НАПЕРЕКІР УСІМ ВІТРАМ

– Але ж сума немала, – схлипувала Анна і не вірила, що її життя повертає в таку чорну смугу. Розрадою була Олеся, яка метеликом пурхала від батька до матері, від бабусі до дідуся і сміхом веселим та дзвінким голосочком наповнювала хату і двір.

І коли кошти були внесені, а пацієнт перебував у руках медичних світил, Анна відчула нестримне бажання опуститися на коліна перед іконами і помолитися.

– Я ненадовго, – сказало хрипло близьким і поквапилася до храму, що сяяв банями неподалік. Зі сльозами на очах і неймовірним тремтінням у серці, бо ж Орест під хірургічними ножами лежить і невідомо, чим закінчиться операція, вклякла перед розп’яттям Ісуса та прошепотіла слова молитви, що болем і водночас надією рвалися з душі. Анна благала здоров’я для чоловіка так щиро і довго, що підвелася з колін лише тоді, коли почула болісно-лагідне:

– Доню, вже вечір надворі. Операція, за словами лікарів, виявилась вчасною, і є надія на одужання, а я не можу зателефонувати тобі, бо зв’язок з тобою відсутній, щоби сповістити тобі цю радісну новину. А ти молишся, моя добра дитино. Господь, мабуть, почув тебе.

Обидві заплакали полегшено, і Анна з молитвою подяки на вустах опустилася на коліна.

Орест дуже повільно, але без ускладнень повертався до життя. А Анна думала, як повернути борги. І працювала вдень офіціанткою в барі, а ввечері вишивала сорочки чоловічі й жіночі та продавала, щоб хоч на домашні витрати заробити. Адже Орест проходив курс реабілітації, щоб хоч трохи зміцнити ще дуже слабке здоров’я, то гроші наче в безодню падали.

Та згодом, коли чоловік уже почувався міцнішим і настрій мав гарний, вони деколи їздили в гості до її батьків. Мати пригощала їх смачними-пресмачними варениками й говорила про свої наміри щодо поїздки за кордон:

– Бо як нам інакше повернути кредит і в подальшому оплачувати лікування Ореста?

– Мамо, вам там буде важко. Вас там ніхто не пошкодує, не підмінить у роботі. Краще буде, якщо я туди поїду, – тихо крізь сльози говорила Анна і тулила до себе дитину.

– Ні, ні! Тобі Олесю потрібно доглядати, бо дитя без мами – як день без сонця. Ні. Поїду я. Ми з батьком так вирішили, – сказала мати твердо. І за три місяці вже була в Італії.

Дуже Анна тужила за нею, і чоловік часто повторював, що йому аж у грудях пече від такого повороту долі, бо це він мав би заробляти гроші, а не теща.

– Орчику, гроші тут не найважливіші, добре, що твоє здоров’я покращується, – заспокоювала його дружина. А душа її ридала від болю, страждання й перевтоми. І якби не сміх та веселий голосочок донечки, яку любила понад усе, то, можливо, теж захворіла б. А коли відчувала, що смуток і гіркота ось-ось вихлюпнуться із чаші терпіння, то брала донечку за руку і йшла з нею в поле, гай, а найчастіше у храм Божий, бо лише там знаходила спокій і відраду для серця й душі. Звичайно, такі заспокійливі години випадали нечасто – раз на тиждень, а то й на місяць, бо завжди мала багато роботи. І щоб не витрачати часу на далекі відстані, знаходила інколи тихий куточок у хаті чи в садочку й розмовляла з Богом, просила в нього здоров’я для рідних, а найбільше для чоловіка й донечки. Свекруха деколи буркотливо скаржилася сусідам на Аннині, як вона казала, вибрики:

– Сяде в саду і дивиться на небо, а я працюю, як віл. Не знаю спочинку ні вдень, ні вночі.

«Важко мені було тоді. Та й тепер не легше», – подумала і зітхнула так, що аж серце заболіло. Навіщо ще й спогадами мучитися? Адже минулого виправити неможливо. «Що було, те нехай залишається десь на дні пам’яті й не турбує моїх почуттів», – наказала собі подумки і взяла до рук нитки, якими мережала сукню для Олесі.

– Ти вишиваєш, доню? – озвалася
мама, заходячи до її кімнати. – Батько ще сніг відмітає від хати.

– Ви, мамо, сідайте і відпочивайте. А я вишиватиму і слухатиму сільські новини, бо ви їх сьогодні багато знаєте. Може, з годину стояли за воротами з тіткою Оленою. А вона, як та сорока, все знає і все чує, – жартома мовила Анна.

– Та нічого цікавого Олена не сказала, бо село замело снігом, отож люди в хатах сидять. Лише, що завтра вже трохи зміниться погода.

– А вона звідки знає?

– Її онучка в інтернеті вичитала, що від завтра припиниться сніжниця. І наша Олеся читала б нам усякі новини, якби жила в нас, а не у свого невдячного батька та його матері. Ой доню, коли подумаю, якими жорстокими бувають люди, то серце крається таким болем, що аж в грудях пече, – схлипнула тихо і витерла гірку сльозу, що покотилася змарнілим обличчям. – Та я, щоб допомогти вам повернути борг, п’ять років працювала в Італії. Ой, якої біди, смутку і тривоги я там зазнала, бо ж ні мови, ні звичаїв, ні звичок їхніх не знала! Приїхала в чужий край і не знала, куди йти і що робити. І лише Господь знає, як я не померла від страху перед невідомістю. Та ти й сама знаєш, що чужина не мед.

Аня вже не раз чула мамині розповіді про її життя за кордоном, але не переривала тих сумних оповідей, бо матері легшало на душі, коли виговорювалася.

– А я ладна була трудитися вдень і вночі, лиш би швидше ті кредити погасити, заробити на реабілітацію зятя й додому повернутися. І так я мучилася довгих і гірких п’ять років. А Орест тепер так ганебно з нами чинить. Та ще й на тебе руку піднімає. Олесі не віддає, бо сваха так наказує. І наговорюють на тебе, всяких коханців вигадують. А дитина все те чує, то й думає, що мама й справді повія, якщо так кажуть бабуся й тато. Але я впевнена, що, коли Олеся подорослішає, то повернеться до нас, бо все зрозуміє.

– Мамо, я ж так намагалася бути ніжною та лагідною дружиною, доброю й турботливою матір’ю, слухняною і старанною невісткою. Поїхала за кордон, на будівництві працювала, наче кінь. Майже
завжди шукала додаткову роботу, щоб мати зайву копійку. А Орест каже, що я там водилася з коханцями, а я ж задля нього і доньки старалась. Ну хіба таку брехню можна сприймати спокійно? – й собі розтривожилась Анна. – Якби Олеся була зі мною, то я не відчувала б такого гіркого смутку. А то ж
вона живе з людьми, які обливають мене брудом і намагаються переконати її в тому, що я зрадниця і не люблю своєї кровинки. А я готова за неї у вогонь та воду. Чому вітер дме більше в очі, ніж у спину? Я деколи аж задихаюсь від того холодно-колючого вітру.

Анна трохи заспокоїлась, але думки й далі не влягалися на спочинок.

– Не тривожся минулим, моя ясочко. Живи нинішнім і майбутнім, бо, на щастя, цей час іще можна скоригувати. Йди вперед і забувай потроху гіркоту, яка так мучить і терзає твоє тіло та душу. Помолися
і лягай, щоб завтра з надією на кращі дні та із силою до боротьби за життя під сонцем зустріти світанок, – повчально сказала сива жінка і попрямувала до дверей.

А Анна витягнула із шухляди щоденник, якому, як найвірнішій  подрузі, довіряла всі свої жалі, тривоги та мрії. Розгорнула і знову повернулась у минуле, яке дихнуло на неї божевіллям чоловіка й холодом зброї. Хоч усе вже минувшина, та обпікає й тривожить серце так, ніби щойно пережила ті жахливі години.

Вони їхали до її батьків, розмовляли про домашні справи, про успіхи Олесі, хоч напруження вчорашньої сварки й тримало їх на відстані, бо Орест уже не вперше піднімав руку на дружину. А вчора так ударив Анну, що аж вогники замиготіли в її очах. До вечора плакала без сліз, бо якби побачив її  заплаканою, то, як уже бувало, кричав би на весь двір, що вона повія закордонна і може забиратися з його хати та їхати світ за очі. А він собі раду дасть. І доньку виведе в люди.

– На мізерну зарплату охоронця банку? – крик рвався болем із грудей. Та не насмілювалася й пошепки щось мовити, бо розуміла, що розбудить у чоловікові ще страшнішого звіра.

Орест говорив про навчання Олесі в музичній школі й начебто радів її успіхами, та в голосі було роздратування. Анна молилася, щоби швидше доїхати до батьківського дому, де рідні чекають її і зуміють захистити. Та раптом авто зупинилося посеред безлюдної траси.

– Вийдімо, подихаймо трохи свіжим повітрям, – скомандував чоловік. Cонце щедро сипало теплом на землю, та жінка враз відчула холод у всьому тілі. 

– Я вирішив закінчити наші щоденні непорозуміння, люба дружино, бо навіщо нам ця кара? Я зараз двома пострілами закінчу наше гірке земне життя, – сказав і витягнув з кишені пістолет та націлив його на неї.

– Я прошу тебе, не вбивай мене. Я робитиму все, що скажеш, тільки опусти зброю. Благаю тебе, Оресте! – просилась перелякана Анна. – Подумай, що буде з нашою донею, якщо ми підемо з цього світу. Вона стане сиріткою. Схаменися! Не бери гріха на душу!

А чоловік тремтів і наближався до Анни. Приставив дуло до її чола і гаркнув:

– На коліна, курво. Як приємно спостерігати за тим, як ти тремтиш. Я відчуваю себе зараз Богом. Захочу – вистрелю, захочу – помилую, а якщо забажаю, то й машиною розтрощу твої зміїні кістки.

– Я ніколи не зраджувала тебе, Оресте. Та я після роботи знеможено падала в ліжко й одразу засинала, бо руки і ноги потребували спочинку, – говорила тремтливим від страху голосом.

– Ти брешеш. Але я сьогодні добрий і, як Бог, прощаю тобі, бо люблю Олесю і не хочу, щоб вона сумувала й плакала через свою маму-курву. Сідай у машину і мовчи. Дивись, не проговорися комусь, бо ти знаєш мене, – сказав зверхньо і задоволено, натискаючи на педаль газу. 

Не розповіла навіть матері, щоб не  хвилювати її хворе серце. Та шило з мішка вилізти мусить. І за три місяці, в день народження чоловіка, коли знову гостювали в батьків і Анна вже прибирала зі столу, дякуючи Всевишньому за тихий, спокійний  день, Орест відчинив двері й покликав її в сад.

– Іди, доню, йди. У садочку зараз така краса, що й не описати, – озвалася мати. – А я сама тут упораюсь.

Молода жінка, тремтячи від недоброго передчуття, вийшла  надвір, подивилася на сонце, що вже хилилося до заходу, і попрямувала стежиною, що вела в садок. І раптом відчула щось тверде й холодне між лопатками. 

Різко повернулася і так скрикнула, що, здавалося, сонце здригнулося і небо захиталося, бо чоловік знову тримав її на прицілі та сміявся.
І таким страшним і божевільним був той сміх, що ледве встояла на ногах.

– От і все. Сьогодні я нарешті покладу край сумнівам, убивати чи не вбивати тебе, підстилку італійську. Кричи-кричи, ти так там, мабуть, теж кричала, тільки від задоволення, повіє! Ні, більше не вагатимусь, – твердо, впевнено, але істерично мовив чоловік.

– Оресте, що ти коїш? Побійся Бога, – злякано залементувала мати, вибігши на крик доньки. Жінка впала перед зятем на коліна і крізь гіркі сльози заблагала: – Не вбивай її! У вас є дитина, якій потрібні батьки. Опусти пістолет. Ти ж
не вбивця.

Мати говорила, ридаючи і тремтячи від страху, а донька враз відчула млість біля серця і, непритомна, впала на соковиту зелену траву. Коли розплющила очі, побачила перелякану матір із горнятком води у тремтливих руках та похмурого батька.

– Ти жива, моя дитино. Слава Богові, що все так закінчилося, а не гірше, бо Орест міг би й усіх повбивати. Подавай, доню, на розлучення, – слабким голосом казала враз постаріла мати. – Комусь сказати – не повірять. О Господи! Тікати тобі треба, доню, тікати!

– І я так думаю, бо Орест, мабуть, збожеволів. Життя доброго у вас уже не буде. А тобі, моя нещасна доню, потрібно поїхати подалі від рідних місць. Інакшого виходу не бачу. Готуй папери на виїзд із країни і рятуйся від того лиха, – із жалем промовляв батько. Так і вирішила, навіть не здогадуючись, що доля підготувала для неї ще одне чи не найстрашніше випробування. Чоловік забрав у неї найдорожче, що мала, – доньку.

На суді Орест кричав, що лікувався за свої гроші, а не за ті, що передавали теща та дружина.

– Та вона за кордоном заробляла лише на себе та ще й коханців водила, – говорив  роздратовано. – Я не віддам їй дитини, бо матір з неї нікудишня. Анна нічого мудрого не навчить Олесю.

Такі слова-мечі й досі пронизують тіло Анни наскрізь. Але в залі не голосила, не рвала волосся від такої жорстоко-гидкої брехні, бо знала, що від її плачу нічого не зміниться.

Орест після хвороби настільки змінився, що не контролював ні слів, ні дій своїх. Чи то страх смерті та стрес вплинули, чи ліки. Та жити з такою неврівноваженою і брехливою людиною було просто неможливо. Якби мала більше сил і менше страху, то, може, скаржилась би в поліцію чи зверталась би до психіатрів, але чи повірить хтось в історію з пістолетом? Уже й так стільки бруду вилито, що, здається, до смерті не відмиються.

– Як ви могли лікуватися за власні кошти, якщо стільки років не працювали, до того ж їздили на консультації за кордон? А заощаджень не мали, бо всі гроші витратили на будівництво ще до того, як занедужали, – так стверджує ваша дружина, – спробувала з’ясувати правду суддя. Але Орест лише сердито сказав, що то його приватна справа.

Анна слухала ті всі небилиці про те, що лікувався за свої гроші, і про її численні зради. Говорив чоловік так емоційно, що аж слиною  бризкав, а жінка думала лише про одне – нехай каже, що хоче, тільки б
швидше все закінчилось. Забере доньку і поїде світ за очі.

Та Олеся, яка тремтіла, як сполохана пташка, в залі суду, схлипуючи, сказала те, чого навчили грізний татко й сердита на весь світ бабуся:

– Я хочу жити у своїй оселі, хочу мати власну кімнату і всі умови для навчання. Я хочу жити зі своїм татом, бо мені з ним добре.

Цей спогад так зранив душу, що на сторінки щоденника скотилися сльози. Ніч знову минула у важких душевних муках.

Епілог

– Життя як дорога з крутими поворотами, підйомами і спусками. Хтось іде тією дорогою і плаче, бо важко йому долати труднощі, інші  намагаються бути мужніми, а такі, як я, доню, йдуть, падають, встають і знову йдуть та бачать світло в кінці шляху. І знаєш, коли я побачила той вогник? А тоді, коли поїхала в далеку Італію. У тих умовах, коли серце тисне невимовна туга, руки терпнуть від важкої праці, а думки печуть напруженням, я боялася й на мить упасти духом. Адже не просто хотіла, я прагнула купити тобі квартиру, щоб ти сама, а не завдяки підказкам тата, бабусі й дідуся зрозуміла, що я не така, якою вони змалювали мене у твоїй дитячій уяві.

Я чекала того дня, коли подарую тобі квартиру, а для себе віднай­ду душевний спокій, бо пам’ять і серце часто вели в суддівську залу, де, наче гострою шпицею, мої груди прокололи слова: «У тебе, мамо, немає таких умов, як у тата, тому я житиму з ним і з бабусею та дідусем, які люблять мене більше, ніж твої батьки». І хоч я знала, звідки вітер дме, та рана від цього не гоїлася. І ось ми нарешті разом. Оселя сяє свіжим ремонтом та новими меблями, а ти радієш і плачеш водночас, бо ти, мабуть, сповнена щастя і бажання відчути себе самостійною, – говорила тихо Анна, а її голос тремтів. І гладила пишні коси доньки, яка вже зростом перевершила її.

– Я теж пам’ятаю ті слова, які сказала під час судового засідання і якими тебе несправедливо образила, – перервала її слізно Олеся й опустилася перед матір’ю на коліна. – Я усвідомила це, коли зрозуміла, що ти вже не повернешся додому. А я так хотіла, щоб ти повернулась. Я часто плакала ночами, коли всі засинали. Мені так бракувало твого тепла і ласки. Матусю, як мені було важко без тебе, лише Господь відає! Знаєш, коли я щось просила або чинила неправильно – я ж була дитиною, мамо, – бабуся обзивала мене, дорікала мені, що я дитина повії, і казала, що в майбутньому стану такою ж шльондрою. Тоді я казала собі: це неправда, я доведу всім, що це не так, і мама, моя добра мама, ще пишатиметься мною. Мамочко, тепер я одна з найкращих студенток. Ми будемо щасливі з тобою. А за те, що кололо твої груди несправедливістю, жорстокістю та гіркотою, пробач, рідненька.

Дівчина аж захлиналася сльозами і цілувала Аннині руки.

– Не плач, моя ясочко. Я ж розумію, що ті гіркі слова ти сказала під тиском батька. І ні на мить не припиняла тебе любити. Відтепер ми будемо щасливі обидві, тільки житимемо не разом, бо доля кличе мене в інше місце, – мовила жінка, зітхнувши.

– Ні, рідненька, ні. Я вже не відпущу тебе в чужі краї. Я зумію бути найкращою донькою у світі й поверну собі твою любов, – благально сказала Олеся.

– Ти не вбивала моєї любові, бо це почуття неможливо навіть поранити, якщо воно щире. І в чужому краї й дня не було такого, щоб я не думала і не молилася за тебе, моя кровиночко. Я дуже тебе люблю, – Анна пригорнула доньку, поцілувала заплакані очі й повела далі: – Просто я зрозуміла, що суєта суєт не є тим скарбом, що лягає порятунком перед престолом Всевишнього. Я пробачаю, доню, всім, хто мене колись принижував й ображав. І прошу пробачення в тих, кого проти волі образила, бо навмисно ніколи нікого б не скривдила. Моє серце завжди відкрите для тебе, та й бачитимемось ми, сподіваюсь, часто.

Ранок веселив світ літнім сонеч­ком, а дві жіночі постаті, не поспішаючи, йшли ще не гамірливим містом. Тулилися одна до одної, наче пташенята в холодну днину, а перед високою монастирською  брамою зупинилися й обійнялися міцно. І невдовзі одна постукала в залізну браму, а тоді, не озираючись, переступила поріг будівлі й потрапила у світ тиші та спокою.

Світлій пам’яті чудової людини, письменниці, мужньої жінки Оксани Максимишин присвячуємо цю публікацію.