НОРОВЛИВА ВДАЧА

– Привіт! – тільки й спромігся я сказати доньці.

– Добрий вечір, татусю! – дівчина схоплюється зі свого місця і кидається мені на шию. – Як же я сумувала за тобою!

Коли бурхливі емоції від зустрічі трохи вгамовуються, я засипаю доньку зливою запитань:

– Як ти тут опинилася? Чому завчасно не попередила про свій приїзд? Що у вас з мамою трапилося, що вона мені сьогодні давала прочуханки телефоном?

– Михайле, зупинися, – чую я докірливе зауваження батька. – Дай дитині хоч трохи перепочити з дороги й повечеряти. Свою цікавість задовольниш пізніше.

Я розумію, що батько має рацію і запитання та відповіді можуть почекати до завтра. Головне, що Орися щасливо дісталася до того місця, де вона буде в безпеці. Ми сідаємо за стіл і починаємо вечеряти. Тато, мов дипломований кухар, накидає кожному в тарілку цілу гору своїх кулінарних смаколиків і, хитро підморгнувши Орисі, говорить з невинним виразом обличчя:

– Наче серцем відчув, що сьогодні завітає в гості моя люба онучка.

Я дивлюся на цих двох, і в голову закрадається підозра, що, мабуть, ці змовники наперед усе спланували. Кому-кому, а дорогому дідусеві онучка точно першому повідомила про свій приїзд. Але ж не докоряти мені їм тепер за те, що вони підтримують такі близькі стосунки. Все-таки Орися в батька єдина внучка, до того ж він її неймовірно любить.

Після оладок настає черга морозива. Ласуючи ним, донька починає розповідати про своє повсякденне життя-буття й навчання в університеті за кордоном. Нишком спостерігаючи за нею, я вже вкотре переконуюся, як вона разюче схожа на Наталю. Такі самі спокусливі ямочки на щоках, той самий обсидіановий колір очей, навіть тембр голосу й вигин вуст нагадують мені колишню дружину. Жінку, з якою я прожив понад десять років і яка подарувала мені душевну радість й водночас завдала сердечного болю.

В наших стосунках було всяке. Ми сварилися й мирилися. Звинувачували одне одного й прощали образи. Я якось примирився з вольовим, владним характером дружини і з готовністю терпів її гонористу, норовливу вдачу. Та, незважаючи на це, наша сімейна пара врешті-решт розпалася. Відправною точкою розлучення стало таке жадане для Наталі кар’єрне зростання. Жінка отримала підвищення і вимушена була перебратися на постійне проживання в одну з європейських країн.

Між нами відбулася серйозна розмова, яка закінчилася бурхливою сваркою. Головна причина скандалу полягала в тому, що на той час я не міг поїхати за кордон разом з нею. Після смерті мами мій тато теж підупав здоров’ям. Від нервового потрясіння у нього стався інсульт. Залишати немічного батька під наглядом чужих людей я не міг, зрештою, не хотів, хоча сам він неодноразово радив мені їхати до дружини і доньки. Мабуть, згодом, коли татові стало легше, я б і прислухався до його слів, однак подальший розвиток подій сам розставив усе на свої місця. За ті місяці, що я опікувався хворим батьком, Наталя познайомилася із заможним і перспективним бізнесменом.

Ми не встигаємо доїсти морозиво, як зникає світло. Чергове аварійне відімкнення електроенергії, яке тепер стало повсякденною реальністю для країни, що вже четвертий рік у стані війни. Поки я навпомацки шукав свій мобільний, тато увімкнув завбачливо підготовлений ліхтарик на батарейках. Невдоволено крякнувши, старий піднявся з-за столу й неспішно почовгав до своєї кімнати.

– Я трохи полежу, бо щось утомився сьогодні, – кинув він нам. – Ви тут собі ще трохи погомоніть. Якщо графік не зміниться, до півночі світло мають повернути.

Здогадуюся, що за той час, коли я був на роботі, батько вже трохи задовольнив свою жагу до спілкування з онукою, тож тепер просто не хоче заважати моїй розмові з донькою.

– Так, дідусю, – жваво цвірінькає Орися. – Іди відпочивай. Я тут усе поприбираю і теж піду спати. На завтра стільки всяких справ заплановано.

– Які ще такі заплановані справи на тебе чекають завтра? – сполошився я в тривожному передчутті, що донька підготувала для мене якийсь не надто приємний сюрприз.

– Тату, завтра ж з фронту повертається Олег, і я маю його зустріти, – дівчина зиркнула на мене з таким осудом, що мені мимоволі стало соромно за свою необізнаність.

– Хто такий Олег і чому ти маєш його зустрічати? – запитав я, тільки тепер збагнувши, що мою увагу чомусь оминув такий важливий аспект із життя моєї дитини.

Дівчина неспішно складає в умивальник брудний посуд і стиха мовить:

– Він мій коханий, і я за ним дуже скучила.

Он воно як. Картина ще не зовсім прояснилася, та окремі її фрагменти вже починають складатися в одне логічне ціле.

– Не хочеш розповісти більше? – обережно пропоную з надією, що донька відкриється мені. – Я з ним знайомий?

– Так, він колись був одним з твоїх учнів, – відповідає Орися і, присівши поряд, несподівано ошелешує мене наступним проханням: – Тат, можна я трохи поживу з тобою?

– Але ж як? Чому? Що трапилося? Що скаже на це мама?

Не те щоб я не хотів, аби донька замешкала зі мною – я дуже люблю Орисю й ні за яких обставин не відмовився б від неї, – однак тут, зі мною, вона не зможе почуватися в такій безпеці, як з матір’ю за кордоном.

– Ти ж знаєш маму, – сумно всміхається донька. – Вона завтра примчить сюди, по мене. Якщо можеш, підтримай мене і не дай забрати із собою.

– Гаразд, – обіцяю я. – Тільки за однієї маленької умови.

– Якої? – насторожується донька.

– Ти розповіси мені все про свого коханого. Не можу ж я довірити любу донечку якомусь невідомому авантюристові.

– Він не авантюрист, він чудовий хлопець.

З цими словами Орися витягує свій гаджет і відкриває на його екрані світлину того, хто заполонив її серце. Одного погляду вистачає, щоби впізнати свого колишнього учня. Відтоді як я бачив його востаннє, хлопець змужнів і на вигляд став статечнішим, однак пам’ять малює невгамовного шибеника, неперевершеного майстра всіляких шалених витівок. А якщо врахувати те, що я тоді був ще й його класним керівником, то побіжно за всі ці вибрики непосидливого підлітка і мені неодноразово діставалося від директора нашої школи.

– Але ж він дещо старший за тебе…

– То й що? – здивовано зводить брови донька. – Он наш дідусь був старшим від бабусі аж на цілих десять років. І це не завадило їхньому коханню.

Донька має рацію. Мій батько справді був старшим за маму, і коли вона відійшла у вічність, він так тужив за нею, що потрапив у лікарню з інсультом. І хоч минуло вже чотири роки, й досі зберігає в узголів’ї свого ліжка портрет, на якому вони разом з мамою. Тому щось заперечувати чи доводити Орисі було б справжнім блюзнірством. Тож я вирішив поки що піти іншим шляхом.

– Можна мені бути присутнім на цій урочистій події? – обережно запитую в доньки. – Все-таки він мій колишній учень, і, мабуть, зустрічати хлопця з фронту будеш не тільки ти.

– Так, там має бути його мама і ще кілька найближчих друзів. Думаю, Олегові буде приємно побачити свого колишнього вчителя. Він якось зізнався, що ти був найкращим педагогам на всю школу в період його навчання.

– Тоді домовилися. Завтра я поїду з тобою на вокзал, а щодо мами не хвилюйся. Якось владнаємо.

Донька радісно чмокає мене в щоку і зникає у своїй кімнаті. А я ще деякий час сиджу в кухні й у світлі кишенькового ліхтарика занурююся в роздуми про своє минуле та сьогодення. Розлучення з дружиною стало для мене нелегким психологічним випробуванням. Я загалом людина неконфліктна, однак, коли дійшло до фіналу, все, що накипіло на душі, нарешті вирвалося назовні. Я наговорив Наталі багато неприємного, про що тепер дуже шкодую. Вона, звісно ж, віддала мені тою самою монетою. Невільним свідком частини цих словесних розбірок стала Орися. На щастя, донечка на той час була вже достатньо дорослою, щоб ставати на сторону когось одного з нас, тому зберегла добрі стосунки з обома батьками.

На ранок я, нашвидкуруч поснідавши, поспішаю на роботу. Доньку будити не став, нехай відіспиться, а от колишній дружині все ж вирішив зателефонувати.

– Кажи, – коротко кинула вона, навіть не привітавшись.

– Можеш не хвилюватися, Орися зараз у мене. З нею все гаразд.

– Я так і знала, що то все твоя робота. Нічого, я вже на кордоні. Скоро буду у вас, тож начувайся.

Я не боюся жіночих погроз, але далі слухати їх не маю ні найменшого бажання, тому мовчки обриваю зв’язок. Попереду на мене чекає нелегкий день, і не варто вже від самого ранку псувати собі настрій. До обіду, коли закінчилися уроки, нічого надзвичайного не трапилося. Лише раз зателефонувала донька, щоб нагадати, о котрій годині я маю з’явитися на вокзалі, щоб не запізнитися на зустріч її коханого. Ніби я міг пропустити таку подію…

На вокзалі було малолюдно, невеличкий гурт людей, які прийшли зустріти воїна, відразу привернув увагу. Їх було небагато. Поряд з донькою стояла невисока жінка в легкому пуховику й чорних джинсах, та четвірка хлопців і дівчат. Молодь була мені добре знайома, бо в різні роки навчалися у мене. Незабаром упізнав і жінку. Це була мама Олега, пані Надія. Якщо не помиляюся, вона раніше працювала на міському ринку й продавала різноманітні фрукти й овочі. Свого часу я неодноразово викликав жінку до школи, щоб пожурити за негідну поведінку її сина-шибайголови.

Автобус запізнився більш ніж на десять хвилин, тож, очікуючи, ми встигли перекинутися кількома буденними фразами. Коли ж нарешті велетенський сріблястий лайнер на колесах зупинився і з нього вискочив високий, статний парубок у піксельній формі, я не відразу впізнав у ньому свого колишнього учня. За ті роки, що ми не бачилися, він неабияк змінився зовні, тільки веселі бісики в очах беззаперечно доводили, що переді мною стоїть шибеник, який не так давно тримав у напрузі весь педагогічний колектив нашої школи.

Поцілувавши свою маму й обійнявши мою доньку, Олег підійшов до мене і, здоровкаючись, промовив:

– Михайле Петровичу, радий вас бачити. Не сподівався, що і ви прийдете мене зустрічати.

З лукавої посмішки на обличчі юнака відразу розумію, що він навмисне удає здивування, бо насправді Орися вже встигла телефоном попередити про мою присутність. Та мені нічого соромитися чи ніяковіти, я ж тут зовсім не задля того, щоб контролювати свою доньку, а тільки щоб побачити колишнього учня, який приїхав у відпустку з війни.

– Шановні, чого ж ми тут стовбичимо?! – подає голос пані Надія. – Гайда до нас святкувати повернення мого сина!

Я роблю маленький крок убік, щоб непомітно віддалитися від компанії щасливої молоді, та цю мою незграбну спробу зникнути вмить зауважує мама Олега. Схопивши мене за рукав плаща, вона здивовано запитує:

– Михайле Петровичу, а куди це ви зібралися? Хочете залишити нас?

– Та у мене ще справи є, – намагаюся недолуго виправдатися. – Маю підготуватися до завтрашніх занять.

– Нікуди не дінуться ваші справи, – швидко торохкотить пані Надія. – Ви вчитель від Бога, тому й до уроків готуватися особливо не потрібно. Уважте мене й мого сина, посидьте трохи з нами.

Ну і як тут було відмовити жінці? Зрештою, я й сам був не надто проти, адже цікаво поспілкуватися з хлопцем, який зумів заполонити увагу моєї доньки.

Ми їдемо в спальний район міста. У невеличкій двокімнатній квартирі вже все готове до зустрічі дорогого гостя. Поки ми вмощуємося за святковим столом, пані Надія вивіркою метається до кухні й назад, щоб принести чергову тарілку з якоюсь новою стравою. Зі здивуванням помічаю, що Орися допомагає їй так, ніби давно вже тут за свою. Трясця, коли ж усе це розпочалося і як так непоміченим промайнуло повз мою увагу?

Вочевидь, близькі стосунки між дівчиною та хлопцем зародилися ще минулого літа, коли донька майже місяць гостювала в мене. Звісно, Наталя не дуже втішилася такому рішенню Орисі, втім, була змушена змирилася з ним, бо доньці на той час уже виповнилося вісімнадцять. Пам’ятаю, дівчина цілими днями пропадала у своїх подруг. Мабуть, тоді й закохалася в Олега.

Десь за годину мені все ж вдається непомітно вислизнути з квартири. Однак, уже спускаючись сходами, чую голос пані Надії:

– Михайле Петровичу, зачекайте хвильку. Нам треба серйозно поговорити на одну важливу тему.

Оглядаюся і бачу, як жінка швидко прямує до мене. Обличчя в неї розпашіле від бігу, в очах горить якесь дивне хвилювання. Зупинившись на півкроку, здивовано запитую:

– Щось трапилося?

– Дозвольте трішки провести вас і попрохати про дещо.

– Гаразд, – погоджуюсь, хоча куди мене проводжати, якщо свій автомобіль я залишив практично під самим під’їздом будинку.

– Не сваріть своєї доньки, – мовить пані Надія, беручи мене попід руку. – Вона чудова дівчинка і щиро закохана в мого сина. Ви, мабуть, не надто гарної думки про нього, та повірте, він дуже змінився за останній час. В Олега було непросте дитинство, його батько покинув нас, коли йому минуло лишень п’ять рочків. Я крутилася мов та білка в колесі, від ранку до вечора працювала на ринку, тож на виховання сина сил і часу катастрофічно бракувало. От хлопчик і зростав таким буйним та некерованим. Він і на військового пішов навчатися через свій невгамовний характер. Казав, що не зможе сидіти вдома, коли в країні діється такий жах. Я не перечила, бо добре знала: Олег однаково зробить по-своєму. І скажу вам, як на сповіді: служба в армії пішла моєму синові на користь. Хлопець не тільки підріс та змужнів, а й став серйознішим та відповідальнішим. Повірте моєму материнському серцю, він ніколи не скривдить вашої Орисі, бо кохає її так само палко й пристрасно, як і вона його. Благаю вас, не ставайте на шляху їхнім чистим почуттям і не робіть спроби їх розлучити.

– Чого б це я мав так чинити? – спантеличено запитав, неабияк здивований такою емоційною промовою пані Надії.

– Так, ви, мабуть, цього не робитимете, – відповіла жінка і, сумно зітхнувши, мовила далі: – Та я непогано знаю вашу дружину й боюся, що пані Наталя докладе всіх зусиль, щоб завадити їхньому щастю. Прошу вас, якщо можете, вплиньте на свою колишню дружину, нехай хоча б не псує своїми скандалами моєму синові його відпустки.

– Гаразд, постараюся зробити все, що зможу, – пообіцяв я і теж сумно зітхнув, передчуваючи, що мене очікує нелегкий вечір.

Мої побоювання справдилися на всі сто відсотків. Приїзд Наталі нагадував стихійне лихо, якому й назви не підібрати. Ми сварилися до пізньої ночі. Ураган жіночих звинувачень змінювався буревієм погроз, підкріплених зливою жалісливих сліз. Попри все, Орисі з моєю підтримкою вдалося вистояти і навіть досягти з мамою певних компромісів. Донька пообіцяла матері повернутися за кордон і продовжити там своє навчання. Натомість Наталя зобов’язалася дати їй спокій на той час, поки Олег буде у відпустці, а потім не заважатиме їхньому спілкуванню.

Підозрюю, що це перемир’я протримається недовго, і колишня дружина неодмінно втручатимуться в особисте життя доньки. Та Орися успадкувала від своєї матері її норовливу вдачу, а тому нізащо не підкориться чужій волі. Не знаю, як там далі розвиватимуться стосунки доньки з Олегом, та чомусь переконаний, що ніхто з рідних, друзів та близьких не зможе їм зашкодити.

Промайнуло більш ніж пів року. Наталя дотримала слова і не заважала доньці проводити час із коханим хлопцем. Коли Олег повернувся у свою частину, вона, як і було домовлено, забрала Орисю із собою за кордон. Як мені відомо, молоді люди спілкуються на відстані й нетерпляче чекають на чергову відпустку юнака. Чекаємо цієї події і я з пані Надією. Не тільки щоб знову побачити наших дітей, а й щоб відкрити їм маленьку таємницю, що у нас теж зародилися романтичні почуття одне до одного.