НОВА ВІРА

Уже не чекає, сама просить:

– Обійми мене, Назаре! Прокинься. Ми ж як чужі.

І чує у відповідь:

– Та відчепись… Теж мені, романтики захотіла.

– Але ж це нічого не коштує, а мені направду бракує елементарної уваги. Що поганого в романтиці?

– Дурня, – каже чоловік і вкотре відвертається до стіни.

І Віра отак лежить ніч у ніч, дивиться на чоловікову спину, вимучена безсонням… Правду кажуть, найнестерпніша самотність – серед людей.

Назар майже ніколи не цікавиться Віриними справами. Що вже говорити про захоплення. Не підтримує її починань. Зрідка в них трапляється інтим. Такий же холодний, як і Назарове серце.

Віра чомусь панічно боїться залишитися сама. Вона залежна від чоловіка фінансово (її зарплатні вистачає хіба що на продукти), живе в його квартирі та повністю зневірилася в тому, що зможе сама дати раду. Повертатися до батьків – не варіант. З ними живуть її рідний брат і його дружина. Вони чекають на поповнення. У Віри будуть племінник та племінниця – двійнята. Куди ж іще їй у тісну трикімнатну квартиру?

Тому терпить… І старається бути доброю дружиною для Назара. Прислухається до всіх зауважень, враховує всі його побажання, словом, догоджає, як може.

Подруги теж, буває, скаржаться на своїх благовірних. То що, вона інша? Назар її не б’є, до коханок не бігає, гроші приносить. Щоправда, байдужий дуже, холодний, якийсь далекий і мов чужий… «Але ж у кожного свій характер», – вкотре виправдовує чоловіка сама перед собою…

І невідомо, скільки б тривало це нестерпне подружнє життя, якби якогось дня Віра не зустріла Леонарда. Випадкова зустріч, яку для обох приготувала панна доля…

Вони стояли у черзі до каси в супермаркеті. Він першим заговорив:

– У вас такий красивий капелюшок… І шалик до кольору.

– Спасибі, – Віра якраз розрахувалася й пакувала продукти в торбинку. Глянула на незнайомця – високий, кучерявий, стильно, але дещо незвично одягнутий. Розмовляє з акцентом…

«Іноземець!» – подумки відзначила.

– Але погляд у вас втомлений… – продовжив незнайомець, без докору, а тихим оксамитовим голосом – таким м’яким, що хотілося б його слухати ще й ще… – Мабуть, вас хтось засмутив…

Уже потім, значно пізніше, Віра згадуватиме цю зустріч і зрозуміє, що того дня в супермаркеті закуталась у голос Леонардо, як у теплий плед. Він зачарував. Власне, спершу закохалася в його голос, а тоді в нього.

Вона іронічно посміхається у відповідь, але не відповідає. Не звірятиметься ж незнайомій людині у своїх печалях. Та й то її ледь не постійний, уже звичний стан.

– Я знаю чудовий спосіб позбутися поганого настрою, – мовить незнайомець, розрахувавшись за свій товар і прямуючи поряд з Вірою до виходу.

– Правда?

– Якщо дозволите, розповім за горнятком кави.

І Віра замість того, щоб відмовитися (бо то не в її стилі ходити на каву з першим зустрічним), каже:

– Тут кафе за рогом.

– Леонардо, – новий знайомий простягає руку, а коли Віра подає свою, на якусь коротку мить їхні погляди зустрічаються, і він трохи довше, ніж годиться, тримає-стискає її долоньку у своїй.

– Віра, – каже вона. І не вірить у те, що робить. Йде з Леонардо на каву. А потім він проводжає її ледь не до під’їзду. І Вірі навіть не лячно, що вони можуть зустріти Назара і їй доведеться пояснювати чоловікові, хто цей незнайомець.

Понад те, Віра залишає Леонардо номер телефону. І цього ж вечора вони листуються до ранку про все на світі.

Леонардо в їхньому місті у відрядженні на тиждень. Приїхав із Берліна. У нього українське коріння, бабуся по маминій лінії була українкою. Він знає мову, бо вчив та чув її вдома (нею розмовляла не тільки бабуся, а й мама). Леонардо неодружений, любить свою роботу: він дизайнер і якраз виконує спецзамовлення – розробляє лінійку для відомої меблевої фірми. Чоловік ділиться з Вірою своїми хобі, пише про улюблені фільми та книжки, навіть розповідає про шкільні роки, добрих друзів та свої традиції-звички – вранішні пробіжки, захоплення кіньми, спортзал тричі на тиждень, новорічні подорожі до Лапландії…

Він розпитує Віру про чоловіка і ніби ненароком пише, що, якби вона була його, Леонардовою, дружиною, він би ніколи не допустив, щоб вона сумувала.

«А я не знаю, чому так, – пише Віра новому знайомому, чужій людині… – Ми з Назаром були гарною парою. І немає жодної об’єктивної чи вагомої причини, щоб наш шлюб видався невдалим. Але от маємо те, що маємо… Ми десять років разом. Назар непоганий, просто, мабуть, ми різні…»

Уже коли починає світати, Леонардо пише Вірі, що завтра після обіду хоче знову зустрітися. І вона погоджується.

У Віри вперше за багато років шалений щасливий тиждень. Вона бере на роботі відгули, бо інакше не може бачитися з Леонардо так, щоб нічого не запідозрив Назар. А тоді за два місяці – ще один щасливий тиждень. За пів року – знову. Леонардо прилітає в Україну, щойно випадає нагода. Каже Вірі, що у справах, але ж вона розуміє: насправді він прилітає до неї.

Це неймовірно лестить. Віра розквітає на очах. Їй легко з Леонардо. Він майже постійно обіймає її, а вона не може набутися в тих обіймах. Ніби надолужує згаяне, втрачене за всі довгі роки нещасливого подружнього життя відчуття захищеності, потрібності, ніжності.

А на четвертий свій приїзд Леонардо купує квитки для неї.

– Я більше не можу ділити тебе з Назаром. І не хочу, щоб ти була нещасливою.

– І я… – погоджується Віра й уперше за час знайомства з Леонардо плаче.

Їй боязко та совісно. Вона зрадниця. Зрадила чоловіка. І хоче піти від Назара. Це некрасиво і підло. Але й жити так, як жила десять років, теж не має сил.

І ще… Віра закохується в Леонардо. Звісно, тривожиться, чи не обманеться знову. Чи не тішить себе ілюзіями про щастя.

Але ризикує…

…На вулиці похмуро, а Віру переповнюють радісні емоції. У її душі сонячно…

Назар відпустив її. Звісно, наговорив усілякого, звинуватив.

– Ти мала все, – шипів Вірі в обличчя.

– Я не мала… любові, а без неї ніяк. І ти не міг мені її дати, хоч би як я просила…

– Дурня, – він залишився на своєму.

А Віра – на своєму…

Так, вона зрадила чоловіка, але серце їй голосно підказує: зате не зрадила себе! І вона обирає слухати своє серце.