Не було б щастя, якби…

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Ця історія могла трапитися будь-коли, будь-де і будь з ким, але сталася саме з ними декілька років тому в прекрасному стародавньому Львові.

Павло з дитинства вирізнявся допитливістю і гострим розумом, а найкращими його друзями були не вуличні бешкетники, а книжки. На кпини однокласників щодо «ботаніка» і «книжкового черв’яка» хлопець не зважав. Чи то батьки власним прикладом доводили, що людська думка не має впливати на твій вибір і спосіб життя, чи спілкування з мудрими людьми за посередництва книг виховало в Павлові стійкий імунітет проти отого сумнозвісного «А що люди скажуть?», «Будь, як усі» тощо.

Закінчивши школу, Павло обрав незвичну для хлопця професію – вступив на філологічний факультет, «факультет наречених», як його вже давно називали, бо хлопці тут рідкість, а тому були неймовірно популярними. Любов до книжок аж ніяк не витіснила з життя Павла романтичних знайомств, які час від часу переростали в тривалі чи короткі стосунки з представницями чарівної статі. Хоча зовнішність у хлопця була непоказна: середнього зросту, худорлявої статури, він чимось нагадував Івана Франка в юності, от тільки волосся в нашого студента-філолога було не руде, а русяве. Проте, як і улюблений письменник, Павло мав надзвичайно променисті розумні очі та харизму, яка притягувала до нього людей.

Студентські роки, як і юність, пролітають з такою шаленою швидкістю, наче ти сів у машину часу та вмить перенісся з університетських аудиторій у затишок свого кабінету, перетворившись зі студента-першокурсника на кандидата філологічних наук і талановитого письменника.

Павло Фіцич встигав усе: викладати теорію літератури на рідному факультеті, писати цікавезні новели та фейлетони, зустрічатися з письменницькою братією в улюблених кнайпах Львова і зваблювати дівчат. Але нарешті трапилася серед тих вертихвісток така, яка примудрилася переконати Павлуся (так лагідно його називала), що вона – та єдина, яка гідна бути дружиною і господинею його затишного особняка в середмісті. Зоряна (хіба могла вона мати інше ім’я?) виявилася кмітливою, спритною і, що найважливіше, не лише вродливою, а й працьовитою. І той факт, що вона – лаборантка на його кафедрі, молодша за нього на дванадцять років, мало кого хвилював.

Тож та сама машина часу перенесла Фіцича з безтурботної парубоцької пори в період сімейних клопотів. Щоправда, майже всі турботи лягли на плечі Зоряни, але це був її вибір. Павлові залишалося матеріально забезпечувати родину, яка з роками поповнилася трьома галасливими Фіцичатами, писати нові книжки, працювати над дисертацією…

Здавалось би, ніщо не може порушити сімейної ідилії (принаймні так здавалося майже всім родичам і друзям Фіцичів). Та й самі Павло й Зоряна тішилися звичайному родинному щастю, раділи успіхам дітей, планували наступні придбання, як-от автівка чи дачна ділянка. Але… Ніхто не писав би про цих людей історій, якби все було так рутинно й щасливо.

…Коли Зоряні зателефонувала шкільна подруга Орися і запросила її на зустріч однокласників – двадцять років як-не-як після закінчення школи, – жінка радо погодилася, навіть не підозрюючи, що цей дзвінок стане початком кінця її сімейного щастя.

Павло радо погодився виділити із сімейного бюджету певну суму на придбання нової сукні, в якій Зоряна планувала піти на зустріч однокласників. Червоний шовк щільно облягав струнку фігуру жінки і вигідно підкреслював її вроду. Брюнеткам личить червоне. Жінка незвично довго вертілася перед дзеркалом, а коли поцілувала Павла в щічку на прощання, щось під серцем чоловіка защеміло.

– Ти в мене така красуня! – щиро промовив він, а Зоряна крутнулася на підборах, помахала йому рукою і зникла за масивними дубовими дверима. Павло якусь мить постояв у передпокої, вдихаючи ніжний аромат парфумів дружини, зітхнув і почвалав дописувати давно розпочату новелу.

…Колишні однокласники гуляли з розмахом в одній із найпрестижніших ресторацій Львова. Ще б пак! Адже половину витрат узяв на себе Дмитро Вітрів – високий вродливий шатен, у якого свого часу закохувалися чи не всі школярки з першого по десятий клас. Уже тоді, понад двадцять років тому, було зрозуміло, що врода не зіпсує життя Дмитра, а лише сприятиме йому в досягненні бажаного.

Коли очі Зоряни і Дмитра зустрілися, все навколо на мить чи на вічність припинило існувати. Обоє пригадали свій бурхливий роман, який тривав майже два роки – до закінчення школи. Але тоді кожен із них не мав наміру створювати сім’ю, не досягнувши чогось у житті. Домовилися йти кожен своїм шляхом, а якщо за якийсь час їхні дороги знову перетнуться, то там і вид­но буде, чого було варте перше кохання. Перетнулися. За двадцять років. І без слів, самими очима сказали, що нікуди те кохання не вивітрилося, просто притлумилося життєвими обставинами, новими знайомствами, родинними обов’язками…

Не змовляючись, сіли поруч за стіл. Потім танцювали. Згодом непомітно вислизнули з ресторану, аби насолодитися вечірньою прохолодою рідного міста подалі від очей допитливих однокласників.

– Як ти? – нарешті відважився запитати Дмитро.

– Все добре. Заміжня, маю трьох дітей, – Зоряна чомусь опустила очі.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.