НЕ ЙДИ ЗА МНОЮ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

06 жовтня 22:17

404

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Сутулиться, нервово перекидає з руки в руку ключі від автівки. Я відчуваю, що йому некомфортно. Він не знаходить собі місця, тому пропоную:

– Тут неподалік – кафе, зайдемо? Посидимо, поговоримо, вип'ємо кави...

Не беру його попід руку, хоч жестом запрошує, трохи сповільнюю крок і спостерігаю за ним зі спини.

Волосся посріблила сивина. Одягнений стильно: джинси, піджак, білі кросівки. Ступає впевненим кроком. Якби не сутулився, точно мав би вигляд молодшого. Не озирається.

Впізнаю в його ході... себе: однаковісінькі помахи руки, нахил голови... Це ж треба, як воно в житті все склалося. Не бачилися понад десяток років, а ось за хвильку питимемо каву й намагаємося налагодити втрачений зв'язок, прокласти місточок від серця до серця. Може, розкажемо одне одному про життя-буття та про зміни, які відбулися, або помовчимо...

Чи буде так, як колись? Малоймовірно. Але спробувати варто... Може, відпущу образи – вони отруюють. Не думатиму про те, що нас розділяє і хто стоїть між нами.

– Дякую, що зателефонував. Я рада тебе бачити, – озиваюся першою, коли офіціант приносить напої. – Надовго приїхав? Сам?

– Декілька тижнів точно буду тут, треба владнати справи, – усміхається. Його втішило моє зізнання, у зморшках навколо очей – промінці ранкового сонця. – Приїхав не сам, Ілона зі мною. І Оля...

– Хочеш, заплануємо вихідні? Поїдемо в гори... Як колись... – пропускаю повз вуха останнє речення. Не хочу думати про його Ілону й Олю. Мушу абстрагуватися, щоби знову все не зіпсувати. – Вони ж не будуть проти, якщо я позичу тебе на два-три дні для мене?

– Лілю, не починай. Я не маленький хлопчик і не чиясь річ, аби мене позичати. Поїдьмо, зможеш у суботу?

– Так, – надпиваю тепле лате. Стає так добре, навіть не знаю, що більше зігріває – кава чи ця зустріч-розмова. У пошрамованому серці, на його руїнах зацвітає тендітна квіточка надії: а раптом усе справді налагодиться? І він хоча й періодично, але буде в моєму житті, знову стане його невід'ємною частиною... Кажу вже натхненніше: – Знаю класне місце. У горах. Тиша, спокій, недалеко кінний клуб. Зможемо покататися верхи. Ти ж іще любиш верхову їзду?

Він знову сміється. Його усмішка така далека й рідна, що я хочу підійти й впасти в його обійми. І майже наважуюся піддатися миттєвому поклику, як раптом на столі починає вібрувати телефон.

Ми одночасно переводимо погляд на екран, де великими літерами висвічується: «Д О Н Е Ч К А».

Він ніяковіє. Тягнеться до мобілки. А я не витримую, хоча й розумію, що це дурість – ревнувати його до нової сім'ї, до десятирічної доньки... Проте нічого не можу із собою вдіяти, від оцього єдиного слова
«д о н е ч к а» мене від люті вмить розриває на шматки, я вибухаю: чому вона телефонує? Невже не знає, що він поїхав на зустріч зі мною? Невже обов'язково втручатися? Невже Оля не змогла чимось зайняти її, аби я могла спокійно провести цей ранковий час із ним, ці нещасні годину-дві лише з ним...

Він відповідає: «Алло». А я встаю, беру сумочку й хочу якнайшвидше піти звідси. Краще б
він не приїжджав і не було б цієї зустрічі, кави, розмови... Марні надії, що все буде так, як колись. Не буде. Ми стали чужими... І я ніколи не пробачу йому того, що він залишив мене, що поїхав і телефонував тільки на свята... Це маячня, що я зможу забути образи. Не вдасться.

Мені 21... Я ще егоїстична і дратівлива. А він далекий, хоч і рідний. Між нами роки, кордони, кілометри. І його дружина Ольга. І його донька Ілона. І я їх ненавиджу.

– Лілю, зачекай. – Він щось коротко відповів Ілоні на дзвінок і поклав слухавку, поспіхом розрахувався і йде за мною до виходу з кафе.

– Не треба, – озиваюся не озираючись. – Забудь!

– Лілю, ти вже доросла дівчинка. Припини! Нам треба всім жити дружньо. Вислухай мене... Це моя сім'я, і я хочу, щоб ти її нарешті прийняла.

– Не йди за мною. Зателефонуєш на Різдво, – мені хочеться його образити, сказати щось кілке, щоб йому стало так само гірко, як мені... Я перебігаю дорогу. Він зупиняється на протилежному боці вулиці, не наздоганяє мене. Я лише чую його невпевнене:

– Доню! Доцю, повернись! Нічого ж не трапилося. Це ж теж моя донечка. Твоя сестра...

Але я не повернусь. Я не готова. Не тепер...

Йду містом, не можу припинити плакати. І мене непокоїть одне запитання: цікаво, як він записав мій номер у телефонній книзі: «Дочка 1»? «Колишня доця?» Чи просто й без сентиментів «Ліля»?!.