МУЗИКАНТ

Скрипці не було кому підтягнути струни, і вона взялась це робити самотужки: «Може, хоч так зумію для нього зіграти, несподівано, спонтанно, радісно, бо й справді – навіщо оте скиглення?».

Тільки самій себе ніяк не налаштувати, хоч помри! Спершу не витримала сильного натягу одна струна, та, яка резонувала з тілом, згодом обірвалась інша, яка знала неповторну мелодію кохання. Невдовзі обірвалась третя – струна розуму. Останньою обірвалася струна душі. Він того не зауважував, бо вдома бував украй рідко. Якось таки знайшов час придивитися до неї й побачив, що скрипка геть-чисто не придатна для музики. Розлютився: як вона посміла випередити його на один крок? Це ж він хотів їй дорікнути, вколоти, сказати, що вже не потрібна йому, змучився від неї, від її прагнення бути бездоганною і від нього хотіти того ж. Кинути у вічі, що з простакуватою флейтою значно легше, ніж із нею. Хотів, як це було останнім часом, вистрілити одним словом: «Змінюйся!». Він так і не второпав, що вона, народжена скрипкою, ніколи не стане флейтою! Байдуже до її думки! Байдуже до неї. Він дозволяв себе любити й купатись в усвідомленні того, що його безмежно кохають, пишатися тим, що він неперевершений мастак доводити її до найвищої ноти. Маестро! І навіть у тому, що зараз викинув би її цілою, тобто цілісною, вважав би шляхетним учинком – хтось би й підібрав. А вона зіпсувала все! Навмисне пошкодила себе, щоб він відчував провину. Не діждеться – сама винувата. Кому тепер потрібні тріски? З люті переламав і смичок, зібгав усе в стару ганчірку й без жалю виніс у смітник. Полегшено зітхнув: нарешті з чистим сумлінням може вільно грати на флейті.

Скрипку у смітнику знайшов малий хлопчик, приніс додому, щоб розібрати до решти й поглянути, з чого ж вона виготовлена. Мама хлопчика оцінила знахідку, відшкрябала від бруду й понесла до знайомого майстра. Він прицмокнув язиком і взявся її ремонтувати, адже бачив, що це аж ніяк не проста скрипка. Хоч як ліпив, клеїв, міняв струни, скрипка не видавала бажаних звуків. Що лиш не робив: і смичок новий купив, і воску доброго, а якісної музики не видобув. Не знав бідний майстер, що скрипка пам’ятала тільки одні руки. Інші їй були чужими, тому не могла видати чистої мелодії хоча б із вдячності. Старалась, як могла, а приховати фальшиві ноти не вдавалося. Згодом скрипку закинули на горище, бо направду – викинути шкода, а користі мало. Припадала порохами, трухлявіла, лущився лак, тріскали струни, адже навіть футляра для неї не знайшлося.

Футляр... Футляр потрапив на очі флейті. Запищала так несамовито, що аж вуличних котів сполохала жахливим виттям. Люто шпурнула футляр з вікна, бо второпала, чому його руки шукають на ній, такій бездоганно рівненькій, якихось вигинів. «Он воно що! Не забув свою скрипку! Не забув, адже його рука інколи робить у повітрі дивні рухи, які повторюють форму скрипки!! Ні, не буде цього ніколи! Не дозволю, щоб навіть футляр нагадав про неї. А ще відімщу – відтепер не заграю йому жодної мелодії, нехай знає».

Замовкла флейта. А що він? Знав, що своєї скрипки йому нізащо не віднайти, флейта тупо мовчить або сопе, немов ковальський міх, тож ухвалив єдино правильне рішення – заклав у вуха шумоізоляційні вставки, на очі натягнув чорнезні окуляри, на руки надягнув важкі рукавиці. Заприсягнувся ніколи не вимовити ні слова, не зрадити себе жодним рухом, не бачити остогидлої флейти, яка тепер скидалась на цурпалок. Звільнився від усіх відчуттів. Так гадав. Але не врахував одного – нема жодного механічного засобу, щоб притлумити пам’ять. У його душі щораз більше грала скрипка. І це для нього стало найбільшою мукою.