НАДІЯ ДЛЯ НАДІЇ

– О! Надійка! – розплився в усмішці він, побачивши розгублену дівчину в коридорі. – Ти чого дзвониш? Денис же поїхав! І так невчасно. У нас сусідка померла на першому поверсі. Самотня бабуся, нікого не має. Похорон мусимо ми організувати, сусіди. Денис би допоміг! Шкода, шо померла. Я грішним ділом думав притулитися до неї. Жінка добра. Вона самотня, я – самотній. Може, щось і вийшло б. Та ба… Не
судилося…

– Коли? – прохрипіла дівчина, бо в неї раптом аж пересохло в горлі. – Коли поїхав? – повторила жалібно, відкидаючи інформацію про смерть якоїсь незнайомої їй бабусі, як щось зайве і непотрібне.

– Вчора, ще із самого ранку. Ти хіба не знала? Ти його не проводжала? – здивувався сусід.

Не промовивши ні слова, Надія крутнулася на гост­рих підборах і стрімголов помчала сходами, забувши про ліфт. Як вона тільки собі в’язи не скрутила…

Бігла на вокзал, розуміючи всю марність свого вчинку. Там, звісно, Дениса не було. Надія важко, як лантух, упала на тверду лавку в залі очікування й довго там сиділа, відчуваючи на собі здивовані погляди людей. Поки сиділа, перед нею, як у сповільненій зйомці, пропливали події, пов’язані з Денисом, усе пережите разом із ним…

Ось вони сидять на концерті, торкаючись одне одного плечима, а хлопець заволодів її рукою і ніжно перебирає її холодні безвольні пальці своїми теплими та сильними. А чарівна музика несе їх на бурхливих хвилях мелодії далеко-далеко, кудись у незвідані казкові світи.

Ось вони, притулившись тісно одне до одного, повільно кружляють у вальсі в ресторанному залі. І Надія не знає, від чого більше в неї паморочиться в голові – від випитого вина чи від близькості коханого, від його міцних обіймів…

Ось вони стрімголов летять з високого пагорба на лижах першим сніжком. Перед очима миготять засніжені дерева, а вітер у вухах свистить так, що тим вухам навіть боляче…

Ось дружно дмухають над щойно звареним борщем, Денис назвав шедевром кулінарії…

А смак Денисових перших поцілунків! Таких ніжних, таких невимовно солодких… Її ніхто ніколи в житті так не цілував! Ніколи і ніхто…

Боліло серце… Почувалася так, ніби хтось невидимий по-садитському викручував те бідне серце, видавлюючи з нього кров, усю, до останньої краплини.

– Денисе! Денисе! – ворушилися її уста, з яких не зривалося жодного звуку.

А Денис у той час сидів у купе і незрячими очима вдивлявся в мальовничий ландшафт, що пропливав за вікном поїзда…

Надія… Надійка.. Прекрасна… Ніжна… Це була його жінка. Його… Її створив для нього Всевишній. Та, яка бурею ввірвалася в його життя і перевернула в ньому все догори дриґом. Погане… Добре… Чорне… Біле… Все змішалося в голові. Чи то хтось перед його очима прокрутив чудернацький калейдоскоп? Зображення складалося у вишукані вітражі й раптом розсипалось на сотні осколків, гострих, потворних, які своїм вістрям ранили йому душу та серце до крові. Поранили на все життя… І голосний стукіт коліс потяга, що мчав його все далі й далі від неї, у стократ підсилював це болісне відчуття…

Може, даремно він поїхав від Надії ось так, ніби втік, не сказавши їй жодного слова? Може, не раз пошкодує, що поїхав у безвість, поїхав від неї? Не знав… Молодість… Нетерпимість… Максималізм… Небажання зрозуміти, відчути чужий біль більше, ніж власний! Він їхав, по-дитячому бавив свою образу і ще нічого, нічогісінько не знав…

Наближались сутінки. Сонячний диск, прямуючи на захід, заново запалив вікна у покинутому будинку, але інші, не ті, що зранку палали, коли він утікав… Будинки тут зводили так, щоб вікна в них дивилися на схід і захід, спалахували, як від пожежі і вранці, і ввечері. Але не згоряли. А згоряли люди, які жили в них. Вони вмирали вранці і ввечері, вночі і вдосвіта. Перед смертю мучили їх сумніви: чи так жили, чи не схибили десь у своєму житті? А виправляти щось уже часу не було.

Дехто, як оце Денис, покидав свій дім і також сумнівався, чи правильно чинить. Може, доцільніше було б залишитися?.. Хто це може знати? Хто може підказати, порадити, скерувати людину на правильній шлях?..

На першій великій зупинці поїзд мав стояти двадцять хвилин. Денис важко сплигнув зі східців і попрямував до вокзалу, щоб купити собі газету чи журнал, сподіваючись перебити сумні спогади читанням. Станція була невелика, але галаслива. Вокзал клекотів, бурлив, не уступаючи столичному.

«Щось там трапилося? – подумав хлопець, – протискаючись крізь натовп зівак, що зібралися біля кімнати матері й дитини. – Вид­но, щось незвичайне, важливе! Он як розмахує руками сивувата жінка, зі всього видно – вчителька. А зовсім молоденька дівчина щось обурено розповідає, також підсилюючи свої слова шаленою жестикуляцією».

Збоку стояв чоловік у формі залізничника, як здогадався Денис, начальник вокзалу. Той стояв мовчки, наче остовпілий. Денис підійшов ближче, прислухаючись до вигуків, що сипались зусібіч:

– Подумати тільки! Залишила дитину!..

– Якась зозуля!..

– Людоньки добрі! Та вона так тікала, ледве мене з ніг не збила!..

– У поїзд вскочила, що вже рушав… В одеський! В одеський!..

– А ви ж як її в кімнату матері і дитини помістили? Без документів? Квиток хоч перевірили? – звернулася до начальника вокзалу жінка, схожа на вчительку.

Той кумедно почухав потилицю:

– Вона попросилася тільки перевдягнути дитину в іншу сукенку. Чи я міг на таке сподіватися? А коли вискочила, й не бачив! Я не стежив за нею. В мене роботи повно!

– Що ж з дитиною робити? Де ту маму шукати?

– Та яка вона мама?! – вигукнула голосно дівчина і зашарілася, бо всі на неї звернули увагу.

– Правильно! – втрутився Денис. – Ніж таку маму мати, то краще ніякої! Краще в дитбудинку рости! А де ж дитина? – поцікавився раптом.

Люди мовчки слухняно розступилися перед ним.

Дівчинка сиділа на лавці. Маленька, на вигляд років від півтора до двох. Доглянута, одягнена в охайне літнє платтячко та в біленькі колготи. На ногах – сандалики. Спокійна, мовчазна. Не плакала, не кликала мами, тільки дивилася на людей, які її обступили, величезними, на пів личка, серйозними карими очами. Ті очі блукали по обличчях людей, наче когось розшукуючи. Раптом зупинилися на Денисі… Денис здригнувся… На нього дивилися до болю знайомі очі… Його власні очі… Це вже попахувало якоюсь містикою. Раптом дівчинка усміхнулася і протягнула до нього свої маленькі пухкенькі рученята.

– Татко! – вигукнула радісно. – Татку! А мама поїхала.

– Куди поїхала? – пробелькотів здивований чоловік, не знаючи, що йому робити в такій дивовижній ситуації.

– Ось і татусь з’явився! – мовив хтось збоку. – Тримайте його, бо теж утече!

– На ручки хочу, – раптом запхинькала дівчинка. – Пити хочу!

– Що ж ти, татусю, остовпів, – підштовхнула його в спину жінка, схожа на вчительку. – Візьми донечку на руки! Нагодуй! Вона, мабуть, і їсти хоче, не тільки пити.

Машинально, як сновида, підкоряючись чужій волі, ошелешений «татусь» підхопив дівчинку на руки. Вона притулилася до нього, обхопила його шию теплими рученятами і погладила по обличчі.

Люди поволі заспокоювалися й почали розходитися, втративши до події цікавість. Залишився тільки начальник вокзалу. Він зітхнув:

– У вашій появі є щось неймовірне, мов у казці… Як то так вийшло, що дитина опинилася сама на вокзалі, без мами, без тата? Ви посварилися чи що?

– Так склалося… – невпевнено пробурмотів Денис, не знаючи, як вийти з вельми пікантної ситуації. – Ви мені, будь ласка, скажіть, коли буде зворотний потяг до Шахтарська? – раптом перевів розмову в інше русло. – Мені треба повертатися і речі забрати з того поїзда, яким я їхав, поки він не рушив.

– За дві години! – козирнув начальник і з розумінням йому підморгнув. – Їдьте, наздоганяйте дружину! Тільки не сваріться більше з нею, бо від сварок батьків страждають діти. Біжіть до потяга! Йому залишилося стояти ще сім хвилин.

– Будь ласка, потримайте дитину, – попросив начальника вокзалу, – поки я по речі збігаю!

Ага! Саме той випадок!.. Дитина вчепилася в нього, як кліщ, і ніяка у світі сила не змогла б її відірвати.

– Зараз я носильника покличу, – засміявся начальник. – Ач, як у батька вчепилася! Боїться, що й він поїде без неї… Бідолашне маля! – розчулився. – Який ваш вагон і місце?

Денис назвав… За якусь хвилю біля ніг лежали його речі: валіза, піджак і торбинка з бутербродами та пляшкою мінеральної води.

– Не хочу мінеральної води, – запхинькала дівчинка. – Хочу солоденької!

– Сидіть уже! – зупинив його начальник вокзалу. – Зараз усе організуємо. Марто! Мартусю! – гукнув молоду жінку в біленькому фартушку, мабуть, офіціантку.

– Слухаю вас, Валентине Антоновичу, – зупинилася біля них Мартуся.

– Виконай моє особисте прохання: збігай-но в буфет, принеси щось дитині поїсти. Та й вам не завадить підкріпитися, – звернувся до Дениса. – І ось тобі записка в касу, – черкнув у блокноті кілька слів. – Візьмеш два квитки до Шахтарська.

– СВ, якщо можна, – попросив Денис, витягуючи гаманець. Він подумав, що сусідство йому зараз явно не бажане, бо вести пустопорожні, банальні розмови, вдовольняти чиюсь цікавість він не має ані найменшого бажання.

– Кучеряво живеш! – підморгнув йому Валентин Антонович і жартівливо легенько посмикав дівча за кучерик. – Ким працюєш?

– Інженером.

– Відколи це українські інженери в СВ роз’їжд­жають? – знову засміявся начальник вокзалу.

– Просто хочу, щоб мала виспалась. Невідомо, хто може в одному купе іхати.

– Резон! – погодився начальник.

Під’їхав потяг. З допомогою прудкої Мартусі повантажилися швидко. В малої злипалися очі, ніби медом помащені. Їсти вона не захотіла, тільки випила колу з насолодою і, ледь діткнувшись голівкою до подушки, відразу міцно заснула.

Коли вкладав дитину, то в кишеньці її сукеночки щось зашаруділо. Якийсь папірець. Денис витягнув його легенько і з цікавістю почав читати. На ньому нервовим жіночим почерком було написано: «Монахова Анастасія Василівна. Прошу вважати цей лист офіційною відмовою від прав на мою дочку Монахову Надію Григорівну. Проти удочеріння дитини не заперечую». В кінці дата і підпис.

«Надія! – тьохнуло серце в Дениса. – Хіба можливий такий збіг? То якась містика! Такого в житті просто не буває…»

Денис лежав на полиці непорушно й обдумував свої подальші дії. Почувався кепсько, сам себе звинувачував у кіднепінгу, таке враження, ніби вкрав чужу дитину. Треба було там же, на вокзалі, піти у відділення міліції і все владнати, але тут же сам собі заперечив: «Коли б це я встиг за дві години? Треба буде владнати це вдома відразу після приїзду». Не знав, чи той знайдений у кишеньці малої папірець має якесь юридичне значення, якусь вагу, але дуже на те сподівався.

«Може, це і є вихід! – знову подумав хлопець, усе ще збентежений тим, що з ним трапилося, повертаючись назад, туди, звідки так квапливо тікав. – Може, це і є надія для Надії? Та й для мене також?»