ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
375Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Тридцять п’ять років – не такий уже й пізній вік, щоб можна було зневіритися в людях, але Оксана не раз розчаровувалась, серйозно, глибоко. Мабуть, тому, що всміхається, а в її сірих очах багато-багато туги за молодістю своєю, за роками юними… І в те, що щастя колись підхопить її на широкі крила, жінка не вірить. Одна втіха в житті – це донька, яка, повертаючись зі школи, заповнює світлицю дитячим щебетом.
Після закінчення училища повернулася в рідні краї, у своє село, яке вабило густим лісом, крутими деснянськими кручами і тихим плином ріки, що несла свої води кудись удалечінь. Тут, у рідному селі, й заміж вийшла. Тільки те заміжжя було недовгим, і згадує вона його як химерний сон. Донечку народила, коли вже жила без чоловіка. Ніхто не приїхав провідати її в пологовий будинок. А вона все надіялася, що, може, після народження дитини він повернеться. «Ні, такого вже ніщо не виправить», – говорила сама собі, а в душі ще жевріла надія, що, може, це не так.
Ні, і мала Марійка не знала свого батька, бо ще жодного разу не бачила його. А чи згадує він про існування дочки? Андрій так більше й не одружився, бо хто ж захоче йти за п’яницю?
А Оксана… Вона, раз спіткнувшись у житті, боїться про заміжжя й думати, живе собі, ростить Марійку і мріє, щоб доля донечки була іншою.
Якось її подруга Люба прийшла із цілою купою газетних вирізок.
– Оксано, на ось, почитай і зроби висновок. Досить тобі молодість свою губити! Заміж тебе віддам.
То були вирізки з видань, які започаткували рубрику «Служба знайомств», а ще – «Долі людські». Були й відгуки тих, хто за допомогою газет знайшов свою долю.
Прочитала, зітхнула і мовила:
– Знаєш, Любо, чомусь я не вірю в це. Сумнівно, що добрий чоловік буде писати до газети. Якщо він добрий, то й поряд себе суджену знайде…
Минуло декілька місяців. На Оксанину адресу надійшов лист. Незнайомим почерком написано: «Добридень, Оксано! Дуже радий, що ви відгукнулися на мою публікацію»… А з фотографії, що випала з листа, на неї дивився симпатичний чоловік.
Оксана нічого не розуміла. Аж тут на порозі Люба. Вона й зізналася, що не втрималася і написала листа від Оксаниного імені адресатові, розповідь якого сподобалася найбільше.
Подруги трохи посперечалися, але згодом Оксана пом’якшала. А може, справді це її доля?
Люба обійняла її за плечі.
– На, читай про нього, – сказала і поклала газету.
«Мені 37 років, – писав незнайомець. – Високого зросту, приємної зовнішності. Простий, працьовитий, веселий, з почуттям гумору, без шкідливих звичок. Живу в райцентрі, маю свій дім, проживаю разом зі старенькою мамою. Умію все робити, роботи не боюся, боюся самотності. Раніше в шлюбі не перебував. Хочу створити міцну сім’ю з простою, доброзичливою жінкою із сільської місцевості або з райцентру, віком 25-35 років. Можливий варіант з дитиною».
Оксана відповіла на лист незнайомцеві, якого звали Миколою, і пояснила, що вперше писала йому не вона, а подруга. Потім були телефонні розмови.
За декілька тижнів вони зустрілися в обласному центрі. Зустріч та справила на жінку неоднозначне враження, але вона раніше прочитала в газеті про Миколу все тільки хороше, боялася робити поспішні висновки. Думала, чоловік усе життя не знав жіночої ласки й турботи, то справді це якось вплинуло на його характер. З першої зустрічі він повів мову про те, щоб Оксана переїжджала до нього, бо він, мовляв, для неї найкраща партія. Але жінка нічого не обіцяла, нічим не хвалилася, лише згодилася на ще одну зустріч.
Микола приїхав до Оксани на 8 Березня. Привіз квіти, коробку цукерок, маленьку хустинку й одразу ж наголосив, що це йому обійшлося недешево й, окрім грошей, він витратив на неї чимало часу. Стало дуже неприємно, але змовчала.
Марійку Микола відразу ж назвав донькою та почав вимагати, щоб і вона його кликала татком.
Прийшли Оксанині батьки, готувалися обідати. Побачивши, що батько поставив на стіл пляшку «Пшеничної», Микола заперечив: не треба, мовляв, він горілки зовсім не вживає і вона тут зайва. Трохи пізніше, забувши ці слова, з якимось особливим задоволенням він випив чарку, другу, а далі одну за одною. Потім зробив висновок, що Оксана дуже симпатична і їй, звичайно, не даватимуть спокою чоловіки, але він, Микола, не з тих, хто так просто поступиться нею, він її палко кохає і не віддасть нікому.
Та й сам, урешті, їй найбільше підходить, тому вона повинна триматися саме його.
Почула це і зробилося недобре. Про яке кохання мова? Про яких чоловіків? Адже вона тільки вдруге бачить його, а він говорить так, ніби справді вона якась річ, що належить йому. Було дуже боляче й образливо.
Наступного дня гість збирався додому. За сніданком він знову випив декілька чарок горілки, повторюючи за кожною, що він дуже добра людина, а не якийсь там п’яниця.
Проводжала його до автобуса. Мовчки слухала, що він з нетерпінням чекатиме її наступного вихідного до себе в гості, а потім і назовсім. Нічого певного йому не пообіцяла, бо вже знала, що ніколи до нього не поїде.
Від’їжджав автобус, з нього весело махав їй рукою Микола. Повернулася додому і відразу ж впало в око, що на серванті нема коробки цукерок і легенької хустинки.
– Доню, ти не брала? – запитала.
– Ні, мамо, ти ж знаєш, я без дозволу не беру! – почула у відповідь.
Значить, прихопив гість, коли виходив з хати. Через день Оксана відправила йому надіслану раніше фотокартку й написала, щоб її не чекав…
Якось на базарі зустріла жіночку, розговорились. Виявилося, та мешкає в тому самому райцентрі, що й Микола. Оксана набралася хоробрості й почала розпитувати про Миколу. Було дещо незручно, але вона хотіла впевнитися, чи ж правильно зробила, залишившись і далі жити без чоловіка.
І почула таке… Микола без певних занять, дуже любить горілку. До газетної служби знайомств звертається дуже часто. Бувало, що й жінки приїздили до нього після листування. Було, що жили деякий час, але скоро їхали і більше не поверталися. А він після цього обов’язково писав у інше видання: «Високого зросту, приємної зовнішності, простий, працьовитий…»
Перед очима Оксани постали ці рядки. Мабуть, скоро знову їх можна буде десь прочитати. І фотокартку симпатичного чоловіка незабаром хтось триматиме у руках. Але то вже буде інша жінка, яка сподівається, як і вона, на щастя…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
532
Життєві історії
