НА ЧАТАХ БIЛЯ ВIКНА

Отож тітка Рая важко поволокла на свій третій поверх важкі торби, я вкинула у скриньку дядька Антона лист і за хвилину геть забула про цю дрібну подію. Пригадалося увечері:

– Мамо, я ніколи про це не розмірковувала… Дядько Антон із першого поверху – узбек? Чи киргиз?

– Казах, – засміялася мама. – А чого це ти раптом?

– А звідки у Львові взявся казах?

– Будинок коли здавали, двадцять відсотків квартир виділили ветеранам. Ну-от дивися… Батько дядька Антона, Нургази покійний, підполковником був, танкістом. Це перший поверх. На другому – Дмитро з Людою, Дмитро без ноги, на протезі ходив, а Люда медсестрою була… Царство їм небесне. Люда білоруска була, а Дмитро – з росії, з курської області, якщо правильно пам’ятаю. Інтернаціонал… А ще тут квартири багатодітним давали. Навпроти дядька Антона, ну, де зараз Галька, жила сім’я – то в них було чи сім, чи вісім дітей… Рафаловські. В Ізраїль виїхали, всі. Ще на четвертому поверсі багатодітна родина жила, там четверо було, найстарша дівчинка і три хлопці.

– Я ж із ними бавилася! Пам’ятаєш, як мені гойдалкою ніс розбили? То мене Таня їхня додому привела…

А тим часом бійку перервав приїзд поліції: у когось із сусідів не витримали нерви. Десантник випарувався першим, Валька поволокла Васю за гаражі, спритний Едик теж дав драла, завбачливо прихопивши із собою пляшку із залишками біленької. А дядько Антон залишився. Так і стояв біля лавки, здавалося, він зовсім не тямить, що відбувалося щойно і куди всі зникли.

Щось змінилося довкола, щось невловиме. Раптом злетіли зі смітника і здійнялися в небо голуби. Повіяв вітер. Небо вмить загорнулося у свинцеві хмари.

– Щось буде…

І була гроза.

Спершу вітер здійняв страшенну куряву. Пилюка підіймалася до третього поверху, і вітер шпурляв її навсібіч, а далі почав шарпати дерева, двометрові кущі бузку та жасмину пригинав до землі, наче траву. А тоді шурнув дощ, одразу стіною, і сховав дитячий майданчик, дядька Антона, бузок із жасмином та весь світ. Мама зачинила вікна, щоб дощ не позаливав підвіконня, а я, наче мала дитина, не могла відвести погляду від божевілля стихії. Так цікаво споглядати за нестримною водою і шаленим вітром, усвідомлюючи, що ти в безпеці…

Злива закінчилася так само раптово, як і почалася, і я знову відчинила вікно. Пошарпані кущі потроху поверталися до тями, мокра земля захлиналася надміром води, ями на дорозі перетворилися на ставки. Я відчувала, що краєвид із мого вікна змінився, але не відразу втямила, як саме. А тоді зрозуміла… Яблуня, стара, неймовірно крива яблуня, яка росла тут завжди, яка була невід’ємною частиною пейзажу, яка, незважаючи на миршавість, справно плодоносила маленькими, твердими, наче тенісні м’ячі, однак солодкими яблуками, просто зникла. Ми дітлахами її скубли, навіть не давали яблукам достигнути. Понабираємо, бувало, комусь у поділ сукенки чи футболки, а як ні, то в кишені, заліземо на гаражі, повлягаємося, теревенимо. На гаражах доб­ре, особливо надвечір – покрівля тепла, а сонце сховалося за будинки. Яблука тверді, кусати важко, часом хтось молочного зуба позбудеться. Яблука доїмо і гайда гасати тими гаражами!

Один із гаражів належав дядькові Дмитру, він ставив туди свою смішну блакитну машину з ручним керуванням, її чомусь називали «інвалідкою». Для нас, дітлахів, машини тоді поділялися на «жигулі», «москвичі» та «інвалідки». Були ще «волги», але на нашому подвір’ї не водилися. Помітить дядько Дмитро, що ми гасаємо гаражами, вийде на вулицю, сварить нас, костуром трясе… Ми боялися його, високого, худого, в товстих окулярах і незмінному беретику, а особливо нас лякав його протез – із холоші визирала палка, схожа на костур. Дражнили дядька Антона здалеку, знали, що не наздожене. Він злився і безсило тряс костуром…

Із під’їзду вибігли сусіди, заметушилися довкола яблуні, до них вибігла й моя мама. Я залишилася на чатах біля вікна. Під гіллям яблуні лежав дядько Антон. Певне, дощ повернув його до тями і змусив утікати… До під’їзду дядько Антон не дійшов кроків із десять – яблуня збила його з ніг. Сусіди відтягли яблуню подалі на газон, аж тут з-за рогу виїхала «швидка», чоловік і жінка в червоних із синіми смугами комбінезонах схилилися над дядьком Антоном, тоді поклали його у «швидку» та із сиреною помчали до лікарні.

Не довезли.

Увечері я знову стояла на чатах біля вікна і споглядала, як дядько Вова з четвертого поверху обриває плоди мертвої яблуні. Тітка Рая повертається додому після вечірньої прогулянки. Гуляє вона щовечора в товаристві опецькуватої коротколапої собачки Лялі.

– Что, Вова, добро не должно пропасть? – в інтонаціях тітки Раї вчувається сарказм.

– Так єто… Компот хоть сварю.

Мене не полишає відчуття, що практичний і господарний дядько Вова топчеться на могилі.

А зранку подвір’я жило як завжди, так, наче нічого не трапилося. Діти копирсалися в пісочниці, матусі сиділи на лавочках, голуби тупцяли неподалік. Яблуню вже вивезли – відпиляли гілки, розрізали стовбур, позакидали в кузов маленької вантажівки, та й по всьому. Двірничка тітка Зоя, невисока, кругленька, в оранжевому жилеті та біленькій хусточці, без поспіху замітала коло під’їзду. Зрештою, куди їй поспішати?

– Антон помер учора у «швидкій», чула? – тітка Зоя відразу переходить до суті.

У відповідь я просто киваю. Звісно, чула. Про це ніхто не говорив, однак усі все знають. Маю намір іти далі, та відчуваю, що тітка Зоя ще не все розповіла. – Справдилося, отже… Матері його прокльони справдилися, кажу.

Тітка Зоя, переконавшись, що привернула мою увагу, мовила далі:

– Мою маму в Казахстан вивезли, сорок восьмого, їй тоді п’ятнадцять років було. І батьків її забрали, і діда старого. Розповіла мама, що серед ночі у вікно постукали, сказали: «Десять мінут на збори». За що? Казали, що за пособнічество националістам. За те, що УПА, значить, люди допомагали. Усіх забирали й вантажили: і тих, хто допомагав, і тих, хто ні. У них списків не було, їм казали якусь кількість людей вивезти, от вони й змітали всіх.

Питають люди: «Куди ви нас везете?». Мовчать. То багато хто думав, що зараз розстріляють.

Мама казала, що встигла одягнути пальто, а на ногах мала туфлі. Нові туфлі, шкода, каже, було. Прихопили із собою одяг, посуд, грошей, які були. Ще мама образ із собою везла, ікону, старовинну. Везли в товарних вагонах, два місяці. Було дуже холодно. Доволі швидко помер дід, і мама, поки тіло діда з вагона не викинули, встигла зняти з трупа якісь там бурки і бушлат. Так і доїхала… Висадили їх у полі, сказали: «Копайте собі землянки». Зима, грудень… Після двох місяців у тих товарняках не всі на ногах стояти могли, а тут – копайте. Та й не було чим, хіба голими руками порпати сніг і мерзлу землю… Та довелося порпати, копати ті землянки й жити там до пізньої весни. Тоді вже будували бараки, у них жили, на роботу ходили під конвоєм: чоловіки на шахту, жінки здебільшого на цегельний завод. Цеглу в гарячих цехах випалювали, розбудовували Караганду. Але це вони, значить, як спецпоселенці були, все ж легше, ніж у таборах… Наглядачі стежили, ну, щоб не втік хто, бува, щодня треба було в комендатурі відмічатися. Мама казала, що після смерті Сталіна легше стало. Батьки мамині повмирали, мама заміж вийшла, батько з таких же виселених, із Городоцького району. В Караганду переїхали, батько заробляв непогано. А п’ятдесят шостого я народилася, – тітка Зоя усміхається.

– Ми до Львова тільки на початку сімдесятих змогли повернутися. Мені якраз сімнадцять було, школу закінчила, сюди в училище пішла навчатися. Мама дуже хотіла до Львова, до родини. А я з першого дня життя казахські степи бачила. Мені вони рідні. Гарно так, степ рівний, аж до горизонту, до вицвілого неба. Казахи коней пасли, мені малою дуже на коней дивитися подобалося. А сюди я їхати не хотіла, мені тут усе чуже було. І маму Антона, її звали Асель, батько з Казахстану привіз, мало не із самої Алма-Ати. Так-сяк вона російською розмовляла, а я казахську трохи знала, от вона втішилася, я ніби землячка їй. Нещасна була та Аселька, все їй тут чуже, все погане. М’ясо на базарі погане, овочі несмачні, вода погана. На чоловіка злилася, бо він у військовій частині цілими днями, із сином їй важко було, все скаржилася, що малий хворіє багато. Шкодувала, що заміж вийшла і в чужі краї за чоловіком мусила їхати, дуже за домом тужила, казала, що батько в неї багатий. А так це чи ні – хто його зна.

Ну-от якось так непомітно чоловік її помер, на Янівському поховали, з помпою, встановили обеліск із зіркою, та й усе. І син, незваючи на її скарги, теж виріс. Пишалася вона сином, милувалася, надивитися не могла, воно ж зрозуміло – єдиний чоловік у домі. Усе найкраще – Антонові, навіть в інститут його влаштувала, хвалилася, що друзі чоловіка допомогли. А коли Антон привів додому дівчину і сказав матері, що хоче одружитися, Аселька ніби скази­лася. У них наче не заведено, щоб жінка на чоловіка кричала, навіть на власного сина, а тут…

Антон трохи шалапутним був, ледачим, матір його розпестила, ми й не думали, що він так впреться. Видно, дуже йому та дівчина в серце запала. Та вона наче нічого така була, з росіян, тато якийсь партійний чиновник, на вроду непогана. Я вже й не пригадаю, як звали цю дівчину, чи Свєта, чи Катя… Аселька зубами скрипіла, але в РАЦС на розписку пішла, бо ж що люди скажуть, а в ресторані сиділа, кажуть, як на поминках. Ну, зажили, значить, Аселька в маленькій кімнаті, молоді у великій, зате ж прохідній. Як же вона ту невістку діймала! І криворука, готувати не вміє, і брудна, і невихована… Звідки ж тій дівчині вміти баурсаки готувати, вона їх і не куштувала, мабуть.

Іще собі розвагу Аселька вигадала – увечері світло вимкне, наче спить уже, а як почує, що молоді до тої справи взялися, випливе з кімнати, ніби їй водички попити треба або в туалет. Яке тут сімейне життя? Однак завагітніла невістка, незважаючи на всі свекрушині капості, завагітніла. Антон сяяв, не ходив, а літав, зате Аселька чорніла щодня дедалі більше. Зрештою поставила питання руба: я, каже, їду на батьківщину і тебе забираю! Там усе для тебе: квартира, машина, робота, дружину тобі знайдемо, справжню, нашу, весілля справимо! Покидай цю малахольну! Антон, звісно, відмовився, тоді Аселька таке утнула! Є в них, у казахів, таке… «Благословення навпаки» називається, теріс бата. Якщо хтось дуже сильно ображеним і зневаженим почувається, якщо комусь серце з грудей вийняли, душу спалили, він може проклясти винуватця. А материнське прокляття дуже страшне, чорне. Я не знаю, що саме вона Антонові сказала, якими словами прокляла, але більше із сином не розмовляла, жодного слова йому не сказала.

Невістка поміж тим народила дівчинку. Антон, щоб матері догодити, назвав її казахською – Алмагуль, «яблуневий цвіт» означає. Та Аселька навіть вухом не повела. Наступного дня після пологів невістка померла, наче якусь кровотечу лікарі пропустили. І дівчинка та лиш декілька днів прожила, разом їх і поховали. Аселька зникла, поїхала таки на батьківщину. Років за п’ять я отримала від неї єдиного листа. Жінка наче намагалася розкаятися, та все не вдавалося в неї. Однаково всі були винні, довели її до крайнощів. Батько винен, що заміж віддав, дозволив на чужину відвезти, чоловік покійний винен, що щасливою її не зробив, хоч обіцяв, син винен, що рідну матір на «чужу бабу» проміняв. Усе Аселька виправдовувала себе, мовляв, син сам винен, що довів матір до лихого. Заслужив, мовляв. «Я йому сказала, що він останнім у роду буде, що нікому буде його в старості догледіти і що після смерті ніхто його не згадає». Наприкінці Аселька написала, що жити їй недовго, що з’їдає її рак. Більше я листів не отримувала.

Антон тим часом геть почорнів з горя. Посадив на згадку про дружину і доньку, якої ніколи не бачив, ось цю яблуньку. Я навіть не знаю, коли він довідався, що мати померла. Та, бач, дістали її прокльони Антона, навіть із того світу дістали.

Я незграбно попрощалася, пішла на роботу. Того дня я таки спізнилася… Дядька Антона хоронили всім під’їздом, скинулися, хто скільки зміг. Біля дружини з дочкою не вдалося, нема там для Антона місця. Коли ми з мамою поверталися з кладовища, неквапливо, з балачками, я помітила у траві яблучко. З тієї самої яблуньки, ага. Підняла, навіщось занесла додому, поклала на підвіконня. Чомусь це яблуко таке важливе для мене…