НЕВДАЛИЙ ПРИКЛАД

– Ви ж чудово розумієте самі, чому обираєте таких чоловіків! Подібні до тата? А потім боїтесь усього і всіх ризиків? – Валерія Володимирівна з докором дивилась на пацієнтку.

– Розумію. І що?! Я тому і прийшла до вас… Набридло! Я так більше не можу! Це жах! Ви ж тільки вслухайтесь: четверте розлучення! Підкажіть щось, вилікуйте мене і моє хворе сприйняття подружніх стосунків! – Юля майже кричала, вона просто благала про допомогу.

Це був третій сеанс, і наважувалась вона на лікування дуже довго. Навіть занадто. Юлі було тридцять два, і її особисте життя виявилось суцільним розчаруванням. Вона – дивовижно вродлива, мила і привітна, майстер своєї справи й успішна власниця юридичної фірми – просто не могла жити в нормальній сім’ї. Чотири великі кохання, четверо розкішних чоловіків, чотири весілля і чотири гіркі розлучення, а також панічний страх наважи­тися стати мамою.

Остання судова тяганина і розчарування в собі як у жінці нарешті змусили пошукати, в чому полягає проблема. Візитку психолога Юлі дала постійна клієнтка, з якою вона випадково зустрілась у салоні краси. Та сиділа в кріслі й крутила новеньку обручку на пальчику. Жінки розговорились, і пані Ірена порадила Юлі свого психолога, яка, за словами співрозмовниці, перетворила її з ревнивої мегери на щасливу дружину.

Юля довго відважувалась зателефонувати, декілька місяців роздумувала над тим, чи варто взагалі щось змінювати. Ні, вона таки не хоче дітей, а може, хоче, але панічно боїться. Та й досі ще не трапився той чоловік, який би розвіяв її сумніви і подарував їй упевненість у тому, що сім’я буде ідеальною.

Усі стосунки з чоловіками складались добре, всі вони хотіли мати дітей, і ніхто з них не розумів, чому Юля так боїться вагітніти. Вона виходила заміж, минав час, і основною причиною сварок, а згодом і розлучень була боязнь народити дитя.

Юля була здоровою, добре забезпеченою, не ганялась за роботою як за сенсом життя, тож ніхто не розумів, чому вона ще не мама. Наче й вік відповідний. Тепер або ніколи. Можливо, саме усвідомлення того, що настав відповідний момент, і змусило молоду жінку звернутись до Валерії Володимирівни, яка допомагала їй визначитися із власними почуттями. Лягала на кушетку і згадувала своє страшне дитинство, говорила довго й міцно стискала в кулачку таблетки заспокійливого.

Коли Юлі було п’ять рочків, мама дізналась про зраду. Той день змінив їхнє життя: щирі любов і щастя зникли з їхнього помешкання, мабуть, назавжди. Сказати, що це був скандал, – це не сказати нічого: не тільки били тарілки – летіло все, що потрапляло до рук. Тоді ненька плакала і билась в істериці, тато лише відгиркувався і махав руками. А маленька Юля залізла в кутик шафи з одягом, замоталась у речі, щоб не чути криків, плакала від жаху і виснаження, там же й заснула.

Лише за декілька годин дівчинку розбудила мама, заспокоювала тоді, казала, що все гаразд, що татко завжди буде з ними, просила, щоб Юлька не переживала і не плакала, обіцяла, що більше вони не сваритимуться. Це була найбільша брехня, яку вона почула за все своє життя.

Батьки справді жили разом, спали в одному ліжку, їздили втрьох із донечкою у відпустку та вечеряли за одним столом, але… що старшою Юля ставала, то частіше помічала непривітні пог­ляди мами і тата, які вони кидали одне на одного. Фальшиві усмішки у присутності чужих людей і оте батьківське бажання, щоб усі думали, що в них ідеальна сім’я, розривали дівчину зсередини. Вона зненавиділа фальш.

Удома коїлось бозна-що. Хоча тато був поважним адвокатом, але постійні суперечки щодо грошей і правильності виховання єдиної доньки деколи примушували його випити хоч 100 грамів. Згодом він лікувався вже пляшкою, і тоді мама брала батькові лікарняні: якби хтось знав, що він запиває, його миттю б звільнили. Ненька від розпачу та вічного нервування отримала жахливі розлади здоров’я, і таблетки стали невід’ємною частиною її життя.

Десь у чотирнадцять Юля зрозуміла, що батько має коханку. Дівчина побачила їх у парку в іншій частині міста: нова подруга запросила в гості, щоб поглянути на нові каруселі. Юля досі пам’ятає, як тато і незнайомка обіймались, сидячи на лавці. Таким щасливим і радісним вона його, мабуть, ніколи не бачила… Незрозумілі відчуття – і рада була за батька, і плакати хотілось від образи, що він має іншу.

Удома була довга розмова з мамою, бо ж як сказати про таке їй, малій, було невідомо. Ситуація була напруженою. І коли Юля ледь видушила із себе слова, реакція мами просто приголомшила. Вона все знала, до того ж давно! Уперше підказали «добрі» люди, коли доньці було лише п’ять. Саме тоді батьки так сильно посварились. І коли емоції вщухли, то за столом переговорів вирішили, що дівчинці обов’язково потрібен батько! І ніяких «але» чи розлучень – тато мусить бути!

– Ти вже доросла, доню, ти все тепер розумієш. Але як ми тоді могли тобі сказати, зазирнувши в любі оченята, що ми житимемо окремо, що ти з татом бачитимешся тільки зрідка і що він тепер матиме іншу дружину? Ми старались задля тебе і дали тобі найбільше – сім’ю… – в мами потекли сльози.

– Такої сім’ї я не хочу! Ви – брехуни! Навіщо мучити себе і мене? Я ж не сліпа, я ж бачила всі ваші сварки і думала, що я – їхня причина. Це жорстоко!

Ті літні канікули були непоправно зіпсовані. Дитяча психіка ледь витримувала все те побачене й почуте. Тато і мама ще довго розмовляли з дівчинкою і пояснювали їй, що це нормально. Але як же може бути нормальним те, що всі в сім’ї мучаться, але намагаються вдавати, що в них щаслива родина?! Задля кого?!

Того дня батьки розсунули свої ліжка в...