НА ЛОВИ!

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

19 березня 20:17

404

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Катерина вже тиждень хворувала. Як ото вискочила в самій нічній сорочці на сніг та пробіглася босими ногами від порога до воріт, коли земля перед світанком здригнулась від вибухів і небо залило червоними спалахами, відтоді й злягла. І що день, то тільки гіршало. Ще й запаси ліків скінчились. Прийшов до сусідки, а вона лише руками розвела:

– Нічого не залишилось. Навіть банального цитрамону. Віддала нашим хлопцям усе. А нового взяти немає де. До міста не дістатися, та й окупантів там – ніде яблуку впасти… Дядьку Свириде, брали б ви свою Семенівну під руку та їхали б до дітей на Чернівеччину! Ви ж у наших лісах кожну дорогу знаєте, тікайте, доки сюди ще клята сарана не прийшла.

Він заперечливо крутнув головою. Сиві очі наповнились непроханою вологою:

– Моя Семенівна й кілометра не здужає здолати. А ми присягали одне одному бути разом – і в радості, і в горі. П’ятдесят сім років у шлюбі! Це ж не просто слова… Та й не думаю, що москалі до нас аж сюди, у ліс, припхаються. Село не село, радше хутір на сім хат. І самі старигані довкола. Ти одна – як та квіточка поміж будяків сухих.

– Знайшли квіточку! – сплеснула руками сусідка. – Шостий десяток розміняла.

– Все ж не вісімдесят два, як мені оце. А Семенівна – на рік молодша. Варці Микитчук – майже вісімдесят. Льонькові – сімдесят вісім. Усі інші не набагато молодші. Коли повмираємо, то село теж на цвинтарі опиниться. Скільки вже таких у наших лісах? Он у Царевому Бору ще рік тому лише дід Микита жив. Помер. І рештки життя із села забрав із собою. А я ще пам’ятаю часи, коли там щонеділі біля місцевої крамниці натовп збирався, люди новини обговорювали. Вулиці аж кишіли малими дітьми, а вечорами молодь до клубу на танці текла потоками. Тепер на місці будинків – старі садки, зарослі чагарниками і кропивою.

Дід Свирид замовк. Важко зітхнув.

– Семенівна досі кашляє? – сусідка перевела розмову в інше русло.

– Ще гірше! – махнув рукою старенький. – Зовсім слабка… Сьогодні зварив їй юшечки з молодого півня, то Семенівна тільки губи в ній вмочила…

На пооране зморшками обличчя впала тінь зажури.

– Піду вже я, бо забалакався з тобою. А там моя половинка хвора лежить… – промовив стиха.

Жінка провела його похилену постать сумним поглядом. Ось доварить борщ, а тоді ще насмажить котлет, запарить чаю з малинових гілочок та перетертої з цукром калини і навідається до сусідів. Треба ж якось Катерину на ноги поставити!

***

Дід випручався з обіймів теплої ковдри – за вікном іще темно було. На веранді стояло відро з водою. Вмився крижаною джерелицею – аж дрижаками його пробрало. Не треба й кави для вранішньої бадьорості. Залишилось тільки вдягнутися, взяти старого наплічника та вірного друга, з якими вже декілька десятків років не розлучався, і гайда!

Велике ліжко тихо скрипнуло. Свирид озирнувся від дверей. Катерина прокинулась. Вона ретельно обмацувала поглядом його постать. Чи не вперше за півтора тижня жінці стало легше, нічний кашель не діймав, як раніше. Навіть апетит у Семенівни відчутно покращився.

– Ти куди зібрався? Ніч надворі… – запитала спросоння.

– На лови… Спи! Ще й сонце не зійде, як повернуся… Тільки нікому не відчиняй! Мало хто тут вештатиметься в такий час…

Ніч дихнула в обличчя березневою прохолодою. Під ногами приємно шурхотіла вкрита памороззю трава. Свирид зручніше примостив на плечі струнке, ідеально виточене тіло карабіна й рушив до асфальтівки. Година ходу – і буде на місці. Сусідка сказала, що ті глисти на базі відпочинку засіли. Усі будинки довкола розмародерили, рибу в озері ловлять, смажать на мангалах і закушують нею горілку, винесену з крамниці поруч. А два дні тому вигадали собі розвагу: упіймали на вулиці підлітка, поставили його під деревом із яблуком на голові й нумо стріляти. Тіло хлопчика викинули у воду… Виродки!

Як тих нелюдів тільки свята земля носить? Він, Свирид, наприклад, за все життя навіть тварини не вбив. Окрім хворої на сказ лисиці, яка забігла в село й блукала поміж хатами. Тоді у Свирида іншого виходу не було. А зазвичай, керуючись посадовими обов'язками єгеря, без професійної зброї з дому не виходив. І майже не знімав її з плеча. Навіть тоді, коли родину вовків зустрів у лісі. Укляк і забувся дихати. Неначе спаралізувало чоловіка від страху. Величезний вовчище вийшов на дорогу першим. Зупинився за декілька десятків кроків від Свирида, шерсть на загривку – дибки. За ним вигулькнула вовчиця, а тоді на дорогу викотилось четверо сірих клубочків. Чоловік не ворушився. Вони так і стояли, пильно дивлячись одне одному у вічі. Зрештою, вовк збагнув, що його родині нічого не загрожує, розвернувся та й пірнув у лісові нетрі. Решта – услід за ним. У єгеря спиною стікали струмочки поту. Але він навіть думки не мав стріляти. Це ліс, територія диких тварин. Людина прийшла сюди гостем, отож відповідно треба поводитись.

З тими розмірковуваннями і спогадами Свирид наблизився до передмістя. У сірих передсвітанкових сутінках проступали обриси бази відпочинку. Раніше тут любили збиратися рибалки та мисливці. Тепер прийшла орда, щоб загидити все своїм клятим «руськім міром».

Старий єгер зачаївся в гущавині верболозів і чекав слушної нагоди. Пальці впевнено стискали холодний метал. Навіть рука не здригнеться! Глушник – на місці. Бракує лише дичини…

За якихось десять-п'ятнадцять хвилин із будинку виповзло чудовисько на двох ногах і, похитуючись, рушило до найближчого квітника, обнесеного металевою загорожею. Перехилилось. Досі гострий слух старого упіймав глухе квакання та булькання. Свирид скривився.

– Бридка наволоч! – злісно прошепотів.

Його палець ковзнув до спускового гачка. Глухо клацнуло. Москаль смикнувся, заточився і важко осів на землю. Свирид перекотився до сусіднього куща верболозу. Затамував подих, коли двері знову широко розчахнулись, виштовхуючи в сутінки наступного окупанта. Цей був зовсім п'яний, оскільки видно було, що ледве тримався на зігнутих ногах. Урешті впав, трохи полежав, зіпнувся навкарачки, щоб доповзти до розкиданих стільців біля мангала. Старий довго чекав, доки в тьмяному світлі з вікна вигулькне кучмата голова примітивної людиноподібної істоти, а тоді знову впевнено натиснув на гачок. Сьогодні треба відпрацювати максимально, бо хто знає, чи випаде ще така нагода…

***

Березневе сонце дихало морозною свіжістю і засліплювало очі. Свирид прошкував ледь помітними лісовими стежками, що залишили після себе дикі свині. Відкритою місцевістю нині небезпечно додому повертатися. Та й навпростець швидше. Ще якихось вісім-десять хвилин – і чоловік буде вдома.

Хата зустріла його пахощами грибної юшки, узвару та ванільної випічки.

– Маєш гарний вигляд! – підморгнув усміхненій Катерині.

– Не зле й почуваюсь сьогодні. А ти як? Полювання вдале було? – ясні очі дружини на якусь мить спалахнули вогнем.

– Так. Довелося скажених звірюк відстрілювати. Сьогодні – четверо… Декілька днів пересиджу, щоб заспокоїлись, і знову піду.

– Час теж інший вибери. І місце. Щоразу змінюй, аби не знали, коли і звідки тебе чекати, – лагідно зворохобила вибілене роками волосся коханого чоловіка. – Та що тобі розказувати? Сам знаєш…

Свирид упіймав її руку, притулив до щоки й заплющив очі. Вік – то не привід скласти руки та чекати фіналу. Це стимул жити, незважаючи на обставини. І, доки руки міцно тримають зброю, допомагати синочкам відстрілювати оскаженілу наволоч. Смерть ворогам!