Жіноча доля

Настя ніколи не святкувала своїх уродин: удома не було заведено, а в шкільні, студентські й робочі часи просто не випадало, бо дівчині пощастило народитися посеред літа, коли в усіх навчальних закладах канікули й друзі роз’їжджались хто куди.

Після медичного училища влаштува­лася працювати медсестрою в школі, то й тут її оминули святкування. Може, своє 30-річчя проігнорувала б, та наполягли батьки й сестра, яка невдовзі планувала покинути Україну на довший час – виїздили з чоловіком аж в Америку. Отже, Настусі не залишалось нічого, як мовчки згодитися. За столом найрідніші люди, приємні подарунки і щирі вітання. Сестра жартома затягнула пісню, яка не так давно звучала чи не з кожної праски. Пісенька така собі, але сестра вважала, що слова доречні – коли тобі трішки за тридцять і є надія вийти заміж за принца. Чоловік сестри ляпнув дружину: «Ну, не всім вискакувати заміж у вісімнадцять, як ото тобі!». Мама наступила брови на невдалий жарт, бо її теж боліло, що значно молодша Христя давно в парі, а Настуся досі самотня. Настя продов­жила на тій же ноті й собі затягнула не менш відому пісню про п’ятьох кавалерів, які всі були не такі. Посміялись, але кожен про себе подумав, як же вона зостанеться сама. Батьки лиш дочекалися пенсії, та й переїхали назавжди в село, до бездітної тітки, яка зачекалась їхньої допомоги. Сестра з чоловіком поїдуть геть, Настя залишиться в чотирьох стінах сама-самісінька.

Дівчина цим не переймалась, поки дійс­но так і не сталось. Після від’їзду сестри стало аж моторошно в порожній квартирі. Задумалась, чи не вперше в житті, що таки треба їй пару. Мама пішла ще далі – радила народити дитинку.

– Мамо, від кого? Хлопці мого віку або надійно влаштовані в сім’ях, або безнадійно викинуті з сімей, як непотріб. Треба шукати претендента з гарною генетикою, і зовні, і в душі. Не ліпити ж собі на чоло і спину напис «Шукаю красивого і мудрого чоловіка для зачаття дитини»?!

Більше до цієї теми не повертались.

Почався навчальний рік, і Насті не було часу сумувати, любила свою роботу, щодня відвідувала по черзі всі класи, а на перерві до неї бігали учні: хто попросити термометр чи зеленки, а хто просто запитати щось суто своє, але з медичного боку. Її у школі любили всі, а ще шанували за талант створювати чудові портрети, які дівчина малювала звичайними кульковими ручками. Портрети виходили наскільки якісними й гарними, що Настя чи не щотижня мала замовлення. Хтось собі на пам’ять, хтось на подарунок. Радили влаштувати виставку, бо ж такий талант треба виносити в люди. Відповідала, що ще не час. Але в одній соціальній мережі, де зібрались не маститі художники, а такі невідомі таланти, як Настя, таки демонструвала свої роботи. Там-таки, в групі «талантів, що сплять», як жартома себе називали, познайомилась із гарним хлопцем. Спершу спілкувались у загальному чаті, а потім в особистих повідомленнях. Хлопець підписаний як Борис Глібський, Настя – як Власта. Зрозуміло, ніхто з талантів не хотів афішувати своє справжнє ім’я. Листувалися тривалий час, Борис присвячував Насті-Власті цілі поеми. Як же чуттєво він описував своє кохання до неї! Дівчина не могла дочекатись вечора, щоб прочитати новий шедевр Гліба. Хлопець запевняв, що тільки завдяки Насті в нього «проклюнувся» дивовижний талант, називав її Музою. Хтозна, скільки б так тривало, якби Настя у вихідні не поїхала до батьків у село. Любила вона тітку, її хату, а особливо книжкову шафу на цілу стіну. Вкотре копирсалась у книжках і знайшла між ними грубий зошит, дрібно списаний акуратним почерком.

– Тітко Олю, не смію вас турбувати, але хочу знати: це ваші вірші?

– Ні, дитино, я не маю таланту до рими, хоч поезію люблю все життя. Про цей зошит я давно забула, він іще з часів моєї молодості, коли такі автори, як Едуард Асадов, були заборонені. Тож ми ретельно переписували його вірші, як найкращий учень домашнє завдання. Мода була на цього поета, хоч він і росіянський. Тоді ми були одним радянським союзом, тому ніхто не звертав уваги, що він не українець.

– А що, таких українських поезій не було?

– Були! Але про них ніхто не знав! Навіть прізвищ не чули, не те що вірші. Такий був час, що все українське нищили.

– Можна прочитати?

– Можна, якщо зрозумієш. Ти ж уже не вчила тої чужої мови.

– Не вчила, але трохи розумію.

Настя всілась на старий диван, якому тепер місце на веранді, й узялась читати. Що більше вникала, то більше огортало відчуття дежавю. Десь вона це чула чи бачила... Надто знайомі речення. Пригадала! Це ж Борис їй пише! Лиш у перекладі українською мовою!

До своєї квартири їхала як на пожежу. Видалила в мережі свою сторінку, цим самим поставивши крапку в стосунках з брехливим «поетом». Стосунки закінчились, навіть не почавшись.

Створила іншу сторінку, підписалась своїм іменем, бо брехня в соціальній мережі обернулась проти неї ж самої, – ось тобі й маєш Власту. Якось побачила цікавий допис у місцевій групі, перетнулась в коментарях з розумним чоловіком. Їхнє публічне спілкування плавно перейшло у приватне. Настя зраділа, бо ж людина з її міста, може, не наважиться обманювати. Мали спільні погляди на мистецтво, етику й естетику, переповідали цікавинки. Олександр якось запропонував не лише писати електронні листи, а й спілкуватись наживо. Настя згодилась, бо теж відчула симпатію до нового знайомого. Обмінялися номерами телефону, за мить натиснула кнопку виклику, привітались. І тут по­неслось!..

– Настя, бл... (нецензурне слово), в тебе такий (нецензурне слово) голос, що я аж обалдів. Ти, (нецензурне слово), ще краща, ніж я уявляв! Я, (нецензурне слово), реально закохався...

Настя так і не могла второпати, чи вона бл..., чи Олександр, тому скрикнула: «Я тебе не чую, поганий зв’язок!». Вимкнула телефон, мало не облила його рідиною для витирання монітора. Навіть руки продезінфікувала, ніби доторкнулась до гидкого слимака, тьху. Все, більше ніяких віртуальних знайомств. Одразу ж заблокувала Олександра в соціальній мережі й у телефоні, а на невідомі номери ніколи не відповідає. Задля більшої надійності видалила зі сторінки в інтернеті фото й трішки скоротила прізвище, для конспірації, так би мовити.

Третій кавалер вискочив як Пилип з конопель. У прямому сенсі слова. Маршрутка зранку переповнена, але у двері ще хтось заскочив, та так, що наступив Насті на ногу. Дівчина скрикнула, неуважний пасажир второпав свою провину, вирішив згладити ситуацію й запросив дівчину на каву.

– Я навіть вийду на тій зупинці, що й ви, хоч і надто поспішаю.

– Дякую, не варто.

– Тоді чекатиму вас завтра зранку на зупинці о цій порі.

На них почали звертати увагу люди, тому Настя нічого не відповіла.

Зранку нахаба таки чекав на зупинці! Настю такий поворот подій дещо спантеличив, тому згодилась після роботи зустрітись «на каві». Максим виявився галантним кавалером, не вживав брудних слів, вони гуляли тихими вечорами, обговорювали сумні події, які точились на сході України – йшов третій рік АТО.

Якогось дня Настя не прийшла на побачення, оскільки банально захворіла. Максим запитав, чи безпечно буде йому провідати її.

– Так, у мене не інфекційне захворювання, можеш сміливо йти, запам’ятовуй номер квартири.

Настя відчинила двері й здивувалася, що хлопець із порожніми руками, міг би якісь фрукти купити хворій. Максим прочитав у її погляді здивування.

– Вибач, я з роботи. Спішив до тебе... – мовив.

– Дякую, їсти будеш? – перевела тему.

– Звичайно, я ж з роботи.

Настя поставила тарілку супу – що мала, те й подала.

Максим з’їв і безпардонно запитав:

– А на друге щось буде?

Такого повороту дівчина не очікувала.

– Вибач, я не готувала другого, в мене трішки проблема з нирками, потрібно дотримуватись дієти, зрештою, я не надто люблю куховарити, – виправдовувалась, ніяковіла і подумки зважувала, як делікатно розпрощатися і з цим залицяльником.

– Настю, ти мені вибач, але нам не варто продовжувати стосунки. Мені треба вправну ґаздиню на кухню, бо ж я чоловік, мушу нормально їсти. Та ще й, вибач, я б хотів дітей, а ти не надто здорова...

Дівчина подякувала небесам, що обставини склались саме так, а не інакше. Зраділа такому повороту подій, та вчасно стрималась, щоб не виказати свого за­доволення.

– І ще, мабуть, нам не треба під час зустрічі показувати, що ми були надто знайомі. Можливо, саме в тій маршрутці я зустріну свою долю, – вже у дверях Максим спромігся на ще один шедевр.

Настя полегшено зітхнула.

Новий навчальний рік вніс свої корективи в життя шкільної медсестри. Мамою першачка, такого собі непосидливого Петрика П’яточкіна, який чи не з перших хвилин у школі розбив собі лоба, виявилась однокласниця Насті. З Аліною вони навчались до третього класу, сиділи за однією партою, згодом її батьки переїхали, й зв’язок обірвався. Несподіваній зустрічі раділи обидві, домовились зустрітись у вихідні за філіжанкою кави.

Не могли наговоритись, згадували дитинство, більше говорила Аліна – про сім’ю, дітей. Насті ж не було чим хвалитись.

– Настусю, є ідея, лиш не перебивай мене. Мій двоюрідний брат, до речі, дуже красивий і галантний чоловік, уже третій рік як розлучений. Теща – гадина ще та! Жодній з трьох дочок не дає спокійно жити. Напевне, вночі й біля дверей спальні стоїть і підказує дочці, як має бути правильно. Отож я вас познайомлю...

– Навіть не знаю...

– Зате я знаю. Організую ніби випадкову зустріч, бо мій брат категорично заборонив зводити його з жінками. Я навіть уже спланувала, як це влаштувати! Ми просто будемо собі сидіти в кав’ярні, в яку він зазвичай заходить після роботи по свіжі круасани.

Насті втрачати було нічого – згодилась. Зустріч вийшла спонтанно-випадкова: всі троє одночасно заходили у двері закладу, а що лив дощ, то під парасольками брат не розгледів сестри. Іван виявився галантним, ерудованим і доволі привабливим молодиком. Було видно, що й Настя йому сподобалась, бо вже ввечері зателефонувала Аліна й скоромовкою оповіла перші враження брата, який одразу попросив номер телефону Насті.

– То як? Давати йому твій номер? Без дозволу не смію, – подруга аж при­спі­вувала.

– Давай! – зраділа й собі Настя, адже Іван приємно вразив.

Телефонували одне одному, гуляли містом, багато розмовляли. Насті не сподобалось єдине – що чоловік на три приємні слова про дочку вставляв десять негативних про тещу.

Настя спершу списувала на те, що той певною мірою хотів показати, що не його вина в розлученні. Згодом старалася зрозуміти, що це наслідки десятирічного пресування зятя з боку тещі. Іноді дівчині видавалась дивною бесіда про колишнє життя Івана, та заспокоювала себе тим, що з плином часу такі розмови припи­няться. Новий рік і Різдво планували святкувати вдвох. Аби не було якихось сюрпризів, Настя ризикнула напередодні свят дозволити Іванові залишитись на ніч. Інтим у їхніх стосунках був уперше. Усе вийшло якось трохи дивно, знову-таки Нас­тя виправдовувала, що йому близько 40 років, вона ж трішки комплексує, бо такі стосунки були років 15 тому. Так, вона кохала й готувалась до весілля, напередодні якого її підло зрадив наречений. Тому й уникала всіх чоловіків. Але коли тобі тридцять п’ять, то думки змінюються. Нас­тя лежала на плечі коханого в очікуванні бодай мінімальних ніжних слів, мовчок. Почала розмову першою:

– На свята поїдемо до моїх батьків, ти їм обов’язково сподобаєшся, ти ж красивий, розумний і кохаєш мене.

– Лиш аби не було так, як із першою тещею...

Настя набрала повні легені повітря й забула дихати: і тут теща!

– Пригадую перше знайомство: сказала роззутись мало не на сходах, бо в неї чистота. Наступного дня йде переді мною, в курячку таляп і пішла до хати...

Настю мало не знудило. Побігла у ванну, ледь не ошпарила себе окропом: «Лиш би не залетіти від нього! Ні, тільки не це!».

Зайшла в кімнату, сіла на крісло.

– Ти б повернувся до дружини, якби не теща? – запитала прямо.

– Але ж я звик уже до тебе.

– Вибач, звикають до домашніх тварин. Відвикнеш. То повер­нувся б? – запитання дівчини вимагало чесної відповіді.

– Я б її й не залишав, але теща всюди лізла межи нас.

– Залишайте дитину бабі та їдьте вдвох за кордон. Влаштуєтесь – візь­­ме­те дочку, й теща буде далеко, не втручатиметься у ваше життя.

– Чомусь я про це навіть не подумав. Ти мене проганяєш чи відпускаєш? – запитав здивовано.

– Думай, як тобі краще, – і вийшла з кімнати.

За місяць дізналась від Аліни, що Іван скористався її порадою. Ну що ж, на її совісті не буде гріха, що втримала біля себе чужого чоловіка.

24 лютого сколихнуло увесь світ. Настя як медик пішла туди, куди не всі чоловіки йдуть.

– Мамо, хтось там теж мусить бути. Я не залишила малих діток, що маю перед ними обов’язок. Усе буде добре, я повернусь.

Повернулась за рік – худа, виснажена, але не зламана. За пів року народила здоровеньку дівчинку. На запитання мами відповіла чітко й спокійно:

– Від справжнього чоловіка. Я його сім’ю розбивати не планую. А гени в нього якнайкращі. За всіма параметрами. Від такого народити – один шанс на мільйон. І мені це вдалось із першої та єдиної спроби.

Вечорами, коли дитинка спала, Настя малювала кульковими ручками портрет красивого чоловіка у військовій формі...