Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Дзвінок від Наталі завше є провісником великих неприємностей та чималих проблем для мене. Це й не дивно, адже з тією жінкою нас пов’язувало понад десять років подружнього життя, яке закінчилося паскудно – розлученням. Тоді ми побили багато горщиків і надалі спілкувалися, тільки коли виникала нагальна потреба. Схоже, сьогодні був саме такий випадок, раз колишня дружина наважилася забути про свою норовливу вдачу й зателефонувала мені аж з-за кордону.
Я прийняв виклик і вже з перших секунд почув зливу нарікань на себе:
– Міську, що ти собі дозволяєш? Знову вирішив вставляти мені палки в колеса? Хочеш виставити мене поганою матір’ю, а самому й надалі бути гарним таточком?
– Про що це ти? – перервав я гнівну тираду колишньої. – Поясни, що ти маєш на увазі і в чому мене звинувачуєш.
– Де вона? – шаленіла жінка. – Якщо з нею щось трапиться, я тобі цього ніколи не пробачу.
Поки Наталя горланить у слухавці мобільного, я починаю помаленьку здогадуватися, про що йдеться. Мабуть, наша спільна донька знову щось натворила. Тільки до чого тут я? Орися вже понад п’ять років живе разом із мамою за кордоном, і ми бачимося нечасто, лише тоді, коли вона приїздить до мене в гості. Востаннє це було торішнього літа, коли Наталя дозволила дівчинці провести тиждень канікул зі мною. Відтоді ми спілкувалися суто через інтернет, і в поведінці доньки я не помітив нічого дивного та надзвичайного.
– Щось трапилося з Орисею? – перервав колишню дружину.
– Так, – відповіла жінка. – Вона зникла.
– Як зникла?! Куди зникла? Чому зникла?
– Не грай вар’ята, – гаркнула Наталя так гучно, що мені аж у вусі залящало. – Ти чудово знаєш, що вона поїхала до свого Олежика. І в тому, що сталося, ти найбільше винуватий.
– Стій, зачекай, вгамуйся, – намагаюся втихомирити жінку. – Розкажи конкретно, що й до чого. Хто такий Олежик, чому Орися до нього поїхала і до чого тут я, врешті-решт?
– Ти що, знущаєшся з мене? – гнів колишньої досягнув рівня грозової бурі. – Я негайно вирушаю в дорогу. Завтра після обіду буду в тебе. І начувайся, якщо спробуєш хоч слово промовити на захист цієї невдячної негідниці.
Після цього жінка перервала зв’язок, залишивши мене розгубленим і стривоженим водночас. Що тепер робити, я й гадки не мав, але щось робити треба. Телефонувати Орисі не було сенсу. Вона достатньо кмітлива, щоб вимкнути телефон. А якщо й відповість, то що я їй скажу? Не дозволити доньці приїздити в гості до рідного батька? Так дівчина вже повнолітня, до того ж має норовливу вдачу, і гарантовано пропустить повз вуха мої заборони. У неї ще є старенький дідусь, який обожнює свою онучку і з відкритими обіймами прийме давноочікувану гостю в нашому домі.
Знати б, хто такий цей Олежик. Може, тоді вдасться хоч трохи розібратися в цій непростій ситуації. Різкий дзвінок, цього разу вже не телефонний, а шкільний, обриває ці мої міркування. Час було поспішати на урок у десятий клас, де я викладаю літературу, бо негоже улюбленому педагогові запізнюватися на зустріч зі своїми учнями. Сьогодні темою нашого заняття було таємниче кохання Михайла Коцюбинського й Олександри Аплаксіної. І поки мої підопічні ділилися своїми враженнями від цієї драматичної історії, я мимоволі почав пригадувати історію свого кохання до Наталі. У ній, звісно, не було ніякої таємничості, а от драматизму за ці роки назбиралося більше, ніж хотілося б.
З дівчиною я познайомився в часи блаженної студентської юності. Ми обоє навчалися у Франковому університеті. Я – на педагогічному факультеті, Наталка – на економічному. Випадково зустрілися та познайомилися на концерті, що його деканат організовував до Дня вчителя. Дівчина мені сподобалася з першого погляду. Висока, струнка блондинка з вугільно-чорними очима й чарівними ямочками на щоках. Я запросив Наталю на каву в одну з легендарних кав’ярень міста. За духмяним напоєм і смачними еклерами ми погомоніли про всяку всячину. Закінчився цей вечір тим, що я відважився запросити Наталку на побачення, вона відповіла мені згодою.
Увесь семестр у нас була невинна дружба, а потім розпочався квітково-поцілунковий період, і я закохався в дівчину до безпам’ятства. Вона подобалась мені всім: вродою, спокусливою зовнішністю, приязністю, доброзичливою життєрадісністю, кмітливим і гострим розумом. Та найбільше мені імпонувала рішуча, тверда вдача Наталки. Вона якщо вже щось задумала, то йшла до своєї мети, незважаючи на труднощі та перепони. І рідко коли таке траплялося, щоб на цій дорозі її спіткала невдача.
Уже після нашого першого поцілунку дівчина напівжартома-напівсерйозно повідомила, що тепер я зобов’язаний оженитися з нею, і це трапиться не пізніше ніж за рік. Я тоді тільки подумки поблажливо всміхнувся на ці слова, бо не планував найближчим часом ставати сім’янином. Яким же я був тоді наївним і самовпевненим. Не минуло й одинадцяти місяців, як я зробив Наталі пропозицію руки та серця, і вона, не вагаючись, прийняла її. Незабаром ми стали на рушничок щастя.
Перші роки подружнього життя нагадували феєричну казку. Ми кохали одне одного і в цьому солодкому блаженстві не помічали суворої реальності. Та й чого було перейматися побутовими проблемами двом студентам на утриманні своїх батьків. Їхньої фінансової підтримки вистачало і на те, щоб винаймати квартиру, і на одяг та їжу, і на всілякі інші потреби молодої сім’ї.
Звісно, тривати вічно цей безтурботний рай не міг. Після закінчення навчання і влаштування на роботу наші батьки стали допомагати нам усе менше й менше. Тато Наталі практично відкрито взявся натякати на те, що я як справжній чоловік маю сам дбати про свою сім’ю, а в мене важко захворіла мама, і всі гроші родини йшли на її лікування. Ось тоді чаша наших почуттів дала свою першу тріщину – й почали виникати дрібні непорозуміння. Нічого особливого, звичайні конфлікти, що сотнями виникають у кожній сім’ї і про які зазвичай забувають уже наступного дня.
На превеликий жаль, у нас усе було трішки по-іншому. Наталя терпіти не могла визнавати себе хоч у чомусь винною і ніколи не йшла першою на примирення. Вона гонорово дерла кирпу й бундючно чекала, поки я першим зроблю крок назустріч нашому порозумінню. І я, звісно, постійно йшов на такі поступки, бо тоді кохав її безмірно, а ще розумів, як емоційно складно буває молодій жінці, коли вона при надії або піклується про нашу маленьку донечку. Наталя ж сприймала цю мою маленьку слабкість як належне й що не рік ставала все більш примхливою
і пихатою.
Вийшовши з декретної відпустки, дружина кинулася робити кар’єру. Причина для такого її вчинку була проста – незадовільне фінансове становище в нашій сім’ї. Я не перечив, адже на посаді вчителя заробляв не надто багато, а додаткова гривня в сімейному бюджеті ніколи не буває зайвою. До того ж невгамовній Наталі десь треба було дівати свою бурхливу енергію. То чому ж не на роботі, яка приноситиме не тільки дохід у сімейну скарбничку, а й моральне задоволення жінці.
Користуючись університетським дипломом, ефектною зовнішністю і рішучим, наполегливим характером, моя благовірна доволі швидко влаштувалася працювати в одну солідну фірму. Спершу на посаді просто бухгалтера, та це був тільки початок. Минуло всього кілька років, як Наталя стала головним менеджером філії в нашому місті. Втім, цього амбітній жінці було мало, вона прагнула перебратися за кордон, у головний офіс фірми. Спалах коронавірусу дещо пригальмував ці грандіозні плани дружини, на жаль, ненадовго…
Після закінчення уроків вирішую заскочити в найближчий супермаркет. Треба поповнити домашній холодильник продуктами. Жаль, що я сьогодні до нього ще не заглядав, тож не знаю, чого там найбільше бракує. Витягую мобільного і дзвоню до того, хто в курсі всього, що діється на моїй кухні.
– Алло, слухаю, сину! – голос батька звучить хрипло, однак на диво життєрадісно.
– Тату, я зараз у крамниці, що нам на вечерю придбати?
Батько зачитує невеличкий список потрібного, а наприкінці спантеличує мене незвичним проханням:
– Якщо можна, візьми кілограмове морозиво. Ото, що зі смаком чорниці.
Це прохання неабияк дивує мене тим, що мій тато ніколи не був великим ласуном, і раніше я якось не помічав, щоб він захоплювався морозивом. Та старі люди схильні до всіляких чудернацьких забаганок, тож чому б не потішити його такою приємною дрібничкою. Кидаю льодяний пакет до візка і прямую до каси. Уже в машині набираю номер Орисі й чую, як механічний голос бурмоче: «Ваш абонент поза мережею. Подзвоніть йому, будь ласка, пізніше або залишіть повідомлення».
Дорога від супермаркету до заміського особняка, де тепер мешкаю лише з батьком, займає в мене трошки більше, ніж пів години. До воріт садиби, яку збудував ще мій дід, під’їжджаю вже з першими вечірніми сутінками. Зимовий день короткий, тож незабаром усе навколо зануриться в непроглядну темряву. Головне встигнути повечеряти, поки не вимкнули світла.
На вході в будинок мене зустрічає батько. На диво якийсь вдоволений: на обличчі старого розпливається усмішка, а очі іскряться щастям. Не стримавшись, запитую прямо:
– Щось ти сьогодні по-особливому життєрадісний. Є якась причина?
Тато лише згідливо киває головою і, нічого не пояснюючи, каже:
– Ходи до кухні, будемо вечеряти. Сьогодні я напік твоїх улюблених бананових оладок.
Я йду за батьком і вже на порозі кухні отетеріло зупиняюся, вражений побаченим. За столом сидить і радісно мені всміхається Орися. То ось для кого морозиво й кому насправді оладки.
– Привіт! – тільки й спромігся я сказати доньці.
– Добрий вечір, татусю! – дівчина схоплюється зі свого місця і кидається мені на шию. – Як же я сумувала за тобою!
Коли бурхливі емоції від зустрічі трохи вгамовуються, я засипаю доньку зливою запитань:
– Як ти тут опинилася? Чому завчасно не попередила про свій приїзд? Що у вас з мамою трапилося, що вона мені сьогодні давала прочуханки телефоном?
– Михайле, зупинися, – чую я докірливе зауваження батька. – Дай дитині хоч трохи перепочити з дороги й повечеряти. Свою цікавість задовольниш пізніше.
Я розумію, що батько має рацію і запитання та відповіді можуть почекати до завтра. Головне, що Орися щасливо дісталася до того місця, де вона буде в безпеці. Ми сідаємо за стіл і починаємо вечеряти. Тато, мов дипломований кухар, накидає кожному в тарілку цілу гору своїх кулінарних смаколиків і, хитро підморгнувши Орисі, говорить з невинним виразом обличчя:
– Наче серцем відчув, що сьогодні завітає в гості моя люба онучка.
Я дивлюся на цих двох, і в голову закрадається підозра, що, мабуть, ці змовники наперед усе спланували. Кому-кому, а дорогому дідусеві онучка точно першому повідомила про свій приїзд. Але ж не докоряти мені їм тепер за те, що вони підтримують такі близькі стосунки. Все-таки Орися в батька єдина внучка, до того ж він її неймовірно любить.
Після оладок настає черга морозива. Ласуючи ним, донька починає розповідати про своє повсякденне життя-буття й навчання в університеті за кордоном. Нишком спостерігаючи за нею, я вже вкотре переконуюся, як вона разюче схожа на Наталю. Такі самі спокусливі ямочки на щоках, той самий обсидіановий колір очей, навіть тембр голосу й вигин вуст нагадують мені колишню дружину. Жінку, з якою я прожив понад десять років і яка подарувала мені душевну радість й водночас завдала сердечного болю.
В наших стосунках було всяке. Ми сварилися й мирилися. Звинувачували одне одного й прощали образи. Я якось примирився з вольовим, владним характером дружини і з готовністю терпів її гонористу, норовливу вдачу. Та, незважаючи на це, наша сімейна пара врешті-решт розпалася. Відправною точкою розлучення стало таке жадане для Наталі кар’єрне зростання. Жінка отримала підвищення і вимушена була перебратися на постійне проживання в одну з європейських країн.
Між нами відбулася серйозна розмова, яка закінчилася бурхливою сваркою. Головна причина скандалу полягала в тому, що на той час я не міг поїхати за кордон разом з нею. Після смерті мами мій тато теж підупав здоров’ям. Від нервового потрясіння у нього стався інсульт. Залишати немічного батька під наглядом чужих людей я не міг, зрештою, не хотів, хоча сам він неодноразово радив мені їхати до дружини і доньки. Мабуть, згодом, коли татові стало легше, я б і прислухався до його слів, однак подальший розвиток подій сам розставив усе на свої місця. За ті місяці, що я опікувався хворим батьком, Наталя познайомилася із заможним і перспективним бізнесменом.
Ми не встигаємо доїсти морозиво, як зникає світло. Чергове аварійне відімкнення електроенергії, яке тепер стало повсякденною реальністю для країни, що вже четвертий рік у стані війни. Поки я навпомацки шукав свій мобільний, тато увімкнув завбачливо підготовлений ліхтарик на батарейках. Невдоволено крякнувши, старий піднявся з-за столу й неспішно почовгав до своєї кімнати.
– Я трохи полежу, бо щось утомився сьогодні, – кинув він нам. – Ви тут собі ще трохи погомоніть. Якщо графік не зміниться, до півночі світло мають повернути.
Здогадуюся, що за той час, коли я був на роботі, батько вже трохи задовольнив свою жагу до спілкування з онукою, тож тепер просто не хоче заважати моїй розмові з донькою.
– Так, дідусю, – жваво цвірінькає Орися. – Іди відпочивай. Я тут усе поприбираю і теж піду спати. На завтра стільки всяких справ заплановано.
– Які ще такі заплановані справи на тебе чекають завтра? – сполошився я в тривожному передчутті, що донька підготувала для мене якийсь не надто приємний сюрприз.
– Тату, завтра ж з фронту повертається Олег, і я маю його зустріти, – дівчина зиркнула на мене з таким осудом, що мені мимоволі стало соромно за свою необізнаність.
– Хто такий Олег і чому ти маєш його зустрічати? – запитав я, тільки тепер збагнувши, що мою увагу чомусь оминув такий важливий аспект із життя моєї дитини.
Дівчина неспішно складає в умивальник брудний посуд і стиха мовить:
– Він мій коханий, і я за ним дуже скучила.
Он воно як. Картина ще не зовсім прояснилася, та окремі її фрагменти вже починають складатися в одне логічне ціле.
– Не хочеш розповісти більше? – обережно пропоную з надією, що донька відкриється мені. – Я з ним знайомий?
– Так, він колись був одним з твоїх учнів, – відповідає Орися і, присівши поряд, несподівано ошелешує мене наступним проханням: – Тат, можна я трохи поживу з тобою?
– Але ж як? Чому? Що трапилося? Що скаже на це мама?
Не те щоб я не хотів, аби донька замешкала зі мною – я дуже люблю Орисю й ні за яких обставин не відмовився б від неї, – однак тут, зі мною, вона не зможе почуватися в такій безпеці, як з матір’ю за кордоном.
– Ти ж знаєш маму, – сумно всміхається донька. – Вона завтра примчить сюди, по мене. Якщо можеш, підтримай мене і не дай забрати із собою.
– Гаразд, – обіцяю я. – Тільки за однієї маленької умови.
– Якої? – насторожується донька.
– Ти розповіси мені все про свого коханого. Не можу ж я довірити любу донечку якомусь невідомому авантюристові.
– Він не авантюрист, він чудовий хлопець.
З цими словами Орися витягує свій гаджет і відкриває на його екрані світлину того, хто заполонив її серце. Одного погляду вистачає, щоби впізнати свого колишнього учня. Відтоді як я бачив його востаннє, хлопець змужнів і на вигляд став статечнішим, однак пам’ять малює невгамовного шибеника, неперевершеного майстра всіляких шалених витівок. А якщо врахувати те, що я тоді був ще й його класним керівником, то побіжно за всі ці вибрики непосидливого підлітка і мені неодноразово діставалося від директора нашої школи.
– Але ж він дещо старший за тебе…
– То й що? – здивовано зводить брови донька. – Он наш дідусь був старшим від бабусі аж на цілих десять років. І це не завадило їхньому коханню.
Донька має рацію. Мій батько справді був старшим за маму, і коли вона відійшла у вічність, він так тужив за нею, що потрапив у лікарню з інсультом. І хоч минуло вже чотири роки, й досі зберігає в узголів’ї свого ліжка портрет, на якому вони разом з мамою. Тому щось заперечувати чи доводити Орисі було б справжнім блюзнірством. Тож я вирішив поки що піти іншим шляхом.
– Можна мені бути присутнім на цій урочистій події? – обережно запитую в доньки. – Все-таки він мій колишній учень, і, мабуть, зустрічати хлопця з фронту будеш не тільки ти.
– Так, там має бути його мама і ще кілька найближчих друзів. Думаю, Олегові буде приємно побачити свого колишнього вчителя. Він якось зізнався, що ти був найкращим педагогам на всю школу в період його навчання.
– Тоді домовилися. Завтра я поїду з тобою на вокзал, а щодо мами не хвилюйся. Якось владнаємо.
Донька радісно чмокає мене в щоку і зникає у своїй кімнаті. А я ще деякий час сиджу в кухні й у світлі кишенькового ліхтарика занурююся в роздуми про своє минуле та сьогодення. Розлучення з дружиною стало для мене нелегким психологічним випробуванням. Я загалом людина неконфліктна, однак, коли дійшло до фіналу, все, що накипіло на душі, нарешті вирвалося назовні. Я наговорив Наталі багато неприємного, про що тепер дуже шкодую. Вона, звісно ж, віддала мені тою самою монетою. Невільним свідком частини цих словесних розбірок стала Орися. На щастя, донечка на той час була вже достатньо дорослою, щоб ставати на сторону когось одного з нас, тому зберегла добрі стосунки з обома батьками.
На ранок я, нашвидкуруч поснідавши, поспішаю на роботу. Доньку будити не став, нехай відіспиться, а от колишній дружині все ж вирішив зателефонувати.
– Кажи, – коротко кинула вона, навіть не привітавшись.
– Можеш не хвилюватися, Орися зараз у мене. З нею все гаразд.
– Я так і знала, що то все твоя робота. Нічого, я вже на кордоні. Скоро буду у вас, тож начувайся.
Я не боюся жіночих погроз, але далі слухати їх не маю ні найменшого бажання, тому мовчки обриваю зв’язок. Попереду на мене чекає нелегкий день, і не варто вже від самого ранку псувати собі настрій. До обіду, коли закінчилися уроки, нічого надзвичайного не трапилося. Лише раз зателефонувала донька, щоб нагадати, о котрій годині я маю з’явитися на вокзалі, щоб не запізнитися на зустріч її коханого. Ніби я міг пропустити таку подію…
На вокзалі було малолюдно, невеличкий гурт людей, які прийшли зустріти воїна, відразу привернув увагу. Їх було небагато. Поряд з донькою стояла невисока жінка в легкому пуховику й чорних джинсах, та четвірка хлопців і дівчат. Молодь була мені добре знайома, бо в різні роки навчалися у мене. Незабаром упізнав і жінку. Це була мама Олега, пані Надія. Якщо не помиляюся, вона раніше працювала на міському ринку й продавала різноманітні фрукти й овочі. Свого часу я неодноразово викликав жінку до школи, щоб пожурити за негідну поведінку її сина-шибайголови.
Автобус запізнився більш ніж на десять хвилин, тож, очікуючи, ми встигли перекинутися кількома буденними фразами. Коли ж нарешті велетенський сріблястий лайнер на колесах зупинився і з нього вискочив високий, статний парубок у піксельній формі, я не відразу впізнав у ньому свого колишнього учня. За ті роки, що ми не бачилися, він неабияк змінився зовні, тільки веселі бісики в очах беззаперечно доводили, що переді мною стоїть шибеник, який не так давно тримав у напрузі весь педагогічний колектив нашої школи.
Поцілувавши свою маму й обійнявши мою доньку, Олег підійшов до мене і, здоровкаючись, промовив:
– Михайле Петровичу, радий вас бачити. Не сподівався, що і ви прийдете мене зустрічати.
З лукавої посмішки на обличчі юнака відразу розумію, що він навмисне удає здивування, бо насправді Орися вже встигла телефоном попередити про мою присутність. Та мені нічого соромитися чи ніяковіти, я ж тут зовсім не задля того, щоб контролювати свою доньку, а тільки щоб побачити колишнього учня, який приїхав у відпустку з війни.
– Шановні, чого ж ми тут стовбичимо?! – подає голос пані Надія. – Гайда до нас святкувати повернення мого сина!
Я роблю маленький крок убік, щоб непомітно віддалитися від компанії щасливої молоді, та цю мою незграбну спробу зникнути вмить зауважує мама Олега. Схопивши мене за рукав плаща, вона здивовано запитує:
– Михайле Петровичу, а куди це ви зібралися? Хочете залишити нас?
– Та у мене ще справи є, – намагаюся недолуго виправдатися. – Маю підготуватися до завтрашніх занять.
– Нікуди не дінуться ваші справи, – швидко торохкотить пані Надія. – Ви вчитель від Бога, тому й до уроків готуватися особливо не потрібно. Уважте мене й мого сина, посидьте трохи з нами.
Ну і як тут було відмовити жінці? Зрештою, я й сам був не надто проти, адже цікаво поспілкуватися з хлопцем, який зумів заполонити увагу моєї доньки.
Ми їдемо в спальний район міста. У невеличкій двокімнатній квартирі вже все готове до зустрічі дорогого гостя. Поки ми вмощуємося за святковим столом, пані Надія вивіркою метається до кухні й назад, щоб принести чергову тарілку з якоюсь новою стравою. Зі здивуванням помічаю, що Орися допомагає їй так, ніби давно вже тут за свою. Трясця, коли ж усе це розпочалося і як так непоміченим промайнуло повз мою увагу?
Вочевидь, близькі стосунки між дівчиною та хлопцем зародилися ще минулого літа, коли донька майже місяць гостювала в мене. Звісно, Наталя не дуже втішилася такому рішенню Орисі, втім, була змушена змирилася з ним, бо доньці на той час уже виповнилося вісімнадцять. Пам’ятаю, дівчина цілими днями пропадала у своїх подруг. Мабуть, тоді й закохалася в Олега.
Десь за годину мені все ж вдається непомітно вислизнути з квартири. Однак, уже спускаючись сходами, чую голос пані Надії:
– Михайле Петровичу, зачекайте хвильку. Нам треба серйозно поговорити на одну важливу тему.
Оглядаюся і бачу, як жінка швидко прямує до мене. Обличчя в неї розпашіле від бігу, в очах горить якесь дивне хвилювання. Зупинившись на півкроку, здивовано запитую:
– Щось трапилося?
– Дозвольте трішки провести вас і попрохати про дещо.
– Гаразд, – погоджуюсь, хоча куди мене проводжати, якщо свій автомобіль я залишив практично під самим під’їздом будинку.
– Не сваріть своєї доньки, – мовить пані Надія, беручи мене попід руку. – Вона чудова дівчинка і щиро закохана в мого сина. Ви, мабуть, не надто гарної думки про нього, та повірте, він дуже змінився за останній час. В Олега було непросте дитинство, його батько покинув нас, коли йому минуло лишень п’ять рочків. Я крутилася мов та білка в колесі, від ранку до вечора працювала на ринку, тож на виховання сина сил і часу катастрофічно бракувало. От хлопчик і зростав таким буйним та некерованим. Він і на військового пішов навчатися через свій невгамовний характер. Казав, що не зможе сидіти вдома, коли в країні діється такий жах. Я не перечила, бо добре знала: Олег однаково зробить по-своєму. І скажу вам, як на сповіді: служба в армії пішла моєму синові на користь. Хлопець не тільки підріс та змужнів, а й став серйознішим та відповідальнішим. Повірте моєму материнському серцю, він ніколи не скривдить вашої Орисі, бо кохає її так само палко й пристрасно, як і вона його. Благаю вас, не ставайте на шляху їхнім чистим почуттям і не робіть спроби їх розлучити.
– Чого б це я мав так чинити? – спантеличено запитав, неабияк здивований такою емоційною промовою пані Надії.
– Так, ви, мабуть, цього не робитимете, – відповіла жінка і, сумно зітхнувши, мовила далі: – Та я непогано знаю вашу дружину й боюся, що пані Наталя докладе всіх зусиль, щоб завадити їхньому щастю. Прошу вас, якщо можете, вплиньте на свою колишню дружину, нехай хоча б не псує своїми скандалами моєму синові його відпустки.
– Гаразд, постараюся зробити все, що зможу, – пообіцяв я і теж сумно зітхнув, передчуваючи, що мене очікує нелегкий вечір.
Мої побоювання справдилися на всі сто відсотків. Приїзд Наталі нагадував стихійне лихо, якому й назви не підібрати. Ми сварилися до пізньої ночі. Ураган жіночих звинувачень змінювався буревієм погроз, підкріплених зливою жалісливих сліз. Попри все, Орисі з моєю підтримкою вдалося вистояти і навіть досягти з мамою певних компромісів. Донька пообіцяла матері повернутися за кордон і продовжити там своє навчання. Натомість Наталя зобов’язалася дати їй спокій на той час, поки Олег буде у відпустці, а потім не заважатиме їхньому спілкуванню.
Підозрюю, що це перемир’я протримається недовго, і колишня дружина неодмінно втручатимуться в особисте життя доньки. Та Орися успадкувала від своєї матері її норовливу вдачу, а тому нізащо не підкориться чужій волі. Не знаю, як там далі розвиватимуться стосунки доньки з Олегом, та чомусь переконаний, що ніхто з рідних, друзів та близьких не зможе їм зашкодити.
Промайнуло більш ніж пів року. Наталя дотримала слова і не заважала доньці проводити час із коханим хлопцем. Коли Олег повернувся у свою частину, вона, як і було домовлено, забрала Орисю із собою за кордон. Як мені відомо, молоді люди спілкуються на відстані й нетерпляче чекають на чергову відпустку юнака. Чекаємо цієї події і я з пані Надією. Не тільки щоб знову побачити наших дітей, а й щоб відкрити їм маленьку таємницю, що у нас теж зародилися романтичні почуття одне до одного.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

