НЕ ЗМІНЮЙТЕ НІЧОГО

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

04 серпня 20:31

394

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Оксана вже просиділа старенький диван до ями. День у день, ночі без сну – все на одному місці, щоби було видно і чути його, того, хто був її опорою в житті, а тепер нерухомо лежить поруч.

Лікарі сказали таке знайоме, таке далеке колись і таке болісне тепер: «Ми зробили все, що могли. Не витрачайте грошей на закордонних лікарів, у них нема того досвіду, що є в нас. А ми кажемо, що зробили все можливе. Тепер надія на диво, яке може створити тільки Бог».

Диво... Див у житті Оксани небагато – чоловік і двоє дітей. А все решта – важка праця і наполегливість. Батьки – звичайні селяни, статки не бозна-які, хоч і не бідували до певного часу. Тато – тракторист: комусь привезти, комусь виорати, і все вночі, бо вдень колгоспна робота. Холодної дощової ночі й сталось лихо – стара техніка ламалась чи не щодня, батько навпомацки щось там ремонтував, давно списане залізяччя не витримало боротьби з часом і просто відламалось, перетиснувши пальці бідолашному чоловікові. Зранку його знайшли зомлілого від втрати крові та больового шоку, мало не помер. Життя врятували, але... звільнили заднім числом і приписали крадіжку колгоспного трактора. Тобто ніякої пенсії, та ще й кримінальна справа. Дали рік умовно ні за що. Тому тато радив єдиній доньці втікати з колгоспного рабства якомога далі. А куди підеш? Хотіла в медичний, та не з її статками, бо вже тоді треба було давати хабар. Хтось нарадив іти працювати в лікарню санітаркою, так буде шанс вступити до медичного училища. Чергувала добу через три – і мамі допомога, і копійчина якась.

Той день чергування став для Оксани доленосним. У відділення привезли добряче побитого непритомного хлопця, якого зранку виявили в парку.

Вродливий юнак лежав нерухомо, ніяких документів, кому дати знати? Оксана всю добу просиділа біля нього. Щось говорила, співала, поки її не вигнали з реанімації. Наступне чергування минуло аналогічно, лікар уже не проганяв дівчини, бо до хворого так ніхто й не навідався. А третя зміна її потішила неабияк: пацієнт отямився. Лікар сказав, що це диво. Привів Оксану за руку до ліжка недужого:

– Бач, хто тобі співав, а ти чув голос матері. Оця красуня витягала тебе з того світу. Ну, ви собі поговоріть, а я пішов.

– Дякую, – кволо мовив.

– Та нема за що. Ти дав знати рідним? – перше, що запитала дівчина.

– Нема рідних. Інтернатський я. Батька не знаю, мама померла молодою, ледь пам’ятаю її. Лиш у снах і приходить до мене, а ще в маренні.

– Тобі не можна хвилюватись і багато розмовляти. Відпочивай, я поруч.

На наступне чергування приїхала заздалегідь, з дому взяла пиріжків, прикупила дещо і несміливо подала хворому. Зрадів.

– Дякую тобі, Оксанко. Лікар сказав твоє ім’я.

– А ти Сергій – бачила в медичній картці. Їж, набирайся сил, аби якомога швидше покинути ці стіни.

– Нема куди мені звідси йти, – спохмурнів.

– Чи можу якось тобі допомогти? – Оксана взяла його руку.

– На жаль, ні. Учора приходило керівництво заводу, мене, як хулігана, виселили із заводського гуртожитку. Адже хтось мусить бути покараний. Не можуть покарати бригадира, племінника начальника цеху, за те, що добрі деталі списує як брак, а потім залишає їх в іншій зміні, за що має премії, а ми догани. Ну, потовкли ми йому ребра, бо було за що. А позаминулого тижня нашу бригаду після зміни навмисне спровокували на бійку невідомі особи. Може, обійшлося б, але я почув, як один із хуліганів проговорився, мовляв, знатимете, як керівництво не поважати. Ну, і надавав я йому зі злості. Ніби розбіглись, а потім наздогнали мене одного аж троє. Та ще, як виявилось, були свідки, буцімто я один їх трьох побив. Отака вона, совєцька справедливість.

Оксана приклала пальця до губ – тихо!

– Я тебе чудово розумію, мій тато це все пройшов. А знаєш що? Маю ідею! Живи в нас! До села не надто далеко, пів години автобусом – і ти в місті.

– Оксанко, я, звичайно, дякую тобі, але чи це доречно? Хто я вам?

– Людина!

Невдовзі дівчина приїхала з іще кволим хлопцем додому. Мама спершу й чути не хотіла про квартиранта, бо «що люди скажуть», але батько гримнув величезною рукою по столу:

– Досить! Про мене що сказали? Хоч один заступився, коли мене спіткала біда? Люди язиками плещуть, відколи світ, а як допомогти, то нема кому. Нехай кожен за собою дивиться. У сироти ще гірша ситуація, ніж у мене, бо я маю вас. Тому мені начхати на думку людей!

А що люди? Що мали говорити, коли невдовзі Оксана із Сергієм одружились? Народили спершу синочка, а потім і донечку. Оксана так і не вступила до училища. Діти, сім’я. Тато передчасно пішов на той світ, мамі треба допомагати. Від заводу їм таки дали квартиру, щоправда, двокімнатну, хоча за законом сім’ї з різностатевими дітьми мали б дати три кімнати. Але начальство пригадало «хуліганське» минуле Сергія, ще й порадило знову не рипатись, бо й того житла не отримають. Отака вона була дійсність у часи «соціалістичної рівності».

Діти росли, місця мало, тоді й надумала Оксана їхати за кордон.

– Син із донькою повнолітні, навчаються в інститутах, у селі треба чоловічих рук, отже, мушу їхати я. Ненадовго.

Поїхала. Вивчила дітей, купила синові квартиру, поховала матір, яку забрав клятий ковід, зібрала трохи грошей і вирішила назавжди залишитись удома.

Приїхала саме напередодні Різдва й Нового року, які завжди святкували в селі. Пройшлась кімнатами батьківської хати.

– Ні в кого в селі нема вже таких «накатів» на стінах, як ото в нас, про килими годі й говорити, вони в людей або на підлозі, або й у смітнику. Лиш у нас усе залишилось так, як 30 років тому. Маю трохи грошей, зробимо євроремонт. Ви, діти, вже залишайтеся в місті, може, й пару нарешті знайдете, а ми з татом житимемо в селі. Мене візьмуть санітаркою в лікарню, де я працювала 20 років, а тато може й у селі ремонтувати машини.

– Мамо, невже ти хочеш забрати в мене єдине місце, де я повертаюся в дитинство? Отут, у цій кімнаті, я малою розглядала килим і в тих завитках вгадувала різні фігури птахів, тварин, навіть обличчя людей. Ось бач, тут справжні маленькі зелені чоловічки... – дочка обірвала слово, бо з тими чоловічками пов’язані надто жахливі спогади.

– ...тобто гномики. А стіни, розписані виноградними листками й гілками, – це ж доповнення до моїх фантазій. Я уявляла, як оті гномики вночі дряпаються з килима на виноградну лозу й бавляться там у хованки або просто гойдаються на ній. Мамо, залишмо все, як є! Бо ж саме в цій кімнаті я з подружками збиралась до клубу, коли ти мені не дозволяла в місті ходити на дискотеки. Бабуся стояла у дверях, милувалася нами. Мамо, євроремонт в кожній хаті, а в нас автентично, не так, як у всіх, це ж так оригінально й екологічно чисто! Вапно – то не бозна-яка хімічна фарба, – донька зібрала всі аргументи.

Син додав свої спогади:

– Я пам’ятаю, як ви з татом білили, малювали в колір, а потім валиком робили на стінах візерунки. Це для мене теж гарні спогади.

– А пам’ятаєш, як ми купили валик виноградом, а відповідного трафарету на віночок не знайшли. Тоді я сам узявся вирізати на товстій гумі грона винограду. Й уявлення не мав, як його робити, а ти підійшла і сказала так просто: «Я знаю, тобі все вдасться, бо до чого б ти не взявся, все зумієш, навіть якщо раніше такого не робив». Твої слова, Оксанко, стали для мене таким стимулом, що я навіть думки не допускав, аби щось не придумати, – Сергій аж сяяв від тих спогадів, а ще від того, що нарешті дружина залишить свої закордони. Досить, час жити в сім’ї, а не лише для сім’ї.

– Вважайте, що переконали. Ну що ж, у кімнатах нічого не змінюватимемо, а кухню здалось би побілити. Уже ближче до весни й побілю, поки відпочиваю, просто хочу набутись із вами, мої рідні. Зиму перебудемо так, як є, а навесні побачимо, з чого починати.

До весни залишилось зовсім мало, коли прокляті окупанти змінили плани всієї України. Сергій одразу пішов у військкомат: «Якщо не я, то хто? У сина проблеми зі здоров’ям, нехай працює на перемогу, а я йду!».

Важкий видався рік. Для всіх важкий, для Оксани й поготів – Сергій зник безвісти. Місяць пошуків, розпачу, страху, надії й не опускання рук. Знайшовся! У госпіталі з важкими травмами, мало що чує і майже не бачить. Лікарі сказали: ми зробили все, що змогли.

Сергій пів року як удома, трішки ходить, але контузія забрала в нього слух і, найгірше, зір. Мова не чітка, але рідні його розуміють. Особливо дружина. З виразу обличчя, з помаху руки, зі згину губ одразу здогадується, що треба чоловікові. Сидить біля нього, забуваючи про все на світі. Як ото колись, понад 30 років тому, там, у лікарні. Як і тоді, тепер теж співає. А що з того? Коли однаково не чує. Але ж тоді, в комі, почув! То чому тепер мав би не почути? Надія помирає останньою. Тому Оксана співає. Сидить поруч, тримає за руку і співає. Веселі, журливі, сумні, жартівливі, які на думку лягають. Дійшло до славнозвісної «Їхали козаки із війська додому, підманули Галю, забрали з собою...».

– Хозари, – почулося ледь чутне від Сергія.

Оксана подумала, що почулося.

– Зелені чоловічки, – прошепотів самими губами.

– Сергійку, ти вдома, нема ніяких чоловічків, – Оксана витерла сльозу. В голові чоловіка – ще війна.

– Удома, а зелені чоловічки – на килимі. Я їх чітко бачу, як ото колись наша дочка, а ще бачу виноградні вусики з листочками на стіні, де оті гномики мали б гойдатись, – провів ослабленою рукою по візерунку. Оксана аж окуляри поправила – аякже, обрис зеленої людини!

– Сергійку! Рідний мій! Ти бачиш, бачиш і чуєш! – обійняла кволе тіло, поцілувала очі, до яких повернувся зір.

– Нечітко, але контури вирізняю. Вже декілька днів приглядаюсь, не вірю сам собі.

Оксана щасливо усміхнулась: «Недарма дочка просила нічого не змінювати в цій кімнаті»...