ОЦЕ ТОБІ Й ЗЯТЬ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

18 липня 00:09

396

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Побачивши зятя, Ніна Павлівна зойкнула і сповзла стіною. Петро кинувся підіймати майбутню тещу, але та, дивлячись каламутними очима, повторювала: «Це ж ти… Це ж через тебе я тоді…». Договорити не змогла, довелось викликати «швидку».

Світлана бігала від палати до професора. Під вікнами районної лікарні вже чекала машина, аби перевезти недужу Ніну Павлівну в дуже дорогу приватну клініку з найкращими фахівцями, а та не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять усе оплачуватиме, двічі з каталки намагалась утекти. Ніби й доросла людина, а поводиться як дитя.

Поговорити і дізнатись, чого після того, як глянула на Петра, їй стало аж так недобре, теж не можна – плаче і край. Професор просив не турбувати матір, бо дуже вже сильне в неї потрясіння. Три дні знадобилось, аби Ніна Павлівна оговталась і нарешті змогла без сліз хоч слово мовити.

Знала жінка, що донька в місті зустріла чудового парубка. Та який парубок?! Чоловік уже сорок із чимось має. Її донька все кар’єру будувала, не до створення сім’ї їй було, а чоловік теж бізнес свій розкручував. Знала Ніна, що зять має гроші, і раділа за свою дитину. Не доведеться їй, як Ніні колись, свої колготи на дитину перешивати та вставляти в куплені на два розміри більші доччині туфельки вату, аби дитина два роки могла ходити, бо й не знала, чи заробить іще.

Усе її Світланка обранця не везла знайомитись. Уже зібрались, уже й виїхали, а тут якась халепа: чи в нього у фірмі, чи в неї на роботі. А оце саме в неділю таки приїхали, хоч і без попередження. Хотіли підготувати Ніні несподіванку. Ну що ж, підготували! Але ніхто з того не радів.

– Мамо, ну ти чого нас так лякаєш? – щебече Світланка. – І чого не захотіла до найкращих фахівців їхати? Дитячий садок, чесне слово. Від тебе такого не очікувала.

– Сядь, доню, і слухай. Твій оцей Петро… Не дозволю, аби ви були в парі. Не людина він, доню. Багато кому лиха завдав, а найбільше мені, – жінка перевела подих. Доньці в очі намагалась не дивитись, бо ж зараз руйнуватиме її життя. – Ти пам’ятаєш, я розповідала, як наш бус із такими ж, як я, нелегалами десь у горах спинила машина й обібрали нас тоді до нитки. А головним у них був твій Петро, донечко. Це через нього я оте все пережила.

Світлана остовпіла. Її обличчя одразу стало білим, бо ж вона зрозуміла все, що мама зараз мала на увазі. Років із двадцять тому, втомившись від постійного безгрошів’я, її мама вирушила до Італії. Тепер заробітчанам легше, а колись вони пробирались без документів і віз. Позичила ненька тоді чималу суму, бо потрібно було віддати за дорогу і мати із собою, аби там, на місці, отримати роботу. Зустрічали тоді наші буси хлопчаки спортивної статури, і всі, хто їхав, мали їм заплатити. Але мамі особливо не поталанило. Їх там залишили абсолютно без нічого.

Приїхавши до Італії, її мама ще два роки жила безхатченком, доки хтось не зглянувся над нею і не відвіз до однієї з наших церков. Там уже наші українки допомогли з усім: улаштували на роботу, одягли і нагодували. Ще два роки мама віддавала борги, бо гроші брала під відсотки.

Увесь той час Світланка жила в тітки, яка їй кожен шмат хліба рахувала. Від ранньої весни і до пізньої осені повинна була Світлана тітці всі городи обробити, на полі буряки і соняшник з тіткою сапати, бо, мовляв, «і так маю власні два роти, а Нінка ще й своє дитя підкинула».

Але навіть не це найгірше. Знала Світлана, що першою ж справою, яку зробила мама, повернувшись додому, були відвідини місцевої чорної ворожки. Йшла туди Ніна з єдиною метою – зробити так, щоб отой, хто їх тоді перестрів і обібрав, пошкодував, що на світ з’явився. Аби і діти, і онуки його не мали спокою на цім світі. Грошей Ніна не жалкувала. Просила стару зробити найчорніше, найсильніше.

Світлана поволі підвелась. Тримаючись за стіну, вийшла з палати. Вони з Петром не просто так їхали до матері – Світлана була при надії. У них буде двійня. Двійко дітей від людини, яку вони з мамою згадували лиш лайкою. Двійко дітей, яким рідна бабуся наврочила.

Світлана навіть плакати не могла. Як же ж жити далі?

Як?