НА ЛОВИ!

Катерина вже тиждень хворувала. Як ото вискочила в самій нічній сорочці на сніг та пробіглася босими ногами від порога до воріт, коли земля перед світанком здригнулась від вибухів і небо залило червоними спалахами, відтоді й злягла. І що день, то тільки гіршало. Ще й запаси ліків скінчились. Прийшов до сусідки, а вона лише руками розвела:

– Нічого не залишилось. Навіть банального цитрамону. Віддала нашим хлопцям усе. А нового взяти немає де. До міста не дістатися, та й окупантів там – ніде яблуку впасти… Дядьку Свириде, брали б ви свою Семенівну під руку та їхали б до дітей на Чернівеччину! Ви ж у наших лісах кожну дорогу знаєте, тікайте, доки сюди ще клята сарана не прийшла.

Він заперечливо крутнув головою. Сиві очі наповнились непроханою вологою:

– Моя Семенівна й кілометра не здужає здолати. А ми присягали одне одному бути разом – і в радості, і в горі. П’ятдесят сім років у шлю...