НЕНАВИСТЬ У СПАДОК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

12 березня 22:25

336

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Хтось із мудреців сказав: «Від любові до ненависті – один крок!» І це – свята правда! А зворотне твердження теж діє? Мабуть, так.

Вони зустрілися на першому курсі інституту, куди їм обом поталанило вступити відразу після закінчення школи. Зустрілися і відчули якийсь внутрішній потяг одна до одної, якусь, як сказав би поет, спорідненість душ. Вони були настільки разюче подібні між собою, що їх приймали за рідних сестер, навіть імена мали співзвучні – Ніна і Ліна.

Ніна проживала в повноцінній сім’ї, з батьком, матір’ю та молодшим на сім років братом. Ліна жила тільки з матір’ю. Батько їх залишив, коли Ліні виповнилося два роки, створив іншу сім’ю і ніколи колишньою дружиною та покинутою дочкою не цікавився. Тож Ліна батька ніколи не знала й не хотіла знати.

– Та як ти так можеш? – шпетила її подруга, коли довідалась про Лінину трагедію. – Невже тобі зовсім не цікаво подивитися, який у тебе батько був? – допитувалася вперто. – Але що це я кажу? Чому «був»? Він у тебе і є!

– Не цікаво! – незмінно відповідала Ліна. – І немає! Немає в мене батька! Я його знати не хочу!

– Але чому? – щиро дивувалася Ніна. – Це ж твій рідний батько! Завдяки йому ти з’явилася на світ! Чи то мати тебе налаштувала проти нього? Невже й він ніколи не намагався зустрітися з тобою, нічим вам з матір’ю не допомагав?

– Нічим, окрім аліментів, які здирала з нього держава, – Ліна вже починала грубити Ніні, так вона її тим батьком «діставала». – Я б, може, змогла пробачити йому те, що нас кинув, створив іншу сім’ю. Може, і могла б…

– А чого не можеш пробачити? – допитувалася Ніна.

– Брехні! Обману! Він жив з нами, а у вихідні їздив до коханки. Розумієш? Він жив на дві сім’ї. Спав одночасно і з моєю мамою, і з тією своєю пасією. Голубив одночасно мою маму і ту свою… Цілував одночасно обох. Хіба таке можна пробачити? Ні! Я від нього відмежувалася зовсім. Навіть прізвище в мене мамине.

– І ти не знаєш його прізвища?

– Ніколи не цікавилася. Та й де могла б його дізнатися? Ми ж відразу переїхали до бабусі з дідусем, у село за тисячу кілометрів, де про нас ніхто нічого не знав. Маму розпитувати чи рідних? Навіщо? Зайві переживання для них, нерви, сльози… Думаєш, легко було їй самій мене ростити? Легко? Що тих аліментів було? Мізер! Копійки! І вдягнути, і прогодувати, і тепер вчити в інституті… За що? За які гроші? Дідусь одразу помер, тільки-но ми приїхали до них… Мамина зарплата і бабусина пенсія – ось усі наші доходи.

«Та й де б я могла його дізнатися? – подумки перекривила подругу Ніна. – Як то де? – обурено думала дівчина. – А свідоцтво про народження навіщо? Якщо батько платив аліменти, значить, у документі вказано його прізвище, навіть якщо він не був офіційно одруженим з Ліниною матір’ю. Але схоже на те, що був…»

Ні, вона на місці Ліни обов’язково докопалася б до істини. Добре чи погано, дівчина завжди воліла знати правду. Невідомість її дратувала.

Так і вчилися дівчата, дружили, мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Ліна і Ніна. Обидві проживали далеко від Києва, де навчалися, тому додому їздили рідко. Вихідні проводили у столиці. Там розваг вистачало. Але розважатися здебільшого могла тільки Ніна. Вона мала дивовижні здібності до наук, феноменальну пам’ять, тому все вдавалося без особливих зусиль. Ліні наука не давалася так просто. Щоб засвоїти той чи інший предмет, їй треба було посидіти чимало часу над підручниками. Ніна, звісно, допомагала подрузі, частенько писала за неї реферати, курсові роботи, виконувала інші завдання. Вона шкодувала подругу, яка недосипала, бо інколи їй доводилося просиджувати над книжками і конспектами цілі ночі. Вранці дівчина прокидалася з важкою головою і здебільшого просипала перші пари.

Загалом усе було нормально, отруювала безтурботне студентське життя тільки страшна кривава війна з огидним завиванням її лиховісних сирен. Дивовижно чергувалися в їхньому теперішньому житті розваги, дискотеки (молодість таки брала своє), проводи на фронт чоловіків (і рідних, і друзів, які відразу кинулись у військкомати проситися на війну), плетіння маскувальних сіток, пересиджування ночами в метро, перетворене на бомбосховище, волонтерська робота, допомога в госпіталях.

По Києву били безперервно. Ворог рвався до столиці. Він чудово розумів: захопить Київ – і тоді вся Україна в його липких загребущих руках!

Та серце країни захищали добре. ППО відбивала ракети і дрони вміло та влучно. Рідко яка смертоносна зброя влучала в ціль. Хіба що збиті уламки.

Дівчата пильно стежили за новинами. Ніна за своїх рідних хвилювалася, але не дуже: Західна Україна потерпала не так часто, а ось Ліна, родом з Миколаївської області, просто завмирала від жаху, дивлячись на руїни, на які перетворювалась її рідна Миколаївщина. Часто телефонувала рідним. А потім зв’язок пропав… Марно дівчина щохвилини натискала знайомі номери. Ліна всім серцем, усією душею рвалася додому, до рідних, палко бажаючи розділити їхню долю, хай би якою вона була. Ніна її не пускала…

– Здуріла? – кричала на подругу. – Цілком здуріла? Чого тобі їхати в те пекло? Чи ти їм там допоможеш? Чим?

– Там рідні мої! Найрідніші люди! Можеш це зрозуміти? – теж кричала завжди спокійна, врівноважена Ліна.

– І що, твоїм рідним легше буде, коли й ти опинишся поряд з ними, серед згарищ та руїн? Поки ти тут, то вони хоч за тебе спокійні!

– А я за них? Спокійна? – не здавалася Ліна.

І коли зв’язок не відновився, таки вирушила в дорогу. На батьківщині, в районному центрі, в Первомайську, від знайомих почула жахливі новини про те, що рідне село перетворилося на згарище, і про страшну смерть своєї матері…

А бабусю знайшла в Миколаєві, в обласній лікарні.

Старенька була ще жива, та ледь говорила. Лікар попередив, що надій на одужання немає. Серце – нікудишнє, та й роки солідні. У її поважному віці такі стреси, як війна і смерть дочки, абсолютно протипоказані. Ліна спершу навіть її не впізнала. Хіба це бабусенька лежить на лікарняному ліжку? Хіба це землисте лице, яке цілком зливається кольором з казенною запраною подушкою, бабусі? Її бабуся огрядна, рум’яна, моложава пані зі смішливими сірими іскристими очима, з вустами, які щохвилини готові розтягнутися в лагідній усмішці. А це лежить якась мумія з гострими кутастими ліктями й колінами та згаслим неживим поглядом.

Ліна боязко доторкнулася до бабусиного плеча.

– Ліно, Ліно, – не прозвучало, а просто прошелестіло так тихенько, що дівчині довелося стати навколішки коло ліжка і нахилитися низько над бабусиним обличчям.

– Це я, я, бабусю! Я приїхала… Господи! Що з тобою трапилося? Як загинула мама?

– Ракета… Прилетіла ракета. Її збили, але уламки поцілили в наш будинок. Мама саме вийшла на ґанок. Все трапилося миттєво. Я навіть оговтатися не встигла, як усе навколо запалало. Заходились гасити, та що з тих відер води, які бігом почали лити у вогонь сусіди?.. Нічого не врятували… Пів села зруйнували москальські нелюди. Скільки вбитих, поранених!.. Їхні крики, зойки, стогони досі лунають у моїх вухах. Як побачила замість своєї доньки труп обгорілий, то світ потемнів. Отямилася вже тут, у лікарні.

– Маму хоч поховали? – ковтаючи сльози, що водоспадом ринули з дівочих очей, запитала Ліна.

– Поховали, але я вже того не бачила. Як запекло біля серця, то так і впала без пам’яті… Тут уже лікарі повернули до свідомості… А навіщо? Хіба тільки для того, щоб виконати заповіт твоєї матері, а моєї доньки… Передати тобі його…

– Що ж вона мені наказувала, бабусю? Втім, тобі важко говорити. Може, завтра? Я нікуди не поїду від тебе. Буду з тобою, поки не одужаєш.

– Я не одужаю, дитино. Я помру…

– Бабусю! Ні! Ти житимеш!

– Тихо, тихо, не плач! Я вже стара, своє віджила. Не заважай мені, бо не встигну сказати тобі того, що маю.

– Я слухаю тебе, бабусю, слухаю уважно.

Дівчина притулилася вухом до зів’ялих вуст старенької.

– Ми з мамою маємо гріх перед тобою, тяжкий непрощенний гріх!

– Який гріх, бабусю? Про що ти говориш? Ви маєте гріх? Ви, від кого я не бачила нічого, крім любові й добра? Я не хочу цього слухати!

– Ти мусиш мене вислухати, бо інакше я не зможу спокійно померти, вмиратиму в пекельних муках… Ти цього хочеш?

– Ні, ні! Пробач, бабусенько! Я слухаю, слухаю… Кажи.

– Ти згадала про любов, а ми тебе виростили в ненависті. В ненависті до твого батька, до рідного батька!… А це – гріх!

– Але ж він нас кинув, пішов до іншої і ніколи нами не цікавився, тільки платив копійчані аліменти.

– Це не так! Цікавився і писав до тебе, хотів зустрітися, але ми з мамою ховали ті листи від тебе, налаштовували тебе проти нього.

– Навіщо ви це робили, бабусю?

– Бо так хотіла мама. Вона не могла пробачити зради. Кохала його дуже, а він розтоптав її кохання, зневажив. Вона хотіла покарати його розлукою з дитиною, а насправді покарала тебе, власну дитину, розлучивши з рідним батьком…

Ліна тихо плакала, вражена до глибини душі…

– Ось тут, у мене на грудях, медальйон. Тут фото твого батька і його адреса. Їдь до нього, Ліночко! Він тебе чекає…

– Ми разом поїдемо! Я не залишу тебе саму!

– Тут іще золотий ланцюжок з хрестиком – мамине благословення, і банківська картка, – стара жінка не слухала внучки, збирала докупи останні сили й поспішала, щоб усе їй передати. – Зніми це все з моєї шиї, зніми зараз же, щоб я відчула, побачила. Пароль картки – мій день народження, чотири цифри. Цих аліментів ми не витрачали, а клали тобі на банківський рахунок, на картку. Хоч на перший час матимеш якісь гроші. Пробач мені, дитино, що відправляю тебе в жорстокий світ саму-самісіньку, голу-босу! Пробач! І бідолашну маму свою прости!

– Бабусенько! – Ліна вхопила бабусю за руку теплими пальцями, намагаючись зігріти ту висохлу руку… Але з бабусиної руки квапливо втікало життєдайне тепло… І його вже не можна було затримати, зберегти…

* * *

Автобус важко долав нерівну дорогу, перевалювався з боку на бік на ямах та вибоїнах. Мужньо долав серпантини доріг, важко крекчучи, підіймався вгору і пустотливо підстрибував, спускаючись униз. Зацікавлено виглядала з вікна Ліна, яка звикла до зовсім іншого ландшафту. Там, де вона росла, степ рівний, як стіл, де-не-де поцяткований посадками. Вітер пустотливо ганяє по ньому цілі оберемки сухого перекотиполя, дбайливо розчісує буйні шовкові трави… А тут – горби, долини, в далині видніються гори, стрімкі, високі, з шапками засніжених вершин. Тут колись вони жили разом з батьком, який буквально розривався між двома жінками й нарешті зробив свій вибір чомусь не на користь її матері. Яка та жінка, якій він віддав перевагу, чим краща від матері? Які діти в нього понароджувалися в новій сім’ї? Чи приймуть вони її як рідну?.. Їде без подарунків, тільки з коробкою цукерок, бо ж не знає, які ті діти, якого віку. Хлопці чи дівчата? Та й не до подарунків їй було! Стільки всього звалилось на її слабкі дівочі плечі… Добре, що первомайські знайомі допомогли з усім упоратись, поховати бідолашну бабусю…

Раптом подумала, що нічого не везе тому батькові, крім ненависті, якою її начинили по саме горло покійні мати і бабуся (нехай їм Бог простить!), і аж відкинулася на сидіння. Чого ж вона тоді їде? Як житиме там, ненависна і ненавидима? Чи не повернутись назад, поки не пізно? Справді! Що її там чекає? Спочатку здивування, потім – цікавість, а врешті – бажання якомога швидше її кудись «сплавити», нетерпляче очікування її термінового від’їзду. Може, дійсно тікати звідси, поки її ще ніхто не бачив? Тікати! Тікати, куди очі дивляться!.. «Та ні! – неймовірним зусиллям волі дівчина опанувала себе. – Якщо вже приїхала, то треба виконати останню волю бабусі й мамин заповіт, вшанувати їхню пам’ять!».

Ще подумала: як так вийшло, що мама перед своєю смертю передала банківську картку, медальйон і золотий хрестик бабусі? Чи відчувала свою близьку жахливу кончину, що інтуїтивно вчинила так? Не мала ніякої надії побачити свою доньку?

Вся сповнена суперечливих почуттів, Ліна нарешті зупинилась перед дверима потрібної їй квартири, повільно, як уві сні, підняла руку й боязко натиснула на кнопку дзвінка.

Перше, що побачила, були знайомі карі очі її найкращої подруги Ніни, такі дивовижно близькі та знайомі. Ще згадала, що такі ж очі вона щодня бачила в дзеркалі у власному відображенні, але чомусь не надавала тому значення (чи мало на білому світі людей з карими очима?). І в батька на світлині такі ж карі очі… Леле! Лишенько! Що це все означає?

– Ніночко! Донечко! Хто там прийшов? – почула приємний чоловічий голос.

Як у каруселі, закрутився передпокій перед очима, і Ліна повільно занурилася в якийсь густий білий туман…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!