НЕМАЄ РОЗЛУКИ

Хлопець іще з перших слів усе зрозумів. Мати по батькові дала його, тож відповів:

– Зараз іду з роботи. Увечері з Танею приїдемо. 

Наталію мучила думка, але вона нічого не питала: «Чому, чому не повернувся раніше? Ну, нехай звідти, здалеку, не міг. Але відразу ж тут пішов воювати». Втім, заспокоювала себе: «Не міг інакше. Бажав захищати свою рідну землю». 

Іван дивився на Наталію, не в змозі відвести очей. Знав її зовсім юною. А прожили вже пів століття. Можна сказати, знав він її декілька років. Не бачив майже все життя. Зберіг одну-єдину світлину. Там він з коханою. Так Іван цією любов’ю і жив. З жінками не складалося. Для нього ті жінки з далекої країни були чужими. Марив зустріччю, щоправда, не був пов­ністю впевнений, що це можливо. Коли почав воювати, замислювався про те, що його чекали і, може, й зараз чекають. На декілька днів хотів поїхати, але якось не складалося. Поштовхом стало поранення. Під час одужування часто думав: «Необачний і самовпевнений я. А міг би й загинути, то тоді справді ніхто й не дізнався б». 

Простягнув світлину Наталії, з якої дивилися вони, зовсім юні.

Жінка здивувалася:

– Зберіг? 

Потім додала:

– Правду кажуть люди: «Не можна фотографуватися закоханим удвох до одруження. То на розлуку». А ми не вірили, то й поплатилися. 

– А як мої батьки, твій батько, як сестри, твоя, моя? – обережно спитав. 

– Батьки живі. Мій помер чотири роки тому. Сестри заміжні. Твоя із сім’єю так і живе з батьками. Не залишає їх, – поспішила відповісти. 

– Я так хочу їх побачити, – сказав Іван. 

– Батьки, особливо мати, весь час тебе чекають. Тільки треба підготувати їх до зустрічі. Ось так зопалу не можна. Я зателефоную твоїй сестрі, попрошу терміново приїхати. Яке то буде непередбачуване щастя для батьків, усе-таки дочекалися сина, – промовила жінка. – А ви родичаєтеся? – запитав Іван.

Наталія відповіла:

– Так, поки ріс Іванко, весь час про нього дбали. До речі, твій син – лікар. Ти мріяв ним стати, бажав далі вчитися після медичного училища. Тож він вирішив, що буде так, як батько. 

– А я так жодного дня і не працював за фахом, – сказав із сумом у голосі.

На порозі з’явився молодший син. Наталія їх познайомила. Хлопець знав про Івана зі слів матері, щиро за них порадів і пішов до своєї кімнати. 

Наталія розстелила канапу й запропонувала:

– Іване, відпочинь. Ти стомився з дороги. 

Потім, сівши поруч, сказала:

– Я тобі повинна зізнатися. Але думаю, що швидко можу владнати все. 

– У чому? Ти ні в чому не винна, – промовив чоловік. 

– Я бачу, що в тебе немає нікого, бо ти прийшов спершу до мене. Зрозуміла, що хочеш залишитися. 

Іван ствердно кивнув головою. 

Наталія продовжила:

– Я теж дуже хочу бути з тобою. У нас є спільний син. Думаю, що і з меншим порозумієтеся. Але так сталося, що після стількох років самотності, адже діти вже виросли, зважилася. Десь місяців зо три в мене живе чоловік. Утім, я йому все поясню. Ось приїде син, повезе мене до нього на роботу. Він знає про тебе. Думаю, на заваді не стане. Після нашої з тобою зустрічі я з ним жити вже не зможу. Мені потрібен тільки ти. 

Іван нічого не відповів. Але хотів, щоб ніхто й ніщо не перешкоджало життю з Наталею. Жінка вийшла з кімнати, залишивши його наодинці з думками. Зачув, як зателефонувала його сестрі, сказала:

– Світланко, привіт. Ти можеш до мене приїхати, терміново? 

Наталія увімкнла на телефоні гучномовець, тож Іван мав змогу почути голос сестри:

– Наталочко, ти така щаслива. Щось гарне сталося? Я рада за тебе.

– Та не те слово, що щаслива. Приїдеш – побачиш, – відповіла Наталка. 

Невдовзі примчав з міста син із невісткою – на першу зустріч із батьком. Радощів не було меж. Перед Іваном – дорослий, успішний син. 

– То й онуки в мене є? – допитувався батько. 

– Ще ні. Якось не виходить, плануємо, не перший рік одружені, – відповів син. 

– Тепер будуть, то вони дідуся чекали, – впевнено сказав Іван. 

Син розмовляв із батьком. У будинок зайшла Світлана. Її зустріла Наталка і провела до кімнати. Зачувши знайомий голос, оторопіла.

– Іван? – перепитала для впевненості. 

Наталка у відповідь кивнула. Сестра почала обій­мати, цілувати брата. Сльози лилися в обох з очей. Заспокоївшись, Іван і Світлана сіли поряд. 

Іван говорив:

– Хочу побачити сьогодні батьків. Нехай син відвезе до них. Але спершу ти їм повідомиш.

– Гаразд, тільки дорогою заберемо сусідку. Вона медсестра, постійно стежить за їхнім здоров’ям. Та й онук лікар. Удвох упораються. 

Недовго думаючи, поїхали до рідного дому Івана, до найрідніших – батьків. Ступив чоловік на поріг рідного будинку, оглянув подвір’я. Серце так і защеміло. Світлана та внук зайшли першими. Сусідка чекала поряд у кімнаті. 

Дочка почала розмову:

– Мамо, батьку, в мене є новина. 

– Та кажи вже, як почала, – квапив дід. 

– Живий ваш син, повернувся, – ледве вичавила із себе з хвилюванням Світлана. 

Батьки дивилися одне на одного, внук Іван почав їх заспокоювати. Медсестра принесла ліки. Вимірювала тиск. 

– Та що ви з нами, наче з малими дітьми? Син тут! – сердився дід. 

Внук побіг по батька. 

Баба почала кликати:

– Синку, де ти, Іванку… 

Зайшов до кімнати, глянув на немічних батьків. Обійняв тата, матір. Ледве стримувався, але сльози так і полилися градом, коли мати міцно схватила його руками й не відпускала. Іван почав розповідати:

– Мамо, батьку, я був у полоні, багато років нічого не пам’ятав. Як почув, що напали на Україну, то наче друге дихання відкрилося від думки про щось рідне. Пам’ять почала поступово повертатися. Знав, куди мені треба додому, то й повернувся на українську землю. Захищав її від ворогів. Аж поки сильно не поранило.

– Бачимо, – сказав батько, тримаючи його за плечі, – герой ти наш. Що думаєш робити? 

– Житиму в Наталії. Я до неї повернувся. Буде мені за дружину. До вас навідуватимуся щодня. Пообіцяли, що працевлаштують мене у військкомат, – відповів син. 

Мати не стрималася:

– Але Наталка віднедавна живе з іншим. Стільки років тебе чекала, сина сама ростила. 

– Сьогодні говоритиму з Петром, усе йому поясню. Він знає про Івана, – швидко промовила жінка. 

– Якщо не буде погоджуватися, то всі разом проситимемо його, щоб відпустив Наталку, – говорила Світлана. 

Наталія зрозуміла, що більше не можна зволікати, тож сказала синові:

– Нехай говорять, а ти мене відвези до дядька Петра на роботу. То не телефонна розмова. 

Невідомо, що говорила Наталка наодинці Петрові, але той сказав, що між ними він не стане. Збере речі й повернеться до товариша на орендовану квартиру. Знав з розповідей, скільки чекала, що то була її найбільша сокровенна мрія, якій судилося здійснитися. 

Радісна Наталія зайшла із сином до хати батьків Івана. Їх зачекалися. Полегшено зітхнула і повідомила:

– Петро все зрозумів, завтра після роботи збере речі. Він не стане нам на заваді. 

Пізно ввечері поверталися до будинку, де проживала Наталія. Син з невісткою підвезли їх і поїхали додому.

Іван радісно говорив:

– Незабаром будеш зі мною їздити. Як виходили, то батько мені шепнув, що мене й автомобіль мій, ще тоді новенький, чекає. І діждався.

Наталія всміхнулася.

– Мені й без автомобіля, з тобою і тільки з тобою, йти і в спеку, у дощ чи в сніг, абикуди. 

Пізній вечір заглядав у шибки. Місяць освітив кімнату. Вечір поцілунків, обіймів, поглядів, тихих, щирих слів любові. Вечір, який змінила ніч, що належала тільки двом після такої довгої розлуки. 

– Немає розлуки, нарешті ми разом, – шепотіла Наталка, давши тепер волю сльозам. 

– Ніщо й ніхто тепер нас, кохана, не зможе розлучити, – з ніжністю промовляв Іван. 

За декілька тижнів рідні, друзі, сусіди були запрошені на урочистий вечір, тобто на весілля, яке запізнилося на стільки років. Тепер у них немає й не буде розлук. Є світла і щира любов, яку Наталія з Іваном зберегли через роки.