З поштової скриньки
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Він обожнював її опуклі вигини, які були подібними до форми скрипки, та й душа її бриніла від найменшого його доторку, а в миті блаженства тіло витягалось, як струна. Вона ж із вдячності готувала для нього в кухні сонети, смажила гамми й тушкувала октави, кожну деталь в інтер’єрі продумувала до найменшої ноти, у ліжку звивалась скрипковим ключем, у світі поводилась, як у футлярі, – тихо й непомітно. Вона грала тільки для нього.
А він, о святий Страдіварі, який же він був віртуоз! Як він умів будь-якої миті налаштувати її на потрібну ноту! Одним поглядом, голосом, рухом давав їй знак, і вона миттєво грала так, що й соловейки б позаздрили.
А якогось моменту вона нутром відчула зміну. Ні, не в собі. В ньому. Ніби все так, але його руки не так її пестили, не так він слухав її спів, не так підбирав ноти. Де їй, бідолашній, було знати, що йому набридла витончена скрипка і він спокусився на простеньку флейту? Його руки на тілі скрипки вже не відчували вигинів, бо в думках жила рівненька флейта. Він припинив підтягувати струни, помалу звикав до флейти, де треба мінімум уміння. Його дратувала сама назва «скрипка», надто банальна й заяложена. У слові «флейта» йому вчувалось щось екзотичне, незвідане, таємниче й неординарне. Його почали дратувати витончені звуки скрипки, він від них втомлювався, чого раніше не було, тепер же приходив додому мало не опівночі, щоб менше їх чути. Вона жалібно стогнала на одній струні, його виводило із себе це нудне «скрипіння», і тоді він узагалі не приходив ночувати. З флейтою йому було легко й весело. Її мелодії не брали за душу, але від її простоти він піднімався до хмар. На самому денці серця жеврів спогад, що зі скрипкою побував іще вище – в раю. Але той спогад глушила піднесена, як він думав, мелодія флейти.
Скрипці не було кому підтягнути струни, і вона взялась це робити самотужки: «Може, хоч так зумію для нього зіграти, несподівано, спонтанно, радісно, бо й справді – навіщо оте скиглення?».
Тільки самій себе ніяк не налаштувати, хоч помри! Спершу не витримала сильного натягу одна струна, та, яка резонувала з тілом, згодом обірвалась інша, яка знала неповторну мелодію кохання. Невдовзі обірвалась третя – струна розуму. Останньою обірвалася струна душі. Він того не зауважував, бо вдома бував украй рідко. Якось таки знайшов час придивитися до неї й побачив, що скрипка геть-чисто не придатна для музики. Розлютився: як вона посміла випередити його на один крок? Це ж він хотів їй дорікнути, вколоти, сказати, що вже не потрібна йому, змучився від неї, від її прагнення бути бездоганною і від нього хотіти того ж. Кинути у вічі, що з простакуватою флейтою значно легше, ніж із нею. Хотів, як це було останнім часом, вистрілити одним словом: «Змінюйся!». Він так і не второпав, що вона, народжена скрипкою, ніколи не стане флейтою! Байдуже до її думки! Байдуже до неї. Він дозволяв себе любити й купатись в усвідомленні того, що його безмежно кохають, пишатися тим, що він неперевершений мастак доводити її до найвищої ноти. Маестро! І навіть у тому, що зараз викинув би її цілою, тобто цілісною, вважав би шляхетним учинком – хтось би й підібрав. А вона зіпсувала все! Навмисне пошкодила себе, щоб він відчував провину. Не діждеться – сама винувата. Кому тепер потрібні тріски? З люті переламав і смичок, зібгав усе в стару ганчірку й без жалю виніс у смітник. Полегшено зітхнув: нарешті з чистим сумлінням може вільно грати на флейті.
Скрипку у смітнику знайшов малий хлопчик, приніс додому, щоб розібрати до решти й поглянути, з чого ж вона виготовлена. Мама хлопчика оцінила знахідку, відшкрябала від бруду й понесла до знайомого майстра. Він прицмокнув язиком і взявся її ремонтувати, адже бачив, що це аж ніяк не проста скрипка. Хоч як ліпив, клеїв, міняв струни, скрипка не видавала бажаних звуків. Що лиш не робив: і смичок новий купив, і воску доброго, а якісної музики не видобув. Не знав бідний майстер, що скрипка пам’ятала тільки одні руки. Інші їй були чужими, тому не могла видати чистої мелодії хоча б із вдячності. Старалась, як могла, а приховати фальшиві ноти не вдавалося. Згодом скрипку закинули на горище, бо направду – викинути шкода, а користі мало. Припадала порохами, трухлявіла, лущився лак, тріскали струни, адже навіть футляра для неї не знайшлося.
Футляр... Футляр потрапив на очі флейті. Запищала так несамовито, що аж вуличних котів сполохала жахливим виттям. Люто шпурнула футляр з вікна, бо второпала, чому його руки шукають на ній, такій бездоганно рівненькій, якихось вигинів. «Он воно що! Не забув свою скрипку! Не забув, адже його рука інколи робить у повітрі дивні рухи, які повторюють форму скрипки!! Ні, не буде цього ніколи! Не дозволю, щоб навіть футляр нагадав про неї. А ще відімщу – відтепер не заграю йому жодної мелодії, нехай знає».
Замовкла флейта. А що він? Знав, що своєї скрипки йому нізащо не віднайти, флейта тупо мовчить або сопе, немов ковальський міх, тож ухвалив єдино правильне рішення – заклав у вуха шумоізоляційні вставки, на очі натягнув чорнезні окуляри, на руки надягнув важкі рукавиці. Заприсягнувся ніколи не вимовити ні слова, не зрадити себе жодним рухом, не бачити остогидлої флейти, яка тепер скидалась на цурпалок. Звільнився від усіх відчуттів. Так гадав. Але не врахував одного – нема жодного механічного засобу, щоб притлумити пам’ять. У його душі щораз більше грала скрипка. І це для нього стало найбільшою мукою.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

