НЕДОБРИЙ

Загудів телефон.

– Так, Лідусику.

Динамік затріскотів уривчастою, мало не істеричною скоромовкою. Євген не перебивав. Потягнувся, вимкнув мікрохвильовку й повільно витягнув усе ще холодну моркву. Оглянув страву й запитав:

– Яка палата?

Отримав відповідь та, не вдаючись до банальних слів втішання, поклав слухавку.

***

Касирка супермаркету оглянула наповнений фруктами пакет і нишком усміхнулася. Євген відрахував потрібну суму й чомусь відчув потребу виправдатись:

– Я на суворій дієті. Їм лише моркву та буряк.

Дівчина крякнула смішком і відповіла:

– Маєте гарний вигляд, незважаючи на те, що їсте тільки моркву та буряк.

Чоловік скептично оглянув результати свого ожиріння, що нависали над ременем. Стиснув пальцями пухлі щоки й суворим голосом промовив:

– Ви знаєте, як потрібно старатися, щоб мати такий вигляд лише на моркві та буряку?!

Серйозний вигляд покупця не давав змоги зрозуміти, це жарт чи дивакувата нісенітниця, тож касирка міцно стиснула губи, щоб не розсміятися.

***

– Ти як тут зарисувався?

Вова якось сором’язливо спробував прикрити ковд­рою порожнечу ампутованої ноги.

– Твоя сестра набрала, – Євген підсунув табуретку ближче до койки і байдуже оглянув шестимісну палату. – Хутко тебе транспортували. Неочікувано.

Вова відмахнувся. Покосився на фрукти й промовив:

– То ти дарма. Я шоколаду хочу.

– Відписувати на повідомлення треба.

Перезирнулися. Чорний гумор не породив усмішок, але настрій дещо покращив. Євген сіпнув кутиком губ і сказав:

– Розказуй.

– Що? – не зрозумів Володя.

– Та все. А не хочеш, то мовчи. Я тут посиджу, у вікно повтикаю.

Приятелі закрякали, і хвиля безпричинного сміху відразу затопила всю палату. Поранені солдати реготали. Зойкали від болю і далі заходились у гнітючому вихорі веселощів.

Зазирнула медсестра. Її поява збурила новий сплеск, і вона боязко оглянула галасливу компанію калік. Повагалась, але вирішила не колоти заспокійливе.

***

Євген покинув центр реабілітації після чергового навідування. Озирнувся на гарно облаштований фасад і схвально похитав головою. Крута установа. Володя вже бадьоро стрибав на своєму пружинному протезі.

Фартовий. Один із тих, кому усміхнулася казенна фортуна і безкоштовно вмонтувала штучний еквівалент замість біологічної кінцівки.

Потреба в подальшому доставлянні шоколаду та моральній підтримці відпала. Євген рушив до ринку. Заклав навушники й одразу витяг.

На розі скручена, сухенька бабуся трусила прозорим пакетом із яблуками. Чоловік несвідомо всміхнувся. Глибокі борозни густо потворили плоди і скидались на мініатюрні зліпки помереженого старістю обличчя.

На коротке запитання «Скільки?» стара на диво м’яким голосом зажебоніла:

– Та то но дві гривні. Хіба то гроші? Та візьми. Дві гривні. Та то не такі вже погані ябка… Дві гривні – то не гроші.

Євген поморщився і жестом обірвав промову. Повагався
між купюрою п’ятсот і сто гривень. Вибрав менший номінал. Візити до Володі та приятельство з підлітками з хатинок-боксів суттєво підмивали скупий бюджет.

Узяв пакет, струснув. Понівечені зневодненням яблука неначе криво, з докором усміхнулися. Зітхнув. Грубим жестом вирвав у бабці банкноту й натомість всунув їй п’ятисотенну.

Розлючений власною спонтанною щедрістю, завернув за ріг і злостиво жбурнув набуток в урну біля магазину. Кинув прощальний погляд на фрукти й підвів очі.

Із трьох боків шлях заблокували парубки в каму­фляжі.

– Перевірка військово-облікових документів.

Євген байдуже подивився на фасад будинку, який унеможливлював четвертий напрямок руху. Лівицею витягнув гаманець і, не розгортаючи, передав складену вчетверо копію тимчасового посвідчення. Надалі, розглядаючи стіну, проговорив:

– На обліку. Обмежено придатний, – і відразу відповів на передбачене запитання. – В ТЦК наказали очікувати дзвінка.

Старший патрульний прочитав уголос район прописаного в посвідці центру комплектації. Дістав мобільний і набрав номер. Уже притиснувши слухавку до вуха, пояснив Євгенові свої дії:

– Може, ви слухавку не берете.

Євген смикнув кутиком губ. Витягнув пачку цигарок, запропонував військовим і сам встромив собі в зуби. Припалив.

Мовчки диміли, доки притишені гудки розчинялись у тиші провулку. Клацнуло. Патрульний привітався з невидимим співрозмовником. Наказав знайти справу. Продиктував прізвище та номер посвідчення. Закусив верхню губу і відійшов.

Крізь струмені диму Євген нахабно розглядав військових. Намагався відгадати, хто перед ним. Ті, що повернулися після важкого поранення, чи ті, кому вдалося безпечно прилаштуватися. Патрульні ніяковіли, що дивувало.

Врешті старший беззвучно вилаявся та різким жестом повернув папірець. Мовчки кивнув колегам, і патруль зник у звичайній автівці з міськими номерами.

Євген повільно склав копію документа й акуратно всунув у кишеньку гаманця. Сплюнув на вуглик недопалка та жбурнув його на пакет із яблуками.

***

Хлопчаки смачно хрумтіли шаурму на сходинках супермаркету. З подивом розглядали, як Євген інтенсивно всмоктує одну цигарку за одною.

Забринів телефон. Голос Володі весело запросив долучитися до гамірної компанії.

– Звиняй, старий, у мене купа справ, – сухо проскрипів Євген і, не чекаючи відповіді, скинув дзвінок.

Поряд чхнув малий, втер носа й заходився виколупувати нігтем капусту з-поміж зубів. Не відриваючись від процесу, запитав:

– А чого ти не йдеш?

– А чого туди йти? Він з друзями. У нас немає спільних зацікавлень.

Хлопчина уважно роздивився добутий зелений клаптик і розгублено поцікавився:

– Тобто?

Євген пояснив:

– Ми не друзі. Так, знайомі. До війни майже не спілкувались. Хіба що десь випадково.

Малий довго розсіяно жував і врешті склав каскади думок у запитання:

– А чого ти до нього в лікарню ходив? І взагалі… листування?

– З почуття провини.

Хлопчина не зрозумів відповіді й продовжив свій наївний допит:

– Але ж він тебе кличе…

Обличчя Євгена перекривала усмішка. Зирнув на малого співрозмовника:

– Повитирайся, мурзатий, – зробив затяжку та промовив: – А Вова кличе так… із ввічливості.

Підлітки наполегливо злизували із зубів залишки пікантних приправ, у бажанні якнайдовше розтягнути смачне задоволення. Трохи помовчали. Євген закурив іще одну цигарку. Відчув, як пульс пробився до скронь і загупав своєю тривожною канонадою. Загасив щойно припалений недопалок і кинув його між прутків каналізаційної решітки.

Малий, так нічого і не второпавши, насупив брови й уточнив:

– А що ти йому винен?

– Кому? – перепитав Євген, збагнув і прокарбував: – Те, що добровольцем іти боюсь, а примусово не беруть. Діабет.

– Що?

– Не муч мене. Жуй! – гаркнув Євген, чим припинив подальший допит.

Погляд ковзнув вимащеними майонезом обличчями дітей. Їхнім одягом. Чистим і навіть дуже пристойним. Перестрибнув на охайні хатки-бокси. Пробігся доглянутим майданчиком для дітвори. Згадалося власне обдерте дитинство дев’яностих. Із розгулом бандитизму та повсюдними злигоднями. Але чомусь воно здавалося щасливим. Погляд повернувся до дітей, чиє минуле стерли бомби, а майбутнє залежало від вправної роботи ППО.

Злостиво харкнув. У його дитинстві не було війни...