«НЕ ПОВЕРТАЙ МЕНЕ В МИНУЛЕ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Дощів торішнього літа бракувало, тож раділи кожній краплині. Цього ж літа від вологи не було вже порятунку, прозорі краплини рясно обсипали квітник Орести. Хотілося накрити свої улюблені півонії – шкода, що вже відлітають їхні ніжні пелюстки. Набриднув Оресті той дощ, так хо­четься вже тепла, хоча спеки не любила.

– Оресто, – почула голос сусідки, – я там на горищі в себе порядок вирішила навести, то дещо знайшла. Гадаю, тобі буде цікаво.

Сусідонька Тетяна якось одразу знайшла спільну мову з Орестою, щойно із сім’єю купили сусідську дачу. Ореста вже навіть знала, із чого почнеться їхнє спілкування. Усім людям, які знайомилися з Орестою, було цікаво дізнатися, звідки в неї таке незвичайне ім’я і чому її так назвали. Тож жінка вже, як мантру, повторила історію про свого діда-філолога, знавця та шанувальника Греції. А все, що пов’язано з Грецією, було освячено його любов’ю та увагою.

І хоча ім’я Ореста з грецької означало дикунка і мама дівчинки була категорично проти, все ж таки вдалося вмовити назвати дитину так по-екзотичному. Бо коли в тебе ім’я рідкісне, то не дуже й приємно по кілька разів розповідати, чому і нащо тебе так назвали. Зрештою, з тим іменем розібралися, і Тетяна, яка майстерно готувала конфітюри та джеми, випадково дізналася про те, що її сусідка з рідкісним іменем Ореста виявилася справжньою… володаркою слова. Ні, не модною блогеркою, здатною заради реклами видертися навіть на дах потяга (і таких розвелося повно), а письменницею. Отією письменницею, яка заради розповідей про долі людські, їхні радощі й болі, готова просіяти безліч нудних історій.

Хтось малює, хтось створює дивні вбрання, а вона, Ореста, народилася з блокнотом і ручкою в руках. Так розповідала мама й такі фрагменти закарбувалися в пам’яті самої Орести. Коли приходили в гості до бабусі з дідом, ті обережненько залишали на столі блокнотик і ручку, а самі, всміхаючись таємничо, тихенько виходили з вітальні. Знали, що Орестонька їхня ніколи не підведе. Такі історії писала, що баба з дідом за животи трималися, заходились від реготу. І звідки в дитячій голівці народжувалися такі карколомні сюжети та захопливі історії?

Ореста писала про історичне минуле, князівські роди й нерівні шлюби, про сучасні хитросплетіння людських доль, зраду і вічне кохання… Бабуся витирала сльозину і зітхала: «Чуєш, діду, мені в бібліотеці дали почитати Дюма. Та навіщо мені той Дюма, як маю Орестині романи?» І пророкувала онучці велике письменницьке майбутнє.

Можливо, якби вона народи­лася в інший час, коли ті книжки по-справжньому цінували, тоді бабусине пророцтво й справдилося б. Але вона жила в епоху, коли майже ніхто не читав, і видавалася такою собі дивачкою з рідкісним ім’ям і любов’ю до літератури. Але сусідка Тетяна теж була цінителькою красного письменства, до того ж прочитала авторські книжки Орести. А тут ще й випала нагода підкинути щось цікавеньке. Тетяна, наводячи лад на горищі, уздріла стару валізу, яку довго не могла відкрити. Вона вже й так з тим замком вовтузи­лися, і догори дриґом перевертала, але скидалося на те, що домовичок уперто не дає дозволу порушити чужу таємницю.

Тетяна присіла навпочіпки біля тієї валізи, наче біля зачаклованої. Почувалася ніби в казці, де герої мають знайти вихід з найбільш заплутаної ситуації, аби розплутати чарівний клубок. Чи то й справді чари подіяли, але замок нарешті піддався – і з валізи посипалися… Ні, не золоті монети та червінці, а грубі зшитки зошитів. Тетяна побачила, як на одному із них каліграфічно виведено: «Не повертай мене в минуле». Стало цікаво, хотілося дізнатися, хто ж був володарем такого почерку. Про себе відзначила, що тепер і не зустрінеш такого.

Тетяна почала гортати сторінки, щедро помежовані записами. «Бачу, ніби це було вчора, будинок, стіни якого заплетені виноградом. Здавалося б, як може стигнути такий добірний виноград, якщо ніхто особливо не переймається його доглядом…» Жінка все більше захоплювалася стилем і манерою письма незнайомої авторки. Спочатку йшлося про опис будинку, про виноградну лозу, яку дідусь посадив випадково – йому просто принесли саджанець, тож мусив прикопати його.

Авторка поетично змальовувала той виноград, порівнювала його зі стиглими абрикосами, всередині яких заховалося маленьке сонечко. Тетяна читала й дивувалася, чому загадкова авторка просила не повертати її в минуле, яке, судячи з опису будиночка, названого марципановим, було доволі приємним.

– Оресто, для твоєї творчої натури, гадаю, буле цікаво ознайомитися, – Тетяна простягнула здивованій сусідці паперові фоліанти. І розповіла про дивовижні записи, які зберігалися у старій валізі. Тепер уже й Ореста могла погортати записи незнайомої авторки, яка присвятила стільки часу своїм записам. Ореста вже давно замислила собі написати книгу про перипетії та несподівані повороти людської долі, то, може, це і стане її початком.

Письменниця ще не знала, хто та незнайомка, яка густо списала не один зошит своїм ідеальним почерком. Напевно, вона і пише так – ідеально? А може, навпаки? Може, це просто якийсь графоман, який заповзявся заради розваги викласти на папір якісь оповідки зі свого життя?

«Ми купалися пізно ввечері, натомлені після денного переїзду. За тими буденними справами не було часу прийти на річку. Вода була тепла, наче в казці про молочні ріки й киселеві береги. Тато плавав довго, занурювався під воду, а потім різко виринав, наче стрімкий дельфін. Він робив так, коли вчив мене, зов­сім маленьку, плавати. Ми приходили на річку, поряд були дорослі з малими дітьми, які також намагалися навчити їх триматися на воді. Але малі відчайдушно борюкалися і, наче сліпі кошенята, виривалися із цупких рук дорослих. Дорослі не хотіли відпускати неслухняних малят, які чомусь уперто не бажали вчитися плавати. А тато якось непомітно навчив мене триматися на воді, і так само я легко почала плисти, наче все життя, від народження, була русалонькою.

І кататися на ковзанах мене навчив тато. Йому так подобалося, коли я, трирічна, мчала на своїх маленьких ковзанах, а дорослі фігуристи захоплено дивилися мені вслід. Мене називали малою піжонкою, і для тата це було вищим пілотажем. Він навчив мене всього того, що потрібно в цьому світі. Ми разом ходили на риболовлю і до бібліотеки, на пляж і на каток. А коли в десятому класі за мною почав упадати однокласник Макс, тато нібито вдавав, що нічого не помічає, а потім, упіймавши потрібний момент, серйозно запитав: “Він тобі подобається?” Макс мені подобався, але тоді я нічого серйозно не планувала ані з ним, ані з іншими хлопцями. Не приховуватиму, я подоба­лася багатьом, вони проводжали мене, але я диви­лася на них суто як на друзів, без усілякої там романтики. Це вже після закінчення школи ми з Максом почали зустріча­тися. Він приходив до мого під’їзду, коли на землю тихо падав сніг, і ця казково-чарівна зима дарувала нам таке саме чисте юнацьке кохання. Ми цілувалися на бульварі під ліхтарем, і з високого неба на нас летіли міріади сніжинок, наче в чорно-білому кіно, у якому все по-справжньому і не буває зрад. Його гарячі губи запитували, чи дочекаюся я його з армії, бо попереду служба. Я нічого не відповідала, мені не хотілося ні про що думати – ані про завтрашній день, ані про майбутнє. Існувало тільки сьогодні, тільки цей вечір і цей безкінечний сніг, сніг, сніг…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!