НА КОЖНОГО У БОГА СВОЇ ПЛАНИ

– Ти нащо дитинки позбулась, га? Мала страх, що не даси ради, бо немолода?.. Ні, доч­ко, довгого віку тобі Бог відміряв: поставила б і на ноги, і одружила б синочка. Так-так, хлопчика ти мала народити. А тепер сниться тобі. Молися за його душечку, бо вже нічого не зміниш. Але молися за його душу, чуєш, ревно молися, як за рідну дитину! І спокутуєш цей гріх, ще тут, на землі спокутуєш…

Ледве підвелася Оксана з колін. «О Господи, – в голові пульсувала думка, – то ж ніхто не знав про те, що я позбулася тої дитини… Як же побачив усе монах? І сон цей… Людоньки! То ж колосочок, що сниться щоночі на полі, зарослому терням, – це мій синочок…»

Дорогою додому жінки розповідали, що їм казав монах, ділилися враженнями. Запитували і її, Оксану, але жінка мовчала. Співчутливо поглядали на неї односельці: «Мабуть, невтішне сказав щось, того й мовчить бідолашна», – думалося кожній…

А Оксана вкотре подумки перебирала у пам’яті своє життя…

Побрались вони зі Степаном зовсім молодими. Красиві, здорові, відразу й подались на Північ, на заробітки – хату хотіли нову збудувати… Велику, гарну… І до хати надбати… І авто придбати…

Так і сталось. Обоє до роботи беручкі, швидко наскладали грошей і повернулись додому. Незадовго збудували дім. На все село! І у домі все по-сучасному, і у дворі. І автомобіль новенький, про який так мріяв Степан! Живи і радій! Так і було… Єдине, що… лелека оминав їхню хату. Ходили до лікарів, обстежувались – здорові начебто обоє… Але роки минали, а діток не було… Уже й срібне весілля відсвяткували Оксана зі Степаном. І хоча й, як кажуть, «ловила» на собі жінка співчутливі погляди родичів, надії таки не втрачала: їй лише 47 років – то ж хіба це так багато… Ще буде, буде і в них зі Степаном ди­тинка…

А далі роки покотилися стрімко, як віз із горба: 50… 55… 60! Доходили до Оксани чутки, нібито підгулює її Степан. Правдою то було чи ні – хтозна. Вона ніколи не дорікала, навіть не запитувала чоловіка ні про що.

Коли Оксана раптово почала відчувати якусь слабкість і нудоту, навіть не надала цьому значення. Це ж уже, як кажуть, сьомий десяток розміняла! Як на такі роки, то вона і так ще міцна жінка… Але коли вже два місяці до рота нічого взяти не могла, таки пішла до лікаря. Чогось думалося найгірше: онкологія…

Усяке думалося-передумувалося, але й думки не допускала Оксана, що вона може завагітніти у 63 роки! Ця новина, яка була б, без перебільшення, найкращою новиною за все життя, ну, хоча б десять років тому, ошелешила Оксану тепер! «Ні, ні, яка дитина, – думки випереджали одна одну, – це ж за роками навіть не онучатко, а правнучатко могло б мені бути… Та й скільки нам зі Степаном того життя вже залишилось… Це ж за щастя буде, як доживе хоч хтось із них, щоб дитинка ця школу закінчила…» Оксана так і не поділилася цією новиною ні з ким, навіть зі Степаном: знала, що вона таки зробить аборт.

Та що він, Степан, їй нарадить, що скаже? Зрештою, що б не сказав…

Трохи більше ніж за пів року після цих подій і обсіли Оксану болячки. Сили раптово почала втрачати. І ходила до лікарів, і обстежувалась – не знаходили нічого. А Оксана гасла, як свічечка. Змарніла, вихуділа і на обличчі зчорніла… Селом пішла чутка, що недовго вже, мабуть, їй залишилось топтати ряст на цій землі. Тоді ж і прибігла до неї сусідка Ольга й намовила, щоб поїхала до монаха.

Десь добрий тиждень Оксана не могла отямитись після тієї поїздки. Хоча й вірить вона у Бога, але якби хто й коли сказав, що людина, навіть монах, отак усю правду може сказати, нізащо б не повірила.

Ця поїздка, можна сказати, кардинально змінила світогляд жінки. Оксана, як і сказав монах, ревно молилася за свого ненародженого синочка, молила Господа, щоб змогла спокутувати цей гріх…

Далі той самий сон щораз рідше снився жінці. А головне – прокинувшись, вона не відчувала більше страху, і колосочок, який раніше уві сні виднівся ген-ген далеко, щоразу був усе ближче…

Так минали роки. Оксана вже й думати забула, що був час, коли збиралась помирати. Вона й далі беручка до роботи і спритна не за роками… Уже й восьмий десяток розміняли обоє зі Степаном…

А це якось у сусідстві, в стару закинуту хатину сільський голова вселив жіночку з чотирма дітьми. Христя, так звали молодичку, була за невістку в сусідньому селі. Але життя з чоловіком-п’яницею стало нестерпним. Бідолашна довго терпіла, бо й іти з дітьми не мала куди. Але коли кілька разів довелося із малими ночувати, як кажуть, просто неба, таки втекла. Нарадили добрі люди їй і хатину. Нічийну на той час, але якщо впорядкувати, то жити ще можна. Так і стала Христя сусідкою Оксани. Хоча й жіночка ця Оксані була як онука, але вже з першого дня склалися в них дуже теплі стосунки. Оксана зі Степаном допомогли навести лад у хаті. І Христя в боргу не залишалась: мала стареньких за маму й тата. Коли якось Степан зламав руку, то і мила, і годувала. Христинині діти Оксану та Степана вважали за бабусю й дідуся. І це було направду так, бо усе в них було спільне: і гроші, і їжа… Згодом, коли вже помер Степан, Христя поїхала до Польщі на заробітки, а діти залишились із бабцею Оксаною. Немолода роками, але жінка ще чулася в силі.

Згодом Христина вийшла заміж. Дуже просили обоє з чоловіком Оксану перебиратись до них, але старенька не захотіла. Щодня(!) Христя їздила в село її провідувати… Коли одружувались Христинині діти, всі просили благословення й в Оксани! Як у рідної бабусі! Згодом уже зі своїми чоловіками та дружинами навідувались до старенької в село…

Як і казав старенький монах, Бог відміряв Оксані довгого віку: прожила аж 104(!) роки. До останку жінка була при розумі… Не раз пригадувала слова старця, що і виростила б, і на ноги поставила б свого синочка… Але… Сталось, як уже сталось.

Таки вірилось Оксані, що спокутувала вона свій гріх, бо ж стала рідною іншим діт­кам, які теж потребували підтримки.