МРІЙ ПРО МЕНЕ, АБО КОРОЛЕВА

А зима яка була? Нечувано довго тужилась, аби запанувати поліським півднем. У цім краї, мабуть, не мала права так і називатись, адже «розродилась» аж посеред лютого. Дивувало й те, що не було ані снігу, ані сонця – суцільна депресивна каламуть від самої Пилипівки…

Упала цьогорічна зимка легеньким пухом на зелену травицю лишень у день… святого Валентина. Повірити важко: ну коли таке траплялось? Чи тому, що люди дуріють – війну роздмухали, то й природа не знає, що посилати. Чи, може, хтось із закоханих загадав бажання: зиму хочу! Та хіба то й зима була? Якась така немічна стара припхалася в подертій кожушанці, спираючись на кволенький морозець. І чи надовго ж гостювати зібралася ота сива пані?..

* * *

…Коли наприкінці 80­х дві родини справляли своїм дітям весілля, у лютому лежали такі глибокі сніги (зима була дуже щедрою), що від воріт до хат «свайбани» мусили діставатись прокопаними стежками­тунелями, які сягали кому до плечей, а хто й із головою пірнав у снігові канави. (Ніби тепер, у війну, в окопи.)

А мороз так уже драв, аж зубами скреготав, посилаючи людям добрячі стусани­дрижаки. Стовпи диму прив’язували до самого неба хати, сповиті снігами, а дерева болісно тріщали чорним віттям­руками.

«І чого ото одружуватися припекло посеред лютої зими, – ремствували односельці, – невже весни дочекатись не можна?» Можна, звісно, можна, але обидві шлюбні пари не схотіли…

Вирувала радісна забава в будинку культури. Музики грали щосили, наречені щасливо усміхались, а рідня змахувала сльозу зрадливу також від щастя та й від того, що Ніночку віддавала заміж не рідна матінка, а посаджена­хрещена і тітка Галина. І не було ще такого в селі, щоб одружувались одночасно обоє дітей з обох родин – ріднилися подвійно Бойки з Дубогаями.

* * *

…Уночі Ніна Анатоліївна немов переживала знов і знов усе своє життя.

Не чути такого бажаного дзвіночка від сина! Казав, що йтиме на завдання. (Тривога в душі матері давно вже оселилась, а тепер усе глибше загрузає). Навіщо було казати? Прохопився. Завжди утішав, щоб не хвилювалась, коли довго не телефонуватиме. Просто, може, не буде зв’язку. Там…

Уже другий рік Олег, колишній учитель, на передовій. Мобілізували на другому році війни. Ні разу не сказав, у якій бригаді воюватиме, на якому напрямку, – таємниця. Мати знала лише, що дронарем буде, тож вона рідко коли й спить. То читає, то вишиває, то в’яже, то пиріжки, то вареники передає справжніми волонтерами, які їздять на нуль. Грошину також із пенсії щомісяця на картку переказує.

Було спокійно, відносно щоправда, у них, хоча почасти противний мопедний рокіт шахедів мати чула. Тепер і тут літають, влучають кудись, аби вже їх лихий потрощив, як і їхнього божевільного дідугана, якому, бачте, нудно без «движухи».

* * *

А спогади з’являються і не відпускають, бо ж довгеньку нитку з роками­намистинами встигла їй нанизати доля.

От думала вже гладіолуси висаджувати – тепло настало якось несподівано, але зимка знову перепону ставить.

Згадалися двадцяті роковини їхнього із Сашком весілля (щоправда, перенесені). Приходить вона додому, відчиняє двері до вітальні, а там!.. Очам своїм не вірить, що то є!? На столі у вазах, на підлозі в банках – оберемки гладіолусів! Посортовані за кольорами – двадцять букетів! Постарався чоловік: здивував так здивував! І син тоді ще був удома. Удвох і готували хлопці свято. Сашко так і сказав: «Підготуймо нашій мамулечці­красунечці незабутній подарунок! Ти ж згоден, що мама в нас і Королева, і Сонце золоте?». Ну хіба ж Олег міг заперечити, якщо так воно і є, як батько каже.

Домовилися, що в лютому буде того року романтична вечеря, а несподіванку Сашко підготує влітку до дня її наро­дження.

Ніна Анатоліївна їздила на конференцію в район, а вдома море улюблених квітів зустріло. Як таке забудеш? І де така краса й виросла? У неї квітли на клумбі лише бордові, й усі вони на місці. А ось усміхаються до жінки різні­різні: яскраві та напродчуд ніжні.

Відтоді жінка накупила собі різноколірних шпажників та саджає їх як символ їхнього з Олександром неповторного кохання.

Та чи можна жити тільки в щасті та радості?

Часто Ніна потрапляла до лікарень, бо мала проб­леми з нирками ще з дитинства. Через те й у санаторіях не раз бувала. І до моря їх із сином возив Сашко щоліта. Пилинки здмухував із дружини. А як переймався, коли Ніночка вагітною була чи хворіла! Проте Бог милував…

* * *

А чи могла вона собі уявити, що такий сильний і тілом, і духом Сашко, неначе той дуб, якому, здавалося, й віку не буде, раптово залишить світ, щойно вийшовши на заслужений відпочинок. Залишить її жити сином, а його самого оплакуватиме щоденно…

Ну не вміє вона себе опанувати…

Та і як за таким чоловіком не тужити?

* * *

Живи сином! Мати й жила… Син увібрав не батькові, не Бойкові гени, а всі – Дубогаєві. Ось і воює із позивним Мідний. Сам забажав такого прадідового ймення. Чи міг би колись Миколай уявити, що чималий шмат його долі перепаде правнукові? Такого лиха важкого ніхто не чекав… Не діждалися Бойки онуків, як не стала невістка й дочкою.

Довго Олег не одружувався. Ще до війни, аж у тридцять шість, у райцентрі, де працював, зійшовся зі старшою жінкою, яка мала одруженого сина.

Не народила Дарина Олегові дитинки. Які вже діти, коли онучка в неї є?!

Здавалося, що Анатоліївна чудово розуміла ту жінку і також удову, але ж матері синове щастя дорожче та, що вже гріха таїти, своє теж… Без сумніву, Дарина – приваблива молодичка, але… в матері душа не на місці. Як щеміло материнське серце за таку синову недолю, однак ніхто того не знав. Змирилась ніби з вибором сина, хоч десь на денці душі жевріла віра в те, що його цивільний шлюб не назавжди, бо, мабуть, не хотіла, аби перервалась нитка їхнього роду.

Ніну переслідували слова хрещеної: «У кожного своя планида, в Олега – отака, тож не намагайся ставати проти. Йому добре, то нехай і тобі буде добре».

Усе банально складалось від початку: нещасливе кохання! Як не впадав Олег за Лізою, а та все зволікала, бо не могла визначитися, кого обрати. Уже й весілля призначили, а наречена чкурнула із чорнявим Дмитром, який повернувся із заробітків, пригнавши автівку. Як вам?! А через роки – новий сюрприз: прийми в Дарини! І мати запанікувала. Куди Олег свою голову пхає?

зрозуміло, Лізу кохав, а тут чи є кохання? Чи що вже про нього говорити? Хтозна… Певно, безглуздо чимось дорікати чи поради давати – не той вік.

Ніна Анатоліївна вирішила у стосунки пари не втручатись, проте невістки не сприйняла. Сама собі пеклась, а Дарина також не рвалася до свекрухи. Утім, навіть потреби в їхньому знайомстві не було. Ту жінку Анатоліївна знала давно, адже «сиділа» вона в поліклініці біля лікарки­терапевтки на прийомі.

Наразі невінчана Олегова дружина несе службу медикинею на війні. Жінки не спілкуються. А пара? Якось на запитання, чи телефонують одне одному, почула від Олега: «Нема зв’язку». Нема, то й нема, що казати? Чи не посварилися, бува, з Дариною? Незрозуміло… Хоч би не гірше, ніж є на сьогодні. Головне для матері, щоб син був живий і не потрапив у полон, тому що минуле – не найстрашніше, що могло трапитися в житті, бо теперішнє жахіття не підвладне здоровому глузду, і невтямки, що чатує на тебе…

Додаються невпинно могили під блакитно­жовтими прапорами всюди. Дай, Боже, уціліти в кривавому пеклі тим, хто залишився.

Війна змушує переосмислювати цінності, тож, можливо, колись, у майбутньому, стосунки набудуть іншого сенсу. Принаймні Ніна Анатоліївна про це мріє. Гріє їй душу віра в Перемогу.

* * *

– О! Мамо! Погляньте! Бойко повів оно свою королеву, – пошепки озвалась дитина. – А сукня в Ніни Анатоліївни яка красива – знову нова! Під ручку завжди ходять. Вона гордо так голову несе і ступає неквапливо, поважно. Недарма й королевою називає її Олександр Олександрович. Ви чули? Бойко щось їй розказує і так на неї дивиться закохано!..

– І як ти, доню, це й побачила? (Обидві засміялись.) Звісно, чула, що королевою називає. І також думаю, як ти кажеш. Отак, як вони, ніхто в селі не ходить, бо й пари гарнішої, ніж їхня, теж нема. Гарних дітей виховали собі вчителі, батьки їхні, – підтвердила матінка, киваючи головою на знак згоди. – І кому ж іще красивіше вдягатись, як не директорці школи?! Однак ще й відчуття стилю та смак відіграють велику роль.

– Ваша правда, мамо! Я теж собі такого чоловіка, як Бойко, шукатиму, коли виросту.

– Дай Боже, доню! Ще ранувато про це думати, але мріяти можна. Бойко – справді чоловік гідний, усі знають. Щоб такого чоловіка мати, дівчині слід бути і розумною, і культурною, а ще господинею гарною. Думаю, саме так і буде в тебе, донечко, – в легкій задумі мрійливо проказала мама. – Однак усе десь у тумані, ще тільки чотирнадцятий тобі…

– Мамо! А чи є ідеальні чоловіки? Ми з подружками обговорювали це. Я кажу, щоб не пив, не курив, не бився, не гуляв… Такого ж треба?

– Може, й так, хоча ідеальної людини не існує, але намагатись бути таким можна… – зітхнула жінка, подумавши про своє, далеке. Зустріла вона колись судженого, у якого водилося якраз усе навпаки, без частки «не», про що говорила донька. Мріяла про іншого, та він кохав не її…

– Дівчата кажуть, що хочуть собі багатого і красивого, – не вгавала Оленка.

– Гм… Ну, то вже як у кого вийде. Головне, доню, бути щасливою, а це великий труд душі обох із пари. Не в статках щастя, і дає його краса не зовнішня, а внутрішня… – навчала мати дитину.

Дівчина задумалась, удвох із матір’ю Наталею рвучи малину в садку сусідньої з Бойками садиби.

* * *

Ніну, свою майбутню дружину, Сашко знав із дитинства, адже зростали вони в одному мальовничому селі, в інтелігентних сім’ях. Незважаючи на те, що дівчинка була молодшою за нього майже на чотири роки, а вже в дев’ятому класі юнак визначив для себе, що колись, у дорослому житті, саме Ніночка, ніхто інший, буде його обраницею долі, королевою серця.

Ну скажіть, чи той парубійко фільмів надивився романтичних, чи книг начитався? От як він це зрозумів?! Як здогадався, що Нінуся росте для нього?..

Та попереду в них роки й роки…

«Моє Сонце» називатиме зеленоокий, спортивної статури (він займався воркаутом) Олександр свою золоту Ніночку, яка стане всім його світом, тією любов’ю, яка наповнить сенсом його життя раз і назавжди. А її великі очі, немов захмарене небо, з пухнастими віями сяятимуть щастям лише для нього.

Таких ясних іскорок­озерець ні в кого він не бачив! У них і потонуло його серце навіки. Вона прокинеться для його кохання пізніше, тоді, коли він служитиме у війську та ластівками літатимуть листи, коли почне танути крига, що вкривала серце дівчини.

Те горе, що спіткає їхню родину – мамина смерть, – коли Ніночці було п’ятнадцять, надовго зів’є гніздо туги в серці доньки, тож чи до любові було дівчині? Упало горенько на плечі, до землі прибило, напоїло жалем душу й полилося через вінця, і не було йому упину, немов тій воді з вершин гірських від сонця пекучого. Ну як тепер жити? Де сили брати? Як же матусю вона любила! Не випросила дитина у смерті милості для мами… Не подужала…

Відслуживши строкову, закінчивши й технікум, Олександр терпляче очікував, доки кохана вищу освіту здобуде в педінституті. На стаціонарі провчиться Ніночка два з половиню роки, а навчання закінчуватиме вона вже у статусі заміжньої жінки, упевненої в собі та своїй красі. І все завдяки коханому.

Сашко буквально обожнюватиме своє Сонце і на руках носитиме своє щастя – тендітну берізку. Він захоплено спостерігав, як на його очах незграбна, довгонога підлітка починає перевтілюватися в полохливу лань, комплексуючи своєю худизною (про золото вже й не кажіть, так воно мучило дівчину, що й не снилось нікому!), та надуманою некрасою. Утім, усім відомо, що лебідка виростає з гидкого каченяти!

А як чарувало Сашка дівоче медове волосся! У парубка голова йшла обертом від отих неймовірних хвиль густого меду, адже й пахло воно медом з ромашкою, а часом – липовим цвітом. Сашкові здавалося: зануришся в ту медову ріку і питимеш мед кохання, мліючи від щастя неземного, злітаючи до небес! Дівчата заздрили їхньому коханню, злостилися на руду Нінку за її щастя, ревнували, вигадували якісь побрехеньки та шпильки, аби розсварити закоханих. Декотрі й до зваби вдавались, але отой упертий Бойко не бачив нікого, крім своєї сонцем зацілованої нареченої.

* * *

Батьки обох товаришували родинами, нерідко й відпочивали гуртом біля тихої річечки. Ловила карасиків з окунцями та варила духмяну юшку на природі чоловіча компанія із синами, а жіночий батальйон, як жартома чоловіки називали дружин та доньок, у такі години мав насолоджуватись життям і світом краси. Бувало, шашликами всі смакували, на сонечку засмагали, в бадмінтон чи футбол грали, а що з тієї дружби вийде, не знали.

У Сашковій сім’ї зростала молодша сестра Тоня, роком старша за Ніну, а остання брата мала – однолітка Сашкового – В’ячеслава, тому Ніна спершу дивилася на хлопця просто як на братового друга, зате Олександр давно визначився з власними почуттями, тоді як серце дівоче довгенько спало. Те, що Сашко впадає за Ніною, Тоня бачила, як кажуть, неозброєним оком і натякала подрузі, а та відбивалась: «Ну й нехай! Нехай мріє, це ж не заборонено нікому». Однак у листах до солдатика, розповівши про новини, після значка P.S. додавала: «Мрій про мене…». Овва! Кокетувало, а чи дражнилось лукаве дівчисько!? Незважаючи на це, Сашко відповідав своїм: «І мрію, і кохаю, лише на тебе я чекаю». Ну що тут можна ще додати? Дівча метеликом літало і пташкою від щастя й радості співало, тож чого з весіллям зволікати… У лютому, то й у лютому, адже в серцях закоханих давно розквітла весна білопінна, а в душах буяла золота зав’язь любові!

* * *

Матері­сусідки стали найкращими подружками саме тоді, коли об’єднало їх всеукраїнське горе.

В Анатоліївни син на війні, а в Григорівни донька колись у росію заміж вийшла, там і жила з двома синами. Ніби добрий чоловік Оленці трапився, а Наталя не знає тепер, де зять та онуки. Обірвався зв’язок ще під час ковіду. Де хлопці? Може, воюють проти України? Може, люцифер погнав убивати й нищити своє родове коріння?

Одна мати за сином печеться, друга – за дочкою та онуками тужить. Перша щось таки знає про свою кровинку, інша невідомістю страждає.

Так і живуть: одна до одної ходять на чай­каву, обмінятись враженнями про новини страшні, показати, хто що вишив, та вкупі пожуритись, гіркими сльозами вмитись.

Обидві жінки раділи, коли Олег приїздив у відпустку після поранення та лікування в госпіталі, а дні оті пролітали ну дуже швидко, не давши матінці ні надивитись, ні надихатись сином. Війна змінила його й зовні: посивів, полисів, бороду запустив. Ніби й не він! Сашко не бачить, що син тепер ще більше його нагадує. (Так здається Ніні.) Заповідав колись батько матір берегти, а вийшло, що Україну доводиться захищати від «братів»­супостатів.

Завтра Вербна неділя, тож підуть подруги до храму. І службу відстоять, і помоляться за своїх і чужих, попросять у Господа миру всім українцям.