НЕВІНЧАНА

Ніна заціпеніла. Виделка випала з її рук, але мама нічого не помітила, бо саме поралася біля плити, де вареники нетерпляче просилися з окропу на стіл.

Дівчина тихо відчинила двері до своєї кімнати, впала на ліжко і дала волю сльозам. Вони градом котилися на зім’яту подушку, і Ніна не в змозі була їх вгамувати. Дівчина ніяк не могла повірити, що її Олег, якого вона
покохала, вперше в житті, якому віддала свою дівочу чистоту і честь, якому вірила, як самій собі, зміг її зрадити. І не тільки її, а й їхній малесенький, тендітний, беззахисний пагінець, що зрів у її лоні, нічого не знаючи про батькову зраду.

Виплакавшись досхочу, Ніна вирішила боротися за своє щастя, за майбутнє свого дитяти.

Вона піде до Наталі, розкаже їй усю правду, і, мабуть, та відмовиться від весілля.

Вони зустрілися на Наталиному подвір’ї. Ніна якось не то знічено, не то перелякано легенько відчинила хвіртку, ступила на широкий хідник, викладений різнобарвною плиткою та обсаджений зеленими кущами самшиту. Подав голос собака, і Наталя вийшла з будинку. Побачивши зніяковілу Ніну, дівчина навіть не запросила її додому. Наталя різко промовила:

– Знаю, чого ти прийшла, мабуть, говорити про Олега, але нічого тобі не вдасться, він кохає мене, і ми незабаром одружимося.

– Але ж у нас буде дитина, – тихо промовила Ніна.

– То й що? – ніби вдарила навідліг Ніну в обличчя своїми словами Наталя. – Він що, обіцяв тобі одружитися з тобою чи хотів дитину від тебе, даремно ти прийшла сюди, Олега я тобі не віддам.

Ніна низько опустила голову і вийшла за хвіртку, розчавлена Наталиною зневагою. Дівчина йшла додому, раз у раз спотикаючись на рівній дорозі, розпачливо шкодуючи свого ще не народженого первістка.

Її серце ніби розірвалося навпіл, воно нестерпно боліло, і Ніна майже фізично відчувала, як воно кровоточить у грудях, і та кров б’є у скроні єдиною світлою думкою: «Нічого, дитинко, ми вистоїмо, ми вистоїмо, всім і всьому наперекір».

Батьки вже спали. Ніна тихо увійшла до своєї кімнати. За цей короткий вечір вона подорослішала, ніби прожила ціле життя. З безтурботної, веселої та щасливої дівчини Ніна перетворилася на жінку, відповідальну не лише за себе, а й за своє дитя.

Більше ні Олега, ні Наталі вона не бачила.

І ось, нарешті, настав день Наталиного весілля.

Від самого ранку музика гриміла над селом. Сусіди, родичі, приїжджі гості сходилися на подвір’я молодої, звідки незабаром мали вирушити до церкви. Гостей частували, підносячи їм напої та наїдки, а в саду накривали весільні столи.

Нарешті з будинку вийшла молода в білосніжному весільному вбранні, зустрілася з нареченим, і всі пішли до церкви. Наталя та Олег ось-ось мали взяти шлюб.

Священник уже чекав молодят біля церковних дверей. Усі затихли, і він урочисто промовив:

– Чи ти обіцяла себе, Наталю, комусь іншому?

– Ні, не обіцяла.

– Чи обіцяв ти себе, Олеже, іншій?

– Ні, не обіцяв.

Двері церкви відчинилися, і всі поволі зайшли всередину.

Священник з молодими підій­шли до престолу, гості стали обабіч, утворивши посередині прохід, дружба і дружка стали напоготові з вінчальними коронами.

Отець звернувся до гостей:

– Якщо хтось має що сказати проти цього шлюбу, нехай скаже зараз або замовкне назавжди.

У церкві почувся якийсь ледь помітний рух, як ото раптово збурюються хвилі на чистому плесі води: посеред проходу до вівтаря, до молодих і священника прямувала дівчина.

Голова її була вкрита великою хусткою кольору фуксії, руки були складені на грудях, було видно, що кожен крок давався дівчині напрочуд важко, вона йшла, ніби на страту, і тільки якась невидима рука тримала юнку на цій дорозі.

У цій приреченій, скорботній постаті односельці ніяк не могли впізнати Ніну, яка закінчувала свій хід.

– Отче, я мушу сказати, що дуже согрішила у своєму житті, про що тепер від усього серця шкодую, але в нас з Олегом буде дитина, – промовила вона.

Здавалося, що дівчина от-от упаде під тягарем свого зізнання, але вона повільно повернулася і в мертвій церковній тиші вийшла надвір. Там Ніну підхопила спантеличена мама і повела додому.

Одразу за нею, наче нічого й не трапилось, вийшли Олег з Наталею, підійшли до новенької автівки, що стояла неподалік. Наталя помахала спантеличеним гостям рукою, побажала веселої забави, і молодята поїхали у весільну подорож.

Весілля набирало обертів. Горілка лилася рікою, столи вгиналися від наїдків, захмелілі гості співали, танцювали і веселилися.

– Знаєте, кумо, ще такого в нашому селі не було, щоб із церкви молода пішла невінчана.

– Ой, не було, кумо, не було, такий тепер світ настав, нічого не вдієш.

– Знаєте, кумо, той Олег хитрий, бо хоч Наталя, правду кажучи, і на вроду, і на характер не дуже вдалася, та й уже в літах, але ж тато купив їй у місті велику квартиру, до того ж у самому центрі.

– А машину яку! Ви бачили, якою машиною молодята поїхали?

– Ой, Господи, прости нам, грішним.

А весілля дедалі гучніше розливалося музикою, піснями і танцями захмелілих гостей.

Богдан МАнюк