НЕ ЙДИ ЗА МНОЮ

Сутулиться, нервово перекидає з руки в руку ключі від автівки. Я відчуваю, що йому некомфортно. Він не знаходить собі місця, тому пропоную:

– Тут неподалік – кафе, зайдемо? Посидимо, поговоримо, вип'ємо кави...

Не беру його попід руку, хоч жестом запрошує, трохи сповільнюю крок і спостерігаю за ним зі спини.

Волосся посріблила сивина. Одягнений стильно: джинси, піджак, білі кросівки. Ступає впевненим кроком. Якби не сутулився, точно мав би вигляд молодшого. Не озирається.

Впізнаю в його ході... себе: однаковісінькі помахи руки, нахил голови... Це ж треба, як воно в житті все склалося. Не бачилися понад десяток років, а ось за хвильку питимемо каву й намагаємося налагодити втрачений зв'язок, прокласти місточок від серця до серця. Може, розкажемо одне одному про життя-буття та про зміни, які відбулися, або помовчимо...

Чи буде так, як колись? Малоймовірно. Але спробувати варто... Може, відпущу образи&n...