НЕ ЗВИКАЙ ДО МЕНЕ, Я НЕ БУДУ ВІЧНО...

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ ТА ІСТОРІЇ КОХАННЯ В ОДНІЙ ГАЗЕТІ

Поверталася додому втомленою, стривоженою. Востаннє зв’язувалися з чоловіком рано-вранці, коли він стисло повідомив, що мають з побратимами вирушати на завдання, а потім обіцяв написати. Така в них була домовленість – Назар обов’язково давав про себе знати, тому вона чекала до останнього. Може, запрацювалися там хлопці.

«Хлопці запрацювалися», – це теж було з їхнього воєнного лексикону, коли там, на нулі, він знаходив якусь хвилинку, аби бодай підійняти голову та переконатися, що й цього разу Господь був до нього добрим і дозволив ще бачити зоряне небо та чути голоси своїх дівчаток – дружини Настуні та донечок Оксанки й Маринки.

Коли настав час попрощатися з дівчатами, бо хіба міг всидіти вдома, біля жінчиної спідниці, коли всі козаки воювали з одвічним московським ворогом, тоді... Напевно, то було вперше у житті Назара, коли не сказав Настуні всієї правди. Ні, вона, звісно, знала: це лише пит...

Дякуємо!