НЕ ЗВИКАЙ ДО МЕНЕ, Я НЕ БУДУ ВІЧНО...

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Поверталася додому втомленою, стривоженою. Востаннє зв’язувалися з чоловіком рано-вранці, коли він стисло повідомив, що мають з побратимами вирушати на завдання, а потім обіцяв написати. Така в них була домовленість – Назар обов’язково давав про себе знати, тому вона чекала до останнього. Може, запрацювалися там хлопці.

«Хлопці запрацювалися», – це теж було з їхнього воєнного лексикону, коли там, на нулі, він знаходив якусь хвилинку, аби бодай підійняти голову та переконатися, що й цього разу Господь був до нього добрим і дозволив ще бачити зоряне небо та чути голоси своїх дівчаток – дружини Настуні та донечок Оксанки й Маринки.

Коли настав час попрощатися з дівчатами, бо хіба міг всидіти вдома, біля жінчиної спідниці, коли всі козаки воювали з одвічним московським ворогом, тоді... Напевно, то було вперше у житті Назара, коли не сказав Настуні всієї правди. Ні, вона, звісно, знала: це лише питання часу і її Назарко буде поміж побратимами, але в глибині душі надіялася, що є ще трохи часу, аби набутися, просто набутися разом. Та згодом зрозуміла, що по-іншому він не вчинить, адже просто не має права розірвати срібну нитку, що простягнулася від діда до онука... Настуня й раніше чула про ту загадкову срібну нитку, яка з’єднувала, зв’язувала в тугий вузол кілька поколінь Верещуків...

Вона знала ту родинну історію про діда Назара, який загинув у бою з московським окупантом на околиці родинного села Миньківці на славній волинській землі. А він, онук діда Якима, продовжив запеклі бої з одвічним ворогом у часи екзистенційної війни, коли, попри всю складність визначення, все було доволі просто: або вони, вороги, нас зметуть з карти світу, або ж ми нарешті запануємо на своїй землі. Жінка читала розлоге смс, не в змозі стримати сліз, які лилися з очей водоспадом. Він був там, на тому оскаженілому нулі, коли кожна мить могла стати останньою, і тихо молився, аби лише вистачило сил відправити повідомлення: «Коли загинув дідо, моєму батькові було сім років. Я живу вже більше, ніж дід. Моя мама встигла народитися перед тим, як зник її тато Микита. Того самого року. Наш рід вижив. І б'ється. Не в приреченому бою на Волині, а там, де лише від нас залежить доля війни, – у дикому степу, на споконвік і навіки українському Донбасі. Дякую, діду, що дав шанс на життя і перемогу. Вона буде й за тебе. Відчуваю за собою незримий стрій величезного війська, що майже тисячу років б'є дикого московського звіра. Княжих дружинників, козацьких ватажків, гайдамаків, січових стрільців і карпатських січовиків, холодноярців і упівців. Відчуваю їхню підтримку. Тепер лаву живих тримаємо ми. Вистоїмо і переможемо!»

Оті його слова окрилили, вселили віру. Настя справді подумала, що та срібна нитка не перервалася невипадково. Що дух пращурів охоронятиме Назара від випадкової кулі, яка не обирає, в кого поцілити. І тому до останнього чекала від нього або дзвінка, або рятівної смс-ки. І втішала себе Назаровою улюб­леною фразою про хлопців, які запрацювалися. Ще трохи часу – і він, втомлений, озветься. І відразу засяють личка Оксанки й Маринки, бо ж вони теж не лягають спатоньки, все чекають вісточки від татка. Настя тихенько зазирнула до кімнати дівчат.

Оксанка ще намагалася з останніх сил боротися зі сном, але він, схоже, її ось-ось мав здолати. Так уже хотілося дочекатися дзвінка від татуся! Дівчинці стільки потрібно розповісти, що не вистачить днів і навіть місяців. І про котика, якого вони забрали до себе жити, бо йому було так холодно й самотньо. А ще Оксанка зібрала жовтогаряче листячко, адже осінь така щедра і дбайлива. І так хочеться триматися за таткову руху, йти поряд парковою алеєю, шурхотіти опалим листям під ногами й розповідати, розповідати, розповідати... Оксанці здавалося, що вона не відпускатиме татка ні на мить, бо страшенно скучила за ним. Думки плутаються, очка заплющуються, сон огортає своїм теплом, обіцяє спокій і тепло.

Настя накриває донечку теп­лим пледом, підходить до вік­на. Тиша та спокій, і здається, що немає в цілому світі ані війни, ані біди та лиха. А ще цього безкінечного очікування і тривоги, яка ніколи не припиняється. Коли Назар тільки пішов воювати, Нас­тя взагалі не могла спати, їй було лячно навіть від того, що вона ніколи не зможе заснути. Прокидалася посеред ночі й до ранку дивилася у вікно, чекаючи перших променів сонця. Якось не витримала, зізналася в цьому Назарові, ще й спробувала жартувати. «Ми разом на службі, – намагалася говорити бадьоро. – Ти там теж майже не спиш, а в мене все вийшло якось спонтанно...» Ще хотіла додати, що насправді їй дуже тривожно, самотньо і боляче, але раптом схаменулася. Це ж Назар засмутиться, хвилюватиметься, і вона буде в цьому винувата. Але Назар не дав їй навіть договорити, а просто сказав, що від того, як вона почувати­меться, залежить усе. «Так і сказав – усе?» – допитувалася Рената, подруга, з якою поділилася Настя. «А що ж він мав сказати?» – Насті й самій було дивно, як кількома фразами чоловік переконав її в тому, як дружина має жити.

Так, це складно, але із цим просто треба навчитися жити. І триматися самій, бо тепер вона відповідає за донечок тут, у тилу, допоки Назар там, на нулі, боронить рідний дім, родину, рідне місто і всеньку Україну. І вона справді так налаштувала себе, що зуміла жити вірою і на­дією, тож навіть тієї пізньої доби до останнього чекала дзвінка. Але Назар не озивався, хоча жінка все набирала й набирала його номер і без угаву писала: «Ти як?». А потім була така тиша, ніби замовкли всі гармати, й вона дивувалася, куди ж поділися тривожні завивання сирени. Як раптом тишу прорізав дзвінок – такий несподіваний, тривожний, який лишень може бути пізньої години.

– Настю? – голос Ореста прозвучав глухо. – Маю невтішні новини... – Пауза. Настя завмерла, боялася навіть поворухнутися. Серце каменюкою впало донизу, вмить розбившись на друзки. Орест говорив про Василя, поспішав, ніби боявся, шо Настя його не почує. Вони з побратимами були на бойовому завданні, коли стався той ворожий обстріл. Хлопці загинули всі, ці слова Орест повторив кілька разів. – Тож смерть настала миттєво... – Здавалося, Настя втратила здатність узагалі реагувати на будь-що. – Йому не було боляче...

Чи то сон, чи реальність? Настя була б ладна все віддати, аби то був стон, нехай найстрашніший поміж тих, які їй доводилося коли-небудь бачити. Як же так? Ці слова вона чи то шепотіла, чи то так запитувала саму себе. Назар же обіцяв їй, що повернеться, він говорив про це так упевнено, що жінка не сумнівалася: він обов’язково приїде. Від розпуки не знала, куди себе подіти. А як же дітки, їхні золоті Оксанка й Маринка?

Ця ніч, що накрила жалобною пеленою все живе, була для неї найбажанішою. Нехай ця ніч-жалібниця не йде нікуди, нехай не приводить золотистого ранку, який пробудить усе довкола. І коли Оксанка з Маринкою запитають про тата, вона не казатиме їм цієї жахливої правди. Бо Назар ось-ось мав приїхати, лишалося якихось кілька тижнів. Мала бути ротація, короткий перепочинок. І байдуже, як би воно склалося – чи вдалося б їм вирватися на кілька днів за місто, чи вони залишалися б удома... Байдуже! Головне, що вони були б разом, але Орест уже виніс вирок їй, дітям, усій родині, тому не втомлюється просити вибачення за те, що саме йому випало сказати ці страшні слова... І все, більше вже не потрібні ані слова, ані вибачення, більше взагалі нічого не потрібно. Світ замалий, аби прийняти й осягнути цю біду, її вселенське горе. Та цього лиха навколо так багато, що воно здатне затопити все довкола. Але кожен переживає біду по-своєму...

Що було далі, Настя пам’ятала погано. Ховали Назара та його побратимів, тому людей зійшлося безліч, та їй було до всього байдуже. Хтось підходив до неї, обіймав, говорив слова співчуття, обіцяв підтримку. Вона дякувала, безупинно дякувала, проте в душі бажала лише одного – аби їй дали спокій, щоб вона могла занури­тися у своє горе, захлинутися в цій безодні розпачу. Поряд стояли дівчатка, закам’янілі у журбі. Настя краєм ока помітила, як Маринці передали якусь записку. Жінка, яка це зробила, пішла так швидко, що Настя навіть не встигла помітити, де вона зникла. Тихенько запитала в донечки, що казала незнайомка і що саме передала. Маринка простягнула папірець, густо списаний охайним почерком. Хтось торкнувся плеча Насті, від чого та здригнулася. Знову ця незнайомка, яка з’явилася так само несподівано, як і зникла.

– Я дружина Михайла, – коротко сказала жінка. – Сьогодні ми проводжаємо їх обох – побратимів, які були разом від початку й до кінця...

Настя вже не могла стримати ридань...

Звісно, Назар стільки розповідав їй про Михайла, що не запам’ятати було неможливо. Найкращий друг – відданий, хоробрий, на нього завжди можна було покластися. Дружина Михайла, тендітна Оля, передала Маринці вірш, який було адресовано таким самим дітям, які залиши­лися без батька. Безжальне пекло війни поглинуло найкращих татусів, які обіцяли своїм дітлахам, що обов’язково повернуться до них...

«Не звикай до мене, я не буду вічно,

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!