НАЙКРАЩІ ДРУЗІ

Дівчина розплющила очі аж уранці, коли до кімнати увірвався владний мамин голос:

– Агов! Спляча красуне, прокидайся! Нам час їхати…

***

На період осінніх канікул у тата припало відрядження. І хоч Ліна слізно благала маму відвезти її в село, айсберг з місця зрушити не змогла.

– Роботи – вище за голову! – мама покрутилась перед великим дзеркалом, оглядаючи нещодавно придбаний елегантний костюм на своїй ідеально скроєній фігурі. Він сидів на Ванді як улитий! Жінка вдоволено усміхнулась власному відбиттю. Лише після того глянула на доньку. – Чого тебе туди тягне? Краще он у неділю підемо в кафе, морозива поїмо.

– Не хочу! – закусила губу Ліна, щоб не розплакатись.

– Ні – то й ні! Я ж не примушую…

Жінка клацнула застібкою ділового портфеля й пішла на роботу. Ліна схлипнула. Затулила обличчя руками і прихилилась спиною до дверей. І що тепер? Обіцяла ж Максимові! Він чекатиме…

Дівчина довго вмивалась холодною водою у ванній. Тоді подивилась на свої почервонілі очі в дзеркалі. Чим, питається, допоможуть сльози? Як не крути, але доведеться чекати повернення татка і просити, аби він узяв її із собою, коли наступного разу їхатиме село… Тими розмірковуваннями Ліна й заспокоїлась…

Незадовго після того зателефонував дідусь. Звістка про бабусин гіпертонічний криз неабияк налякала їх із татком. Отож не стали чекати маму з роботи, до того ж вона сказала, що буде пізно, застрибнули в автівку й вирушили в дорогу.

Ліна тримала бабуню за руку, заколисана її ритмічною пульсацією на зап’ястку, і краєм вуха прислухалась до розмови татка з дідусем.

– І що тепер буде з малим?

Дідусь стенув плечима, хрипко прокашлявся.

– Кажуть, його тітка в місто забрала, планує опіку взяти над хлопцем.

– А що показала експертиза? Підпал чи нещасний випадок?

– Та яке там!? Звичайне недбальство збіговиська людей напідпитку. Не загасили цигарку, почало тліти ганчір’я в кімнаті, де всі спали, а тоді й усе спалахнуло.

– І ніхто не зумів урятуватися?

– Чадний газ зробив своє. Рятувальникам вдалося лише матір дістати з вогню. Але до лікарні її не довезли – вона померла у «швидкій». Правду кажучи, найбільше жаль бере за душу, коли думаю про Максима. Путній хлопчина! Розумний, працьовитий, вихований… Таких дітей у наш час мало. Але ж не в тій сім’ї народився.
Кажуть, батьків не вибирають. Воно то так, але ж якого дідька лисого дитина повинна мучитись?

– Максимові батьки геть пропащими були?

– М’яко сказано, – дідусь похитав головою. – Не просихали від горілки. Вона ж їх на той світ і відправила…

Ліна після кожної наступної фрази вкривалась товстою колючою кіркою криги… Це ж про Макса вони говорять. Що відбувається?

– Дідусю, – несміливо поцікавилась дівчина, – це про якого Максима ти розповідаєш?

– Про твого друзяку із собакою.

Лінине горло здушив невидимий зашморг болю:

– З Максимом усе добре?

– Так. Саме того ранку, коли все сталося, він був на риболовлі зі своїм кудлаєм.

– Роккі, – мовила ледь чутно Ліна, ковтаючи пекучі сльози.

– Що? – дідусь здивовано вигнув сиві брови.

– Собаку звати Роккі, – дівчина рвучко підвелась і пішла в кухню.

Заливала окропом чайне листя в заварнику, а сльози лилися нестримними потоками. Неначе греблю прорвало…

***

У вікна затишного кабінету зазирала осінь. Стукала тонкими пальцями дощу і приязно мружила золотаві очі.

Годинник розмірено крокував тонкими стрілками до закінчення обідньої перерви. Це сьогодні вперше за декілька останніх днів Ліна змогла на роботі нормально поїсти й навіть випити горня запашної кави. Трохи вщух паводок хлопців та дівчат, які потребували реабілітації після поранень і виписки зі шпиталю. Центр, який Ліна очолює вже понад сім років, саме на цьому й спеціалізується. Чудова команда професіоналів працює під її керівництвом. За всі роки Ліна зуміла зібрати в стінах медичного закладу найкращих реабілітологів, половина з яких практикувалась свого часу в країнах Європи і у США. Їхньому центру ще б більше сучасного обладнання і фінансування – мог­ли б тоді гори з місця зрушити. Навіть за скромних матеріальних можливостей роб­лять неможливе. Нещодавно одна журналістка назвала їхній центр «закладом повернення до життя». Це, звісно, творче перебільшення авторки, яке трохи шкрябає свідомість гострими кігтиками, та все ж команда фахівців працює з абсолютною самовіддачею. Бо кожен із цих людей розуміє, що має змогу жити, працювати й вільно ходити рідною землею завдяки всім цим понівеченим війною воїнам, якими заповнені палати їхнього закладу.

Двері кабінету тихо відчинились. Спершу убгалась мокра парасолька медсестри Віри, а услід за нею – і вона сама.

– Ой, Ліно Анатоліївно! Я щой­но таке бачила! Не повірите.

Віра торкнулась очима вологої хмарки її кучерів, що неслухняно повистрибували з ретельно зібраного у хвіст волосся.

– То розкажи, щоб стало зрозуміло, чи варто вірити, – тихо засміялась Ліна. – Бо завжди заінтригуєш, а тоді біжиш у справах.

Віра глянула на годинник, кивнула:

– Маю декілька хвилин… Іду, значить, я через наш сквер, дощ ллє, а на лавочці сидить отой затятий упертюх із тридцять восьмої палати. Зібрав біля себе трьох безпритульних собак і годує їх. Бачили б ви тих псюр! Цербери без намордників. Такі можуть на ганчірку роздерти. Мені аж недобре стало. Думаю, треба бігцем прошмигнути, бо ще й мене зжеруть, чого доброго. Та тільки я звернула на іншу доріжку, аж гукає: «Не бійтеся! Йдіть сміливо. Вони не зачеплять вас…». Ага, йдіть! Ще чого? Я ж не самогубець. А він іще й регоче! Мовляв, допоможе ціпком відігнати, раптом загроза виникне. Як тут не сердитись? Я насварила нашого піцієнта, як неслухняного підлітка. Сказала, аби не приманював безпритульних тварин до центру, бо це небезпечно для хворих, які виходять на прогулянку. І знаєте, що той язикатий відповів?

Ліна крутнула головою й усміхнулась іще ширше. Її помічниця демонстративно закотила очі, протяжно зітхнула і повела далі:

– Сказав, що боятися собак не варто. Бо песики – найкращі друзі, які ніколи не зрадять. На відміну від людей.

Лікарку неначе струмом пронизало. Вона вже колись чула цю фразу…

– Із якої він, ти кажеш, палати? – запитала схвильовано.

– Із тридцять восьмої… А що? Тільки не кажіть, що підете відразу на розбірки! Не треба! Бідолашному й так дісталося. Він дивом живий залишився. Усе його тіло в рубцях. Ще й нога в бідолахи не згинається.

– Хто веде його історію хвороби?

– Борис Маркович.

Ліна підвелась з-за столу. На здивований погляд медсестри махнула рукою:

– Розслабся! Не потрібні мені розбірки. Просто хочу дещо перевірити… Якщо питатимуть про мене, то скажеш, що я буду за двадцять хвилин. Може, навіть швидше…

Ліна вийшла на вулицю. Підставила розпашілі щоки під краплі дощу. Глибоко вдихнула, намагаючись угамувати шалене серцебиття: «Невже це він? Максим…».

Ліна наблизилась до лавки, де сидів чоловік в оточенні чотирилапих охоронців. Тихо гукнула:

– Вітаю!

Він повернувся, запитально звів темне розкрилля брів:

– Вітаю, пані лікарко! Ми сьогодні вже бачились у холі, –привітно усміхнувся.

Ліна підступила ближче. Жадібно вивчала риси його обличчя. Стільки років минуло! Вони обоє змінилися. І ще цей свіжий рубець на його правій щоці... Надто рання сивина – памороззю на скронях. Густа борода…

– Я, звісно, можу помилятися, – Ліна мовила ледь чутно. – Та все ж… Максе, це ти?

Мужнє обличчя воїна видов­жилось від подиву. Декілька довгих, як вічність, хвилин він приглядався до неї, а тоді засяяв широкою усмішкою:

– Ліно! Ти ж Ліна, так?

Вона радісно кивнула.

– А я весь час думав, що то лише моя хвороблива уява підказує мені, ніби я знаю тебе…

– Якби медсестра не розповіла мені про чоловіка, який підгодовує безпритульних песиків і каже, що вони – справжні друзі людини, оцю твою улюблену фразу, то я б нізащо не здогадалась.

– Не дивно, – Максим іронічно прискалив очі, тицьнув пальцем у рубці на щоці та над бровою. – Я трохи, цей, кхм… змінився… Війна тавро на мені поставила. Тепер ось, мічений…

– Ти прекрасний, – вихопилось у Ліни, перш аніж вона встигла подумати.

Затиснувши в руці свій ціпок, Максим повільно підвівся і ступив їй назустріч. Похитнувся. Ліна миттю підбігла, притримала Максима за лікоть. А вже наступної миті опинилась у його обіймах.

– Як життя, дівчинко? – зазирнув Ліні в очі.

– Суцільна праця.

– Чоловік, діти?

Ліна засміялась:

– Немає. На це замало часу в добі.

Максим лукаво примружив очі:

– Так і скажи, що мене чекала.

– Можливо…

– Я теж… Тоді, під час осінніх канікул, щовечора приходив під твоє вікно…

– Мама не відпустила мене. А коли мені вдалося вирватись, тебе вже не було. Ну, після тієї трагедії…

Її очі враз налилися непроханою вологою. Максим рішуче притиснув Ліну до себе.

– Минуло майже п’ятнадцять років, але я так і не зумів забути того нашого першого цілунку. І прагнув повторити його. Як виявилось, думки справді матеріалізуються. Шкода, що так довго…

Їхні губи зустрілись. І час зупинився, розчиняючись у безмежному просторі відчуттів та всеохопного щастя.

Ліна злегка відсторонилась, перевела подих. Ковз­нула поглядом по вікнах центру і пирхнула сміхом.

– Поглянь туди! – прошепотіла Максимові.

Крізь скло на них зорило декілька десятків пар очей. Не щодня ж побачиш дивовижу, як сувора керівниця привселюдно цілується з пацієнтом.

– Мені не хочеться тебе відпускати. Але й підставляти – теж… Пропоную зустрітися сьогодні ввечері, – Максим відступив від неї на крок, змушуючи себе ро­зімкнути пальці, якими тримав за руку Ліну. – О котрій годині закінчується робоча зміна?

– О двадцятій із маленьким гачечком.

– Тоді я чекатиму тебе в тій кав’ярні, – Максим кивнув на затишний заклад через дорогу.

– Домовились.

Максим стояв, підтримуючи рівновагу ціпком. Його тіло саднило болем. Та, незважаючи на це, чоловікові хотілося кричати від радості. Донині він був упевнений, що життя лише било його по голові, а сьогодні чи не вперше приголубило до серця.

– Агов! – Максим гукнув песикам, які чекали біля лавки, помахуючи хвостами. – Ану зізнавайтесь: це ваша робота? Приманили її до мене?

Чоловік підняв голову, глянув у сіру височінь неба.

– Роккі, а може, це ти все влаш­тував? – ворухнув губами. – Дякую, вірний мій друже!