ОЦЕ ТОБІ Й ЗЯТЬ…

Побачивши зятя, Ніна Павлівна зойкнула і сповзла стіною. Петро кинувся підіймати майбутню тещу, але та, дивлячись каламутними очима, повторювала: «Це ж ти… Це ж через тебе я тоді…». Договорити не змогла, довелось викликати «швидку».

Світлана бігала від палати до професора. Під вікнами районної лікарні вже чекала машина, аби перевезти недужу Ніну Павлівну в дуже дорогу приватну клініку з найкращими фахівцями, а та не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять усе оплачуватиме, двічі з каталки намагалась утекти. Ніби й доросла людина, а поводиться як дитя.

Поговорити і дізнатись, чого після того, як глянула на Петра, їй стало аж так недобре, теж не можна – плаче і край. Професор просив не турбувати матір, бо дуже вже сильне в неї потрясіння. Три дні знадобилось, аби Ніна Павлівна оговталась і нарешті змогла без сліз хоч слово мовити.

Знала жінка, що донька в місті зустріла чудового парубка. Та який парубок?! Чоловік уже сорок із чимось має. Її донька все кар’єру будувала, не до створення сім’ї їй було, а чоловік теж бізнес свій розкручував. Знала Ніна, що зять має гроші, і раділа за свою дитину. Не доведеться їй, як Ніні колись, свої колготи на дитину перешивати та вставляти в куплені на два розміри більші доччині туфельки вату, аби дитина два роки могла ходити, бо й не знала, чи заробить іще.

Усе її Світланка обранця не везла знайомитись. Уже зібрались, уже й виїхали, а тут якась халепа: чи в нього у фірмі, чи в неї на роботі. А оце саме в неділю таки приїхали, хоч і без попередження. Хотіли підготувати Ніні несподіванку. Ну що ж, підготували! Але ніхто з того не радів.

– Мамо, ну ти чого нас так ля­каєш? – щебече Світланка. – І чого не захотіла до найкращих фахівців їхати? Дитячий садок, чесне слово. Від тебе такого не очікувала.

– Сядь, доню, і слухай. Твій оцей Петро… Не дозволю, аби ви були в парі. Не людина він, доню. Багато кому лиха завдав, а найбільше мені, – жінка перевела подих. Доньці в очі намагалась не дивитись, бо ж зараз руйнуватиме її життя. – Ти пам’ятаєш, я розповідала, як наш бус із такими ж, як я, нелегалами десь у горах спинила машина й обібрали нас тоді до нитки. А головним у них був твій Петро, донечко. Це через нього я оте все пережила.

Світлана остовпіла. Її обличчя одразу стало білим, бо ж в...