марія Федорівна вишивала власноруч і заповідала покласти у труну. Така була остання воля жінки. От дідько! Сергій за турботами забув про материне прохання. Не виконав її останньої волі. Сашко розкрив наволочку і показав її вміст. Подушка була вщерть заповнена купюрами різного номіналу.

– Ми вирішили просушити на сонечку ковдри і подушки. А в цій наволочка тріснула. Я хотіла зашити, а там грошей повно. Ми вам і зателефонували, нам чужого не треба, – виправдовувалася Люда.

Щось стиснуло Сергія за серце і за горло одночасно. Він не зміг ні закричати, ні вдихнути ковтка повітря. Чоловік здогадався, що то за гроші. То була невиконана остання воля, то була ціна його сімейного щастя, яке зруйнувала рідна мати. І лише одне запитання пульсувало в Сергієвій голові: «Мамо, навіщо?».

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.