Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

07 листопада
262

Все його єство ладне було бігти на край світу за цією жінкою, стояти перед нею на колінах, вимолювати в неї пробачення...

НЕ ПАРА

– І що, ти отак легко візьмеш і підеш від мене? Так, наче й не було цих десяти років? – чоловік міцно стис зап’ясток жінки у своїй руці. 
– Припини, Ігорю! Я тобі стільки разів повторювала, що це була помилка. Зрозумій нарешті, я не кохаю тебе. Так, ми разом були десять років, але ці стосунки вичерпали себе. Ми чужі. Я тебе прошу, дай мені спокій. Ти ще знайдеш своє щастя, на мені світ не зійшовся клином, – жінка вивільнила руку. – Вибач. Мені справді шкода, що так сталося. Але це кінець. 

Жінка зачинила двері квартири і вийшла. Як здалося Ігореві, ніби розчавила його тими дверима. 

Він чув, як вона викликала ліфт, як він під’їхав і Юля зайшла в нього, відчував шлейф її духів у квартирі. Все його єство ладне було бігти на край світу за цією жінкою, стояти перед нею на колінах, вимолювати в неї пробачення, благати її повернутися. Але розум тримав його посеред квартири, не даючи втоптати гідність ще більше.   


Потяг метро був забитий ущент людьми. Воно й не дивно: час пік зранку – студенти, працівники, службовці, пенсіонери, які вічно їдуть кудись у справах. Трійко дівчат весело сміялося із чергового жарту свого однокурсника, дратуючи більшість присутніх. Молодість завжди не вірить у старість – це аксіома. На станції «Політехнічний інститут» значна частина люду вийшла, разом із усіма випурхнула й четвірка студентів. Високий шатен сипав порціями анекдотів, а дівчата пирскали зі сміху. На ескалаторі четвірка розділилася. Дві дівчини їхали перші й дивилися на мурашник людей, що стікався до стрічки, яка рухалася. 
– Маринко, яка ти щаслива! Я тобі навіть заздрю, он якого собі красеня відхопила. Усі дівчата з нашого курсу за ним сохнуть, а ти примудрилася його приворожити, – зітхнула Юля. 
– Юлю, припини! Ти б уже давно мала хлопця, про якого мрієш, якби не сохла за своїм нікчемним Дмитром. 
– Він не нікчемний. Просто скоїв дурницю, зараз, мабуть, шкодує про це. От побачиш, він прийде до мене просити пробачення. 
– Подруго, розплющ очі. Він рік з тобою вже не спілкується, має своє життя, а ти сохнеш за ним. Для чого? 
 Дівчата зійшли з ескалатора і попрямували до виходу. Настрій в Юлі зіпсувався, певне, від правди, яку не боїться озвучувати її подружка і приховує сама від себе дівчина. Дмитро справді вже рік, як не спілкується з Юлею. І від того в дівчини тільки ще більше розуміння – він не повернеться. Зустрічатися пара почала ще в школі, в останніх класах. Дмитро і Юля жили зовсім поруч, у багатоповерхівках містечка поблизу Києва. Це було шалене, справжнє кохання, як здавалося дівчині. Було все: зустрічі на дискотеці, кафе, спільний відпочинок біля моря і навіть інтимна близькість. Юля не шкодувала, що втратила цноту надто рано, адже була впевнена, що з Дмитром її пов’язує більше, ніж кохання. Він мав стати єдиним і на все життя. Обоє вирушили до Києва на навчання, будували плани про спільне майбутнє. Та після закінчення школи щось змінилося в поведінці хлопця, короткі зустрічі, нечасті дзвінки, відстороненість. 
Майже весь перший рік навчання у столиці Дмитро знаходив причини, щоб скасовувати побачення. Юля завжди виправдовувала хлопця, пробачала йому і вірно чекала його. А перед самими літніми канікулами Дмитро зателефонував і повідомив, що ці стосунки його не влаштовують, він прагне змін, зростання. Ще ніс якусь ахінею, та дівчина вже не чула.
Від червня до серпня Юля ходила вулицями рідного містечка, сподіваючись побачити коханого і порозмовляти з ним. На дзвінки Дмитро не відповідав, соціальні мережі заблокував для колишньої дівчини, і тільки від однокласників Юля довідалася, що він поїхав у Польщу на роботу. Спершу дівчина ридала, а пізніше вирішила, що так Дмитро перевіряє їхні почуття, а коли повернеться, неодмінно прийде зі словами каяття до неї. 
На початку другого курсу ситуація не змінилася. Подруги вмовляли Юлю забути Дмитра, плюнути й жити у своє задоволення, хлопців он довкола скільки. Та Юля тішила себе марними ілюзіями. А згодом забила себе багатьма комплексами, так, ніби Дмитро її залишив через недостатню вроду, недосконалу фігуру, провінційні манери. Додала хмизу в багаття й мама, яка постійно під час зустрічей говорила: 
– Я тобі казала? Казала, сто разів тобі про це говорила. Та хто ж ту матір слухає? Хто? Вибирати пару треба так, щоб хлопець від тебе втрачав глузд, аж сох. А не ти в’яла за ним. Нащо він тобі здався такий? Он Мишко із сусіднього під’їзду чим тобі не пара? Чим? Розумний, спокійний, не п’є, ночами ніде не вештається. А основне – надійний. 
– Мамо, не починай, – закочувала очі Юля. – Ти кажеш так, наче мені років тридцять і я стара діва. Нащо мені той Мишко? 
– Не хочеш Мишка, то шукай собі Петра, Миколу чи Сашка, але тільки ПЕ-В-НО-ГО!!! А не такого, як твій Дмитро, який на одній нозі крутиться. Колись ще подякуєш, що він тебе залишив, – гнула своє мати. 
Юля зі сльозами тікала у свою кімнату, вчергове передивлялася світлини з коханим і ще більше себе ненавиділа. 
Коли Юля востаннє приїжджала до батьків, мати постійно говорила якось підозріло улесливо, ніби щось мала попросити в неї. Так і сталося. У суботу ввечері наполеглива мати відправила свою доньку на побачення з чудовим хлопцем, за її словами, сина своєї колеги, пообіцявши дати спокій доньці. Тільки задля того, щоб мати відчепилася, дівчина погодилася. Зовсім не збиралася на побачення, як це було за тих часів, коли зустрічалася з Дмитром, одягла шорти, футболку та кеди. Мати тільки головою похитала: 
– Ну, нічого, хай звикає. Ти в мене й без підборів та косметики гарна. 
– Ну, дякую, мамо, – огризнулася Юля, але пішла на побачення. 
Дівчина для себе вирішила: щоб не слухати постійних проповідей мами щодо вибору хлопця, вона пожертвує одним вечором. 
Біля кінотеатру було доволі людно. Юля не могла впізнати свого хлопця «на вечір» і почала шукати телефон у сумці, щоб написати йому. Раптом до дівчини підійшов молодик з розкішним букетом квітів. 
– Ти – Юля? 
Дівчина підвела очі й побачила рудого хлопця з рясним ластовинням на носі. Рудий він був настільки, наскільки це можливо уявити. 
– Хто, я? Так, Юля, – не маючи куди діватися, промовила дівчина. 
– Дуже радий знайомству. Я – Ігор. Ти ще вродливіша, ніж я собі уявляв. Ти мегагарна!! – не міг стримати своє захоплення юнак. 
– Дякую, звичайно. Але ти перегинаєш палицю. Я звичайна. Хоча такі слова мені говорять нечасто, – знітилася Юля. 
– Як «нечасто»? Ти що? Хочеш, я щодня тобі говоритиму про це? Ти в мене будеш королевою, обіцяю, – випалив хлопець і вручив жовті троянди дівчині. 
В Юлі ж крутилася єдина думка в голові: «Він думає, що я буду його? Ха-ха! Зараз. Це тільки задля власного спокою вдома».
Зранку дівчина розглядала неймовірні квіти, які подарував Ігор, і думки плуталися в голові. Ще ніколи їй ніхто не дарував таких чарівних квітів, але ж їй зовсім не сподобався хлопець. Хіба закохуються в квіти? Підозріло мовчала й мама, тільки крадькома поглядаючи на доньку, вичікуючи слушного моменту, щоб розпитати подробиці. 
Розпочався ще один навчальний тиждень, і Юля поїхала до столиці. І думати забула про рудого Ігоря. За декілька днів хлопець сам знайшов дівчину, підловив її біля гуртожитку. І знову шалено гарні квіти, повітряні кульки, м’яка іграшка. Юля не знала, куди себе подіти, ніяковіла і шукала причину втекти від небажаного побачення. Найбільше вона боялася, що її з Ігорем побачить хтось із сусідів у гуртожитку. Урешті Юля погодилася на побачення, щоб тільки відвести від небезпечної зони свого «палкого» кавалера. В кафе хлопець багато говорив, розповідав про навчання і роботу, плани на життя, постійно сипав компліментами. Юля заслухалася в його монолог, час від часу відповідала короткими репліками на запитання. Але, здається, хлопцеві було цього достатньо. На якусь мить дівчині здався приємним голос Ігоря, і вона подумала, що, якби не його руда шевелюра та веснянки, вона цілком могла б побачити в ньому щось гарне. Та думка була як блискавка, секундною і швидко забулася. 
В гуртожитку дівчата пищали від захоплення, коли Юля зайшла в кімнату з подарунками після побачення. 
– Юлю, ну нарешті!! А то скиглила, що кохання в неї немає. 
– Оце ти впіймала собі папіка, мабуть. При баблі, очевидно. Наші студенти на свою стипендію хіба в «Мак» зводять, – реготали сусідки в кімнаті. 
– Та відчепіться ви! – випалила спересердя, закинула квіти з кульками в куток і впала на ліжко.
– Подруго, ну ти чого? – підсіла до неї стурбована Марина. – Ти образилася на дівчат? Не треба! Юлю, ми ж по-доброму. Навіть із заздрощів. Нам ніхто не дарував таких великих іграшок. А квіти взагалі бомбезні. Ну ти чого? Ти досі побиваєшся за Дмитром? 
– Та ні, Маринко. Це ви пробачте. Просто… все тому, що я уявляла, мабуть, інакшим своє життя, – сльози струмком потекли дівочими щоками. 
– Юлю, та ми ще ж молоді. Знаєш, скільки в нас ще буде тих побачень і хлопців?! Але я рада, що ти почала забувати того нікчему Дмитра. 
– Я теж, якщо чесно, – всміхнулася Юля. 
Ігор був наполегливий і водночас невимогливий. Сам знаходив час і можливості зустрітися, не вимагав відповідати на його повідомлення, завжди телефонував перший. Юля була стриманою, їй зовсім не подобався хлопець, але його вміння ставитися до дівчини як до королеви, постійна увага, гіперопіка зупиняли її в пориві припинити ці небажані для неї стосунки. 
Якось Марина, наче хитра лиса, запропонувала поїхати в боулінг-клуб зі своїми хлопцями. Юля категорично відмовилася, образивши подругу. 
– Ти не розумієш. Ігор не такий, як ми, – верзла дівчина. 
– Ну, а який, який? Він значно старший? Іншої національності? Чи має фізичні вади? Юлю, ну що ти мовчиш? Яке має значення, який цей Ігор, якщо він так до тебе ставиться? 
Юля мовчала. 
Перед самісіньким Новим роком дівчина святкувала день народження. Вона з полегшенням зітхнула, що про це не знає Ігор. Мріяла, що проведе цей день з родиною. Юлі нікуди не хотілося йти, та й бажання святкувати в неї зовсім не було. Але сусідки з кімнати вирішили святкувати закінчення сесії. «Чому б і ні? Це краще, ніж вечеря в кухні з батьками та молодшим братом», – подумала дівчина. 
Дівчата наполягали на дорогому ресторані на Подолі. Юля протестувала, вважаючи нерозумно витрачати гроші на таку розкіш. 
– Марино, чому б нам просто не сходити в нічний клуб? Декілька коктейлів, танці. Економний варіант для студентів. Для чого така помпезність? – бурчала Юля. 
– Ой, Юлько, припини. Скільки того життя? – сміялася Марина. – Може, б ти і свого інкогніто взяла? Заодно й познайомимося. 
– Відчепися… – образилася дівчина. 
У ресторані був приємний стильний інтер’єр, великий зал у стилі лофт, дорогі меблі, живі квіти. Компанія студентів зайшла з мало не роззявленими ротами.
– Юлю, доганяй! Наш столик на другому поверсі, – вигукнула Марина і швидко побігла наверх. 
Юля останньою зняла верхній одяг і не зрозуміла, куди всі так заспішили, а тоді зникли, не зачекавши її. На другий поверх підіймалася сама, зла і засмучена. Втекли, ніби її й не було з ними. В цей момент, коли Юля вже заходила до зали, компанія друзів шалено вибухнула святковими хлопавками та дудочками з криком «З днем народження». Дівчина не очікувала такого повороту подій, тож завмерла. З юрби студентів вийшов Ігор із широкою усмішкою на обличчі. В руках він тримав білі троянди, одягнений доволі стильно, і навіть ластовиння кудись зникло чи було не так помітно на його обличчі. Хлопець галантно поцілував Юлі руку, вручив квіти та подарунок і промовив:
– З днем народження, моя королево! 
Всі гучно заплескали в долоні, друзі вітали Юлю, робили їй компліменти. Марина прошепотіла подрузі на вухо: 
– Юлю, капець, як я тобі заздрю! Ігор тебе так кохає! Це все він організував і оплатив. Він сам! Розумієш? Заради тебе, дурненька ти моя. Ти така щаслива!!! Моя зіронько! – обіймала і цілувала дівчину. 
Вперше Юля зрозуміла, настільки Ігор має серйозні наміри щодо неї, адже абикому такі свята не організовують. 
– Дякую! Я приємно вражена. Та не варто було. Це, мабуть, усе так дорого?! – обвела рукою банкетний зал. 
– Ти що? Ягідко моя, ти варта більшого і кращого. Я для тебе ладен космосу дістатися – тільки попроси, – хлопець з ніжністю зазирав Юлі в очі, ніжно тримаючи за стан дівчину під час танцю. 
Певно, в цей момент вона здалася. Вперше з моменту побачення поцілувала його в щоку. Ігор ніби на сьоме небо підійнявся. Кружляв Юлю в танцях, вправно показуючи свою майстерність, жартував, відводив увагу кожній з подруг Юлі, постійно цілував руку дівчини, гостинно припрошував до келиха шампанського, наїдків. Юля не вірила власним очам, частина дівчат після випитого алкоголю поїдали очима Ігоря, дехто скреготів зубами від заздрощів. А Марина вищала подрузі:
– Бережи його, як зіницю ока. Не чоловік – скарб. З ним ти будеш щасливою. 
– Маринко, але ж він… він…
– Що «він»? – здивувалася подруга. 
– Рудий… До огиди рудий. 
– Дурна ти. Щастя свого не бачиш. Такий, як він, – один на мільйон, – тон Марини змінився. – Чоловіка оцінюють не за зовнішністю, а за вчинками. Втративши його, шкодуватимеш, от побачиш. Ти ще надто юна, щоб це зрозуміти. Але повір мені, такі чоловіки на дорозі не валяються. 
Юля завагалася. Адже вона ще зовсім молода і в неї все життя попереду. Але, водночас, чи багатьом з її знайомих дівчат вдалося знайти чоловіка, який би так до неї ставився, як Ігор до неї? Немає таких. Так почалися стосунки, які спершу були приречені на провал, але згодом стали схожими на казку. Юля розчинилася в Ігореві. Він безумовно виконував її примхи, не вимагав від неї нічого натомість, кохав, пестив, балував. Не обіцяв, а робив. Спершу дівчина купалася в його увазі, любощах, а згодом сама почала відповідати Ігореві взаємністю. Як кажуть, вода камінь точить. Ігор радів, як мала дитина, від її турботи, телефонного дзвінка чи поцілунку. А коли дівчина погодилася жити з ним разом, ніс на руках її цілий квартал. Після закінчення інституту Юля та Ігор відгуляли гучне, розкішне весілля. Наречений запросив усю Юлину групу на виїзну церемонію в Ботанічному саду, організував фуршет, запросив скрипалів. Друзі щиро вітали молодят і казали, що це найгарніша пара, яку вони коли-небудь бачили. 
Потекли дні спільного подружнього життя. Ігор підіймався кар’єрними сходами, впевнено заробляв собі ім’я у сфері ІТ. За два роки взяв квартиру в іпотеку, придбав машину дружині. Юля ж шукала своє призначення. За фахом працювати молодій жінці не хотілося, а куди піти працювати, вона не знала. Ігор не підганяв, казав, що вона цілком улаштовує його як дружина, без роботи. Єдине, чого йому хочеться, – дітей від коханої жінки, а забезпечити родину він і сам може. З дітьми було складніше. Юля регулярно проходила обстеження, здавала аналізи, які не підтверджували побоювань жінки щодо непліддя. Як і в Ігоря. Лікар пояснив, що таке часто буває, просто не підходять хромосоми. Але треба трохи зачекати – і їм усе вдасться. 
Час минав, але батьками Ігор з Юлею не ставали. Від частих емоційних зривів жінка стала істеричною і знервованою. Ігор, як міг, втішав дружину, пропонував їй ЕКО, Юля відмовлялася, казала, що сама здатна завагітніти та народити. Чоловік не наполягав. 
На дев’яту річницю подружнього життя Ігор подарував дружині квіткову крамницю в Ірпені. Один його знайомий продавав, коли переїжджав в іншу країну. Коли чоловік побачив цей магазин, зрозумів, що він створений саме для його коханої. Юля спершу відмовлялася, вагалася. Вона так і не знайшла свого призначення і була домогосподаркою всі роки заміжжя. Але врешті погодилася на вмовляння Ігоря, попередивши чоловіка, що одразу залишить справу, якщо виникнуть якісь труднощі. Та справи пішли легко, Юля зрозуміла, що це те, що вона хоче робити. У вихідні жінка часто затримувалася на роботі, адже більше було закоханих пар, які могли зайти до її яскравої крамнички. Одного з таких днів на порозі крамниці з’явився не хто інший, як Дмитро, її юнацьке кохання. Його Юля пізнала одразу. Дмитро забіг у магазин і, не дивлячись на продавчиню, продовжуючи телефонну розмову, тицьнув пальцем у білі гербери, а тоді промовив: 
– Ці загорніть. 
– У тебе ніколи не було смаку, – випалила жінка. 
– Що ти сказала? – вирячився клієнт. – Юлько, ти? 
– Я! – усміхнулася у відповідь. 
– Скільки років! Оце так зустріч! Як ти тут опинилася? Ти живеш в Ірпені? Я часто приходжу в цю крамницю, але ніколи не бачив тебе тут. Працюєш? 
– Ні, господарюю. От чоловік подарував справу, освоюю. 
– Зрозуміло. А живеш де? 
– В Києві. 
– Зрозуміло… – Дмитро був зніяковілий. 
– Квіти дружині вибираєш? – запитала Юля. 
– Та якій дружині? Я той, затятий парубок. 
Юля засміялася. 
– Тоді купи своїй дівчині ось ці фрезії, затятий парубче. І на майбутнє – дружня порада: не бери на свій смак квіти, це не твоє. 
Дмитро зареготав, узяв квіти, розрахувався і вже на порозі додав:
– Ще побачимося, Юлю. Обов’язково. 
І не збрехав. Візити Дмитра до Юлиної квіткової крамниці стали чимось буденним та звичним. Зранку він завозив каву, в обід міг завезти піцу і казав: «Вмикай чайник, голодний Дмитрик приїхав». Спершу Юля не надавала значення його візитам, а потім дедалі частіше почала ловити себе не думці, що чекає на його прихід. Бували такі дні, що жінка очей не зводила з дверей, а коли ті відчинялися, вдавала, що дуже заклопотана. 
Ігор одразу зрозумів, що його дружину щось бентежить. На всі запитання вона скупо відповідала, що все добре. Чоловік спершу все пов’язував із проблемами з недосяжною вагітністю. Але ні, помилився. Дружина не впадала в істерики чи в депресії, була доглянутою, дбала про свій зовнішній вигляд, з радістю йшла на роботу, дедалі частіше затримувалася в магазині допізна. Ігор заспокоював себе, що все добре, та сумнів холодним джгутом перетискав йому шию, не даючи кисню потрапляти в кров, чоловік розумів, що втрачає свою кохану. 
А Юля… вже не таїлася. Пурхала, як метелик, ловила закоханий погляд Дмитра і мліла від почуття до нього. Коли ж настав час розставити крапки над «і», Дмитро сказав, що чекає лише її згоди, щоб забрати до себе. Але Юля не могла. Ось так. Не могла, і все. Надто багато її пов’язувало з Ігорем. Та й, зрештою, Ігор не заслуговує на таке ставлення. Тоді оскаженілий Дмитро поставив ультиматум: або він, або Ігор. Ще раз втратити кохання своєї юності Юля не могла, тож вирішила відверто порозмовляти з чоловіком. 


Під дверима квартири Юля переминалася з ноги на ногу. В неї були ключі, та вона вважала недоречним ось так безцеремонно зайти у помешкання, яке залишила два місяці тому. Натисла на дзвінок, який ніби струмом пропік її зсередини. Двері швидко відчинилися. Худий, неголений Ігор стояв на порозі. 
– Ти? Щось забула? 
– Ні. Нам поговорити треба. 
– Нам? Про що? Здається, ти достатньо сказала під час останнього свого візиту. 
– Пустиш у квартиру? 
– Проходь, – відступив від дверей чоловік. 
Юля пройшла у кухню вслід за Ігорем. Помітила, що в кімнатах брудно, а в раковині гора посуду. Юля обвела поглядом розкидані речі, але змовчала. 
– Ну, що на цей раз? Документи на розлучення принесла!? То давай їх, я швидко підпишу, та й з усім покінчимо, – якомога грубіше намагався розмовляти з дружиною Ігор. 
– Ні. Я в іншій справі… – жінка зам’ялася і сіла на стілець. – Можна мені води? 
– Запитуєш, чи можна тобі води? Бери! Що тобі ще дати? Квартиру, гроші, душу? То збирай! Чуєш: забирай! Мені вона не потрібна більше. Її в мене вже, власне кажучи, й немає. Ти забрала в мене мою душу! Ти! – перейшов на крик. 
– Ігорю. Я… 
– Що? Ти думаєш, я не знаю, що ти мене не кохала? Чи ти думаєш, що я зовсім дурень, не бачив себе в дзеркалі? Все я знав, усе я бачив. І розумів я все. Тільки… тільки коли тебе побачив уперше, світ мені потьмарився. Я закохався в тебе, як хлопчак, втратив від тебе розум. Але куди ж мені, недолугому рудому клоунові, до такої, як ти! Та я землю ладен був гризти під твоїми ногами, тільки б ти була щасливою. Що ти знаєш про кохання? Що? Мовчиш? 
– Не кричи на мене… – сльози котилися щоками жінки. 
– Все життя я ладен був носити тебе на руках, – голос Ігоря тремтів. – І якби мені дали шанс прожити всі ці роки знову, я б однаково його прожив з тобою. Розумієш? З тобою! А ти? Ти? З ким його хотіла жити ти? Доросла жінка, а все міряла якоюсь міркою підлітка. Що ти знайшла в тому Дмитрові? Перше кохання? Недолугий, безхребетний дурень він, а не чоловік. Так, це ж я, на твою думку, в цирку маю виступати, мені й перуки не треба, я клоун, рудий, іржа. Ще як на мене казали? Тобі цікаво? Тільки я це переріс і став тим, ким є, самодостатнім чоловіком. І не дам тобі втоптати мене в багнюку. Я міг провести з тобою все життя, класти на вівтар свою жертву щоденно тобі й не попросити нічого натомість. Міг прожити навіть… без дітей. Тому, що кохав. Думаєш, я не зустрічав вродливих жінок? Зустрічав. Думаєш, не було в моєму житті таких, які самі ладні були стрибнути до мене в ліжко? Тобі важко в це повірити, але були. Навіть твоя студентська подруга Марина, яка ще під час знайомства сказала, що ти соромишся мене, що я не гідний тебе, пропонувала мені за твоєю спиною зустрічі. А ти все шукала. Жила зі мною, спала зі мною. І шукала. Знайшла? Не відповідай. Можливо, я не гідний тебе, але я людина. Така собі людина… 
Юля втиснулася в спинку стільця і відчувала тільки огиду до себе. В руці вона затисла маленьку пластмасову паличку з двома смужками. Смужечками, яких чекала так довго. А зараз не знає, як про неї сказати чоловікові, який був би на десятому небі від щастя, якби це трапилося кількома місяцями раніше. 
– Ігорю, я знаю, що розчарувала тебе. Я не буду виправдовуватися. Таке неможливо пробачити, я занадто захопилася, повірила в диво, якого не було. Але хочу, щоб ти знав: я була щасливою поруч із тобою всі десять років подружнього життя. Я жодного разу не пошкодувала про це заміжжя. Так, я спершу соромилася тебе і не вірила в майбутнє цих стосунків. Та ти зумів мене повірити в казку. Моє життя з тобою було казкою, яке я не вміла цінувати. Я зруйнувала все своїми непережитими дитячими комплексами. Але я не зраджувала тебе. Я оступилася, але не впала. Може, лише у твоїх очах. 
– Хіба? А як же слова про помилку? Я помилка? Чи наш шлюб? – чоловік присів біля дружини і почав зазирати їй в очі. – Хто з нас помилка? Скажи? 
– Не знаю. Але, знаєш, я повірила в долю, що Бог мене хоче відвернути від найбільшої в житті дурниці. 
– О, то наші стосунки – вже дурниця? – чоловік із силою потряс за плечі жінку. – Ти мені це хотіла сказати? 
З Юлиної руки випав тест на вагітність, Ігор підняв його. Пильно подивився спершу на тест, потім на жінку. Сльози текли його обличчям. Мовчали. Обоє. Юля сиділа на стільці. Ігор – на підлозі, поклавши голову на коліна дружині й обійнявши руками її ноги. Юля ніжно гладила руде волосся чоловіка, промовляючи: 
– Пробач мені… 
Так народжується кохання. 

Автор: Тетяна КОМАР

Газета "Життя"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ДЕНЬ СЕКОНДУ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ДЕНЬ СЕКОНДУ
04 червня 105
ДАРИНА
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ДАРИНА
04 червня 25
ЄВА СПОДІВАЄТЬСЯ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ЄВА СПОДІВАЄТЬСЯ
04 червня 27