НАДІЯ – в СЕРЦІ, НАДЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

06 квітня 23:50

552

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Долі людські… Які вони різні й неповторні! Хто їх пише і програмує? Чи сам Творець на небі? Чи кожна людина – коваль своєї долі? Достеменно не відомо. І ніхто не зможе переконливо довести, чому трапляються ті чи інші події на життєвій ниві.

Кохання можна порівняти з весною у природі. Це незвичайне, трепетне почуття збуджує людську душу, окрилює, розкриває невидимі риси характеру, дарує радість, щастя, творче піднесення. Але не завжди цей цвіт душі приносить радість і щастя. Часто-густо це муки і страждання, поламані долі.

Одного разу я їхала потягом у гості до родичів. У купе, як це нерідко буває, зібрались жіночки, і кожна щось своє розповідала. На світ Божий з’являлися різноманітні історії з життя-буття родичів чи знайомих.

На пероні, майже перед вікнами нашого вагона, прощалися чоловік зрілого віку і жінка, його ровесниця. Обличчя незнайомця ми бачили добре, а супутниця стояла до нас спиною. Наші дами уважно спостерігали за цими двома. Від нічого робити висували різні припущення, ким доводиться чоловік тій жінці: чоловік, брат, сват чи коханий друг. Одна дуже передбачлива пані визначила, що то коханий, точніше, закоханий у ту пасажирку чоловік.

– Ви погляньте, як він на неї дивиться! Так тільки закоханий може дивитись на даму свого серця!

Тож коли та жіночка зайшла в наше купе і влаштувалась, ми насмілились запитати в неї про її супутника:

– Ми оце тут засперечались, хто то вас проводжав – чоловік, брат, сват, коханий чи закоханий у вас чоловік.

Жінка таємниче усміхнулась і повідала нам свою історію, оскільки виявилася неабиякою балакухою, та ще й товариською.

«Я ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ»

Із Сергієм ми навчались в одному класі, від першого і до випускного. Я була симпатичною дівкою з довгою русою косою, меткою, рішучою, активною відмінницею. А він – тихим, спокійним, урівноваженим і надійним, але в навчанні надто не виокремлювався. Коли ми почали зустрічатись, то іноді мене хвилювало те, що ми одного зросту, отже, підбори мені «не світять». Сергій у старших класах особливо серйозно займався спортом, а ще відповідально виконував усі громадські доручення. Я ж завжди була попереду: і в навчанні, і в полі, куди часто посилали учнів, і в художній самодіяльності. Так мало-помалу полонило хлопця перше юнацьке кохання. Його почуття виражали ніжний усміх на обличчі й примружений погляд карих осяйних очей. Юнак здебільшого мовчав, але старався за першої нагоди бути поруч зі мною, щоб допомогти і просто чути мій голос. Улітку після восьмого класу ми почали ходити одне до одного на побачення. Мій тато переживав: чи не рано? Але що ж удієш? Заборонами нічого не доможешся. Тому він порадив мені: «Не стовбичте попід дворами, а краще сядьте на лавочці в саду й гомоніть собі». Так ми і робили.

Але якщо мої батьки виявляли прихильність до хлопця, то Сергієва мама, яка навчала нас у початкових класах, тож добре знала мою вдачу та характер свого сина, була категорично проти наших зустрічей. Син же не слухав її і зникав вечорами, поспішаючи до мене. Приносив мені квіти і солодощі. У той час учні мали самі купувати підручники. Тому Сергій мотоциклом об’їжджав усі довколишні села в пошуках потрібних книг. Але я чомусь не дуже цінувала оту допомогу і турботу. У старші класи ми ходили в сусіднє село. Інші дівчата теж почали відводити Сергієві більше уваги. Я сердилась і на хлопця, і на тих звабниць. Він же мене завжди заспокоював: «Мені ніхто, крім тебе, не потрібний». Так у парі ми закінчили навчання у школі, а далі – хто куди… Сергій пішов у механізацію. А я опанувала професію економіста і поїхала за скеруванням в іншу область. Додому навідувалася нечасто. Поринувши в нові знайомства, не завжди відповідала на Сергієві листи. А він писав і телефонував за допомогою міжміського зв’язку, бо тоді ж мобілок іще не було. Сергієва мати випадково дізналась про синові листи «До запитання» і заборонила йому підтримувати зв’язок зі мною: «Вона тобі не пара. Будеш у неї підкаблучником увесь вік. Вона ж скрізь тільки лідирує. Вибирай дівчину тиху і спокійну».

Тоді й чоловік підтримав дружину, тож Сергій здався. Хлопець усе добре обдумав і вирішив, що батьки мають рацію. Вони не хочуть поганого своїй дитині. Я ж
була як вогонь і не дуже зважала на Сергія, робила все по-своєму. Невдовзі Сергій познайомився з продавчинею взуттєвого магазину. Мені розповідали, що дівчина спокійна, тиха, саме до пари йому. Вона не зводила очей із нього під час зустрічі – так, очевидно, кохала. Молоді без особливого афішування одружились. На той час батьки тепер уже просто колишнього мого однокласника переїхали в райцентр. Сергій із дружиною жив із ними. Я побачила в нього на руці обручку, коли Сергій буквально прилетів до мене в село після дзвінка свого товариша: «Надя приїхала!». Бо серце не примусиш! На мотоцикл – і вже біля мого двору. У моїй душі заворушився черв’ячок… Я без особливого ентузіазму привітала Сергія з одруженням. А потім і сама повідомила, що виходжу заміж.

– Ну, що ж, будь щасливою. Але знай: я тебе ніколи не забуду! Ти сама винна. Якби ти погодилась вийти за мене, я б ніколи не одружився з іншою. Будь щаслива, моя кохана, і до наступної зустрічі.

Він поїхав. А я згодом разом із чоловіком переїхала в сусіднє містечко і почала працювати на складі у «Сільгосптехніці». Сергій жив у нашому райцентрі й працював інженером із центрозавезення техніки. Отож так усе склалось, що ми частенько бачились. То Сергій техніку нову купував у нас, то деталі. На кожен день народження Сергій обов’язково вітав мене, дарував мені квіти і коробку шоколадних цукерок. Нічого іншого я просила його не купувати. Якщо ж з якоїсь причини Сергієві не вдавалося приїхати, то він обов’язково телефонував.

– А як же чоловік реагував на ваші взаємини з кавалером?

– Чоловік нічого не знав про нього. Він працював на заводі, далеко від моєї роботи. Лише одного разу Сергій не застав мене на місці, бо я попросила відгул у начальника. То він приїхав до мене додому, а чоловік був саме у відпустці. Та я швидко вивела Сергія на вулицю, щоб уникнути неприємностей. А чоловікові сказала, що то дядько передав гостинця, бо дізнався, що машина їхатиме в наше місто.

– Та ви ж уже обоє пенсіонери!..

– Так, пенсіонери. У Сергія дві доньки, обидві – лікарки. А в мене було двоє синів. На превеликий жаль, менший загинув в автотрощі. Після цього я заборонила Сергієві приїжджати. У душі наче щось обірвалось, не хотіла нікого, крім своєї сім’ї, бачити. А оце їздила на могилки до батьків. Автобуси від станції до села не ходять. Мусила попросити Сергія завезти мене туди. Ми своєї автівки вже не маємо, а він має.

– Цікаво, як так можна зберегти перше кохання?

– Це Сергій мене кохав, а я не знаю і сама, що відчувала. Було приємно, що я йому подобаюсь аж так, що без мене не може жити. А бувало, що й набридав. Тоді казала, щоб не приїжджав. Я хотіла давно вже все обірвати, але він просив дозволити бачитись зі мною. Отже, він кохав, а я дозволяла себе кохати. Але ви не подумайте, що я зрадниця. У нас не було жодного разу інтиму. Я б не змогла бути так із Сергієм. Моя подруга весь час умовляла мене не проганяти його, бо йому буде важко. Як там Сергій тепер живе, я й не розпитувала. Не хочу порівнювати зі своїм життям, щоб не жалкувати. Ось така історія наших стосунків.

Мій онук зараз на фронті, то мені не до зустрічей. Ночами не сплю, все про нього думаю, молюся за свого Ігорчика. Щомиті чекаю від нього дзвінка.

Але в мене, дівчата, був іще один кавалер, точніше, закоханий у мене. Та я з ним не зустрічалась. Наступна розповідь про нього.

НЕ ЗНОСИВ СВОЄЇ ГОЛОВИ

Коли я ось цього разу зайшла на кладовище, то просто біля входу побачила на пам’ятнику знайоме обличчя. Хлопець на цьому фото теж був до мене небайдужий. Але я на нього не звертала уваги, бо вже зустрічалась із Сергієм. Микола був на рік від мене старший. То був вогонь! Відчайдух, якого зрідка зустрінеш. У нього неначе якийсь моторчик усередині працював. Від раннього дитинства був такий рухливий, що рідні втомлювались за ним дивитись, це було суцільне жахіття! Де найвищі тополі із гніздами граків чи ворон, там і він. То випалювали ті поселення горластих пернатих, то видирали яйця, щоб бодай якось зменшити їхнє поголів’я. Причина була банальна: птахи навесні, коли на людських полях починали сходити соняшники, кукурудза, з’являлись помідори, тільки-но посаджені, цілими зграями всідались на землю і за лічені хвилини вискубували рослини із грядок. Господині «незлим», але не тихим словом проклинали горластих сусідів. Тоді найсміливіші хлопчаки і брались допомагати мамам і бабусям, які неодноразово насаджували й пересаджували свої городи. Ставили опудала, натягали нитки і вішали всілякі брязкальця. Ото там малий Миколка і виявляв свою майстерність і сміливість. А ще він любив не просто їздити на велосипеді, а ганяв із вітром наввипередки. Своїх гусей він пас теж на велосипеді.

Отож такий шибайголова підріс і закохався… в мене. Гусей ми вже, звичайно, не пасли тоді. Ми з ним зовні були дуже схожі. Але він мене не цікавив, оскільки був непередбачуваний. Приїжджав до нас увечері на вулицю коли мопедом, а коли й батьковим мотоциклом, щоб похизуватись перед нами. Адже наші батьки такого транспорту своїм синам не могли дати. Його ж тато працював механізатором, з технікою був на «ти». Ось такий вродливий, синьоокий, спортивної статури парубок, із незмінною веселою усмішкою на обличчі, записався кандидатом у кавалери. Але я йому прямо все сказала: «Ні!». Якщо мої батьки Сергія ще сприймали як серйозного хлопця, то Микола був для них таким собі свистуном. Бо одного вечора перед двором такий концерт свистуна влаштував, що тато змушений був іти проганяти його геть, аби не туманив людей і не дражнив собак.

Але любов була, очевидно, серйозна, оскільки після служби в армії Микола дочекався, доки підросте ще одна Надя, і одружився з нею. Народились у них дітки. Усе було б добре, якби не клята оковита. Працював він трактористом і частенько повертався з роботи під мухою або й зовсім косим. Почались у сім’ї клопоти, та й на роботі пригод вистачало через те.

Одного разу пізно ввечері повертався з поля колісним трактором, п’яний як чіп. Колгоспний двір був просторий і тягнувся аж до яру. Над крутим спуском у той яр рядком росли величезні тополі. Під ними зробили таке собі накриття для кількох тракторів із трьох стінок без дверей. Задки заїхати туди, а вранці передки виїхати. Це як тверезому. А Микола не був таким, заїхав задки між двома крайніми деревами, де не було такої споруди, бо йому тоді не було видно того. От і скотився спершу на доріжку, що спускалась у яр, а тоді перекинувся і покотився з пагорба донизу. Ще над ним, очевидно, ангели літали вночі, бо двигун затих і не загорівся. А Микола, затиснутий у кабіні, пролежав до ранку. Доярки саме йшли на роботу. Вони ж і повідомили кому треба, то витягли бідолашного. Обійшовся тоді наш герой синцями та подряпинами. Але не покаявся, щоб бути уважнішим.

Наступна пригода сталася вже на тверезу голову, але була останньою. Трапилося це взимку. Пішов Микола на роботу вранці, саме ремонтували техніку на таборі. Прийшов раненько, ще не було нікого, і заходився працювати. Зняв захисний кожух із шестерень, завів двигун і щось там перевіряв. А тоді чи оступився, чи близько підійшов до тих злощасних шестерень, але вони захопили його балонову курточку на спині й почали зажовувати. Кричав бідолашний, та близько нікого не виявилося. Коли вже прибігли люди з ферми, було запізно. Мотор гучно працював, тому й не почули вчасно крику постраждалого. Курточка в Миколи була нова і на тугому замку. Тож розкидала клята байдужа техніка навкруги частини його тіла… Не доведи, Господи, такого і чути, не те що бачити. А згорьована мати мусила збирати частинки тіла свого сина, щоб поховати. Так не зносив своєї буйної голівоньки до кінця. Безглузда смерть забрала Миколу ще молодим. Недаремно кажуть: береженого і Бог береже.

На могилі в Миколи завжди яскраві квіти. Весела усмішка на вродливому, ще юному обличчі на всі пори року. Та невеселий кінець цієї історії.

Його син теж воював на Донбасі, захищаючи рідну землю від ворога клятого. Але, на превеликий жаль, іще 2020 року загинув. Тепер він охороняє спокій свого невгамовного татуся.