НАДІЯ – в СЕРЦІ, НАДЯ – У ЖИТТІ

Долі людські… Які вони різні й неповторні! Хто їх пише і програмує? Чи сам Творець на небі? Чи кожна людина – коваль своєї долі? Достеменно не відомо. І ніхто не зможе переконливо довести, чому трапляються ті чи інші події на життєвій ниві.

Кохання можна порівняти з весною у природі. Це незвичайне, трепетне почуття збуджує людську душу, окрилює, розкриває невидимі риси характеру, дарує радість, щастя, творче піднесення. Але не завжди цей цвіт душі приносить радість і щастя. Часто-густо це муки і страждання, поламані долі.

Одного разу я їхала потягом у гості до родичів. У купе, як це нерідко буває, зібрались жіночки, і кожна щось своє розповідала. На світ Божий з’являлися різноманітні історії з життя-буття родичів чи знайомих.

На пероні, майже перед вікнами нашого вагона, прощалися чоловік зрілого віку і жінка, його ровесниця. Обличчя незнайомця ми бачили добре, а супутниця стояла до нас спиною. Наші дами уважно спостерігали за цими двома. Від нічого робити висували різні припущення, ким доводиться чоловік тій жінці: чоловік, брат, сват чи коханий друг. Одна дуже передбачлива пані визначила, що то коханий, точніше, закоханий у ту пасажирку чоловік.

– Ви погляньте, як він на неї дивиться! Так тільки закоханий може дивитись на даму свого серця!

Тож коли та жіночка зайшла в наше купе і влаштувалась, ми насмілились запитати в неї про її супутника:

– Ми оце тут засперечались, хто то вас проводжав – чоловік, брат, сват, коханий чи закоханий у вас чоловік.

Жінка таємниче усміхнулась і повідала нам свою історію, оскільки виявилася неабиякою балакухою, та ще й товариською.

«Я ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ»

Із Сергієм ми навчались в одному класі, від першого і до випускного. Я була симпатичною дівкою з довгою русою косою, меткою, рішучою, активною відмінницею. А він – тихим, спокійним, урівноваженим і надійним, але в навчанні надто не виокремлювався. Коли ми почали зустрічатись, то іноді мене хвилювало те, що ми одного зросту, отже, підбори мені «не світять». Сергій у старших класах особливо серйозно займався спортом, а ще відповідально виконував усі громадські доручення. Я ж завжди була попереду: і в навчанні, і в полі, куди часто посилали учнів, і в художній самодіяльності. Так мало-помалу полонило хлопця перше юнацьке кохання. Його почуття виражали ніжний усміх на обличчі й примружений погляд карих осяйних очей. Юнак здебільшого мовчав, але старався за першої нагоди бути поруч зі мною, щоб допомогти і просто чути мій голос. Улітку після восьмого класу ми почали ходити одне до одного на побачення. Мій тато переживав: чи не рано? Але що ж удієш? Заборонами нічого не доможешся. Тому він порадив мені: «Не стовбичте попід дворами, а краще сядьте на лавочці в саду й гомоніть собі». Так ми і робили.

Але якщо мої батьки виявляли прихильність до хлопця, то Сергієва мама, яка навчала нас у початкових класах, тож добре знала мою вдачу та характер свого сина, була категорично проти наших зустрічей. Син же не слухав її і зникав вечорами, поспішаючи до мене. Приносив мені квіти і солодощі. У той час учні мали самі купувати підручники. Тому Сергій мотоциклом об’їжджав усі довколишні села в пошуках потрібних книг. Але я чомусь не дуже цінувала оту допомогу і турботу. У старші класи ми ходили в сусіднє село. Інші дівчата теж почали відводити Сергієві більше уваги. Я сердилась і на хлопця, і на тих звабниць. Він же мене завжди заспокоював: «Мені ніхто, крім тебе, не потрібний». Так у парі ми закінчили навчання у школі, а далі – хто куди… Сергій пішов у механізацію. А я опанувала професію економіста і поїхала за скеруванням в іншу область. Додому навідувалася нечасто. Поринувши в нові знайомства, не завжди відповідала на Сергієві листи. А він писав і телефонував за допомогою міжміського зв’язку, бо тоді ж мобілок іще не було. Сергієва мати випадково дізналась про синові листи «До запитання» і заборонила йому підтримувати зв’язок зі мною: «Вона тобі не пара. Будеш у неї підкаблучником увесь вік. Вона ж скрізь тільки лідирує. Вибирай дівчину тиху і спокійну».

Тоді й чоловік підтримав дружину, тож Сергій здався. Хлопець усе добре обдумав і вирішив, що батьки мають рацію. Вони не хочуть поганого своїй дитині. Я ж
була як вогонь і не дуже зважала на Сергія, робила все по-своєму. Невдовзі Сергій познайомився з продавчинею взуттєвого магазину. Мені розповідали, що дівчина спокійна, тиха, саме до пари йому. Вона не зводила очей із нього під час зустрічі – так, очевидно, кохала. Молоді без особливого афішування одружились. На той час батьки тепер уже просто колишнього мого однокласника переїхали в райцентр. Сергій із дружиною жив із ними. Я побачила в нього на руці обручку, коли Сергій буквально прилетів до мене в село після дзвінка свого товариша: «Надя приїхала!». Бо серце не примусиш! На мотоцикл – і вже біля мого двору. У моїй душі заворушився черв’ячок… Я без особливого ентузіазму привітала Сергія з одруженням. А потім і сама повідомила, що виходжу заміж.

– Ну, що ж, будь щасливою. Але знай: я тебе ніколи не забуду! Ти сама винна. Якби ти погодилась вийти за мене, я б ніколи не одружився з іншою. Будь щаслива, моя кохана, і до наступної зустрічі.

Він поїхав. А я згодом разом із чоловіком переїхала в сусіднє містечко і почала працювати на складі у «Сільгосптехніці». Сергій жив у нашому райцентрі й працював інженером із центрозавезення техніки. Отож так усе склалось, що ми частенько бачились. То Сергій техніку нову купував у нас, то деталі. На кожен день народження Сергій обов’язково вітав мене, дарував мені квіти і коробку шоколадних цукерок. Нічого іншого я просила його не купувати. Якщо ж з якоїсь причини Сергієві не вдавалося приїхати, то він обов’язково телефонував.

– А як же чоловік реагував на ваші взаємини з кавалером?

– Чоловік нічого не знав про нього. Він працював на заводі, далеко від моєї роботи. Лише одного разу Сергій не застав мене на місці, бо я попросила відгул у начальника. То він приїхав до мене додому, а чоловік був саме у відпустці. Та я швидко вивела Сергія на вулицю, щоб уникнути неприємностей. А чоловікові сказала, що то дядько передав гостинця, бо дізнався, що машина їхатиме в наше місто.

– Та ви ж уже обоє пенсіонери!..

– Так, пенсіонери. У Сергія дві доньки, обидві – лікарки. А в мене було двоє синів. На превеликий жаль, менший загинув в автотрощі. Після цього я заборонила Сергієві приїжджати. У душі наче щось обірвалось, не хотіла нікого, крім своєї сім’ї, бачити. А оце їздила на могилки до батьків. Автобуси від станції до села не ходять. Мусила попросити Сергія завезти мене туди. Ми своєї автівки вже не маємо, а він має.

– Цікаво, як так можна зберегти перше кохання?

– Це Сергій мене кохав, а я не знаю і сама, що відчувала. Було приємно, що я йому подобаюсь аж так, що без мене не може жити. А бувало, що й набридав. Тоді казала, щоб не приїжджав. Я хотіла давно вже все обірвати, але він просив дозволити бачитись зі мною. Отже, він кохав, а я дозволяла себе кохати. Але ви не подумайте, що я зрадниця. У нас не було жодного разу інтиму. Я б не змогла бути так із Сергієм. Моя...