НЕ НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ ВІЙНИ

– Яка вона, війна ХХІ століття?

Світле чоло Василя перерізали глибокі зморшки. Він потягнувся по банку пива, зробив великий ковток, від якого його кадик, мов старовинний ліфт, піднявся й відразу опустився, крекнув і крізь зуби вичавив:

– Брудна, холодна, кривава, – відвернувся і втупився в пляму на стіні.

Я побачив біль у його очах і глибоку втому. Життєрадісний, сильний та енергійний чоловік миттєво перетворився на діда. У той момент щось болісне торкнуло мою душу – що, як до справжньої старості він не доживе?

Уперше Василь «загинув», коли зачищали Ірпінь. У той час було погано зі зв’язком і не завжди вдавалося визначитися, хто свій, хто чужий. Він із хлопцями мав оглядати будинки, але на одній з вулиць їх накрив «френдлі фаер». То інший загін прийняв за росіян і почав стріляти. Сарай, за стінами якого вони ховалися, не витримав, обвалився. Мій друг прикрив власним тілом товариша в той момент, коли товста дерев’яна балка перекриття рухнула на них.

Рятувальники відтягнули Василя вбік як мертвого, а він, ткнувшись носом у вогку весняну землю, почав стогнати. За місяць повернувся на фронт.

Вдруге мій друг «загинув» поблизу Бахмута. Його відділення прорвало оборону ворога й зайняло окоп. Але їх оточили з флангів – і пастка зімкнулася. Хлопці трималися десять днів, доки не скінчився боєкомплект. Підкріплення не надходило, бо росіяни постійно крили периметр вогнем. Вони, як стерв’ятники, тільки й чекали, щоб накинутися на бійців. Зв’язку не було, і Василевому загону довелося здатися. Я знав, що це друга «смерть» мого друга, бо він завжди казав, що гіршого за полон статися не може.

Проте Василеві пощастило, зумів утекти. Поранений, кілька діб блукав посадками, але доповз до своїх. Три місяці реабілітації минули швидко. Ми з Аліною ходили біля Василя, поїли його бульйоном, підтримували, як могли. Але і я, і вона відчували, що Василь надто далеко, не з нами. Він був такий знайомий, але водночас чужий.

Коли ми пили розчинну каву в їхній затишній кухні, Аліна, на вродливому обличчі якої назавжди оселилася скорбота, вилила мені душу. Вона відчайдушно потребувала підтримки чоловіка, а натомість її оповило пригнічення. Я втішав, як міг, вислухав, збігав у магазин по вино, але відчуття, що мушу зробити щось більше, відтоді не відпускало мене. 

Василь, щойно став на ноги, повернувся до служби. Його могли списати, але він не погодився. Щойно поїхав, мене навідала думка, що втретє смерть його дістане. І я, не народжений для війни, склав речі в новенький заплічник, який давно придбав, відчувши, що згодиться, і подався у військкомат.

Там чекали невелика черга, анкета, бюрократичні запитання, на які відповідав ніби в напівсні, як потяг, який поставили на рейки і який котиться, хоч що б трапилося. Я просився до Василя в загін. Мене відмовляли, пропонували мені штабну посаду, бо саме набирали айтівців. Довелося пояснювати, що мій друг завжди брав мене в команду як талісман. І це дуже важливо. На мене дивилися, наче на несповна розуму. Відмовлятися від штабної вакансії заради піхоти – такого в них ще не траплялося. За тиждень поїхав на навчання, а за два місяці – на фронт.

Той період згадую як у тумані. Було надзвичайно важко. Я не міг влучити в мішень, пробігти бодай коротку ди­станцію, від казенної їжі в мене крутило живіт, двічі загримів до шпиталю з температурою і весь час марив затишком своєї квартири. Спав погано, тривожно. Постійно снилися Аліна, її кухня, не­квапливі розмови й робота, яку любив і виконував якнайкраще.

Коли Василь побачив мене в пікселі, його очі стали ніби блюдця. Заради цього варто було потерпіти всі ті незручності. Він жмакав мене у своїх ведмежих обіймах, плескав по спині й знову притискав. Між нами скресла давня крига. Я знову бачив шибайголову, який захищав мене в школі і все життя був моїм єдиним другом.

Першу ніч в окопі я спав без тривог і сновидінь. Коли росіяни закидували фабами моє місто, я дуже боявся, коли їх відтіснили наші війська, але почалися ракетні атаки, моя кров холола в жилах від страху, коли вони погрожували зірвати Енергодарську АЕС, – тиждень не міг їсти, уявляючи наслідки ядерної катастрофи. А в окопі, замотаний у ще чистий спальник, спав і не думав про майбутнє, про минуле, просто жив. Здавалося, нічого не існує, є лише тихе сопіння товаришів і зоряне небо над головою.

У часи затишшя, коли стихала канонада, ми з Василем говорили. Не про погоду, футбол і решту тем, призначених, щоб заповнити незручні паузи, а про те, що тепер стало нашим спільним життям. Це було так само щиро, як у школі. Я більше не боявся смерті, бо відчував, що нарешті дізнався щось важливе, що багато років вислизало, коли намагався зрозуміти цей світ.

Усвідомлення з’явилося зненацька: ні я, ні будь-хто інший не народжені для війни. Люди різні, але насправді схожі між собою, і я – розумник з тонкими ногами, і мій красень друг, який міг підтягнутися сто разів, і всі ці замурзані, голодні й злі хлопці поруч. Усі могли б жити в мирі, працювати, саджати дерева, виховувати дітей, якби не ворог, який прийшов на нашу землю вбивати. І тому ми, народжені для різних гарних справ, стоятимемо тут, щоб наші діти більше ніколи не народжувалися для війни.