МУЗИКА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Ольга РОШ

20 травня 17:45

486

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Мандри, мандри... і так щовесни. Тільки-но на порослих чагарниками міських пагорбах зійде сніг, старий Олюсько бере свій ціпок, нехитрі гостинці в торбині й вирушає з міста. Перед тим одягає розкішний костюм, позичений у тутешнього товариша, краватку, зачісує свій неслухняний чуб, підстригає довгу бороду – і вже не Олюська-жебрака вони бачать, а ошатного пана, який гонорово крокує вулицею.

Друзі-жебраки щоразу глузують із нього: «Ото знайдеш собі колись міську кралю – і шукай вітру в полі». Але старий лише махає рукою, мовляв, не городіть дурниць, у кожного своє місце під сонцем. І вони йому вірять, бо ще не траплялося такого, аби Олюсько їм збрехав. Минає тиждень-другий – і на міській вуличці знову збирається натовп, щоб послухати проникливу мелодію його скрипки. Старі й малі, заможні та не вельми, чоловіки і жінки, панни та парубки – всі люблять музику старого Олюська, всім припала до вподоби його щира жебрацька вдача. Хоча й жебраком його називати язик не повертається, бо не байдикує, випрошуючи милостиню, а в морозяні зимові вечори чи у спекотні літні дні виливає свою душу багатолюдному натовпу, торкаючись струн тужливої скрипки. Олюсько гоноровий – може на рівних спілкуватися і зі злодіями, і з поважними панами з тутешньої мерії. І вже ніхто собі не уявляє міста без старого скрипаля на розі однієї з вулиць. Здається, люди знають про Олюська все: і те, що ночує на горищі старого будинку, де знайшли собі прихисток іще декілька таких нещасливців, як він, та зграя велетенських пацюків, які сновигають туди-сюди, лякаючи мешканців будинку, і те, що харчується в кав’ярні, власника якої урятував колись від неминучої загибелі, коли якісь п’яні покидьки накинулися на нього з кулаками.

Не знають лише одного: яке лихо змусило старого дійти до жебрацького життя і стати одним із постійних блукальців вулиці, що вже не уявляють свого життя в тісних мурах багатоповерхівок.

Лише один приятель, старий монах Мирон, знає про химерні перипетії життя Олюська, та вперто мовчить, бо не годиться розповідати про наболіле, до того ж коли рубці скрипаля ще не зажили і стікають гіркою патокою.

Олюсько був єдиним сином у заможних батьків. Він був неймовірно здібним: умів гарно малювати, знав медицину, мав такий гострий розум, що навіть старі мудреці деколи боялися з ним розмовляти. Змалечку любив Олюсько грати на скрипці. Бувало, візьме її в руки – і така тужлива мелодія лунає, наче не на струнах грає, а шматує її серце. «Та припини то, Олесю, бо вже немає спасу від твоєї музики! Аж мороз поза шкірою бігає», – бувало, просила мати. Щось дивне навівала музика Олеся, люди від неї ставали якимись задуманими, сумними, деколи впадали в меланхолію.

Тому йшов якнайдалі від людей – у поле, в ліс чи на берег річки – і вигадував чергову мелодію.

«Зіграй іще щось», – попросила якось білокоса красуня, коли Олесь сидів на березі ріки. Хлопець аж здригнувся від несподіванки – так непомітно прокралася і крадькома слухала, як він грає на скрипці. Такі мала очі, ніби нелюдські; поглянула – наче пропекла до самого дна. Великі, сині, проникливі. Відьомські очі, хоча сама така світла й ніжна. Пам’ятав, як тремтіли руки, коли незграбно торкався струн, а вона ніби не помічала – схилила голову на коліна і все слухала його, слухала... Хотів одружитися з нею, та недарма промовляли її очі: «Забудь, не наближайся», бо вже тоді носила в собі відбиток смерті. Загинула якось несподівано, безглуздо, ще й досі ніхто не розуміє, як це сталося. Наштрикнулася на ніж сільського п’янички, який чомусь знавіснів, побачивши її, і вже ніщо не спинило його від сили люті. Швидка приїхала тоді, коли дівчина ще була жива, вона згасала на їхніх очах. Олесь тоді саме навчався на четвертому курсі медичного інституту. Сидів у студентській кімнаті гуртожитку, аж раптом відчув, наче легенький вітерець пробіг кімнатою і хтось торкнувся його волосся. То була п’ята година пополудні. Час, коли померла його кохана. Приїхав у село на похорон. Пам’ятав біле, майже прозоре обличчя і бліді, міцно стиснуті від болю вуста. Смерть не вплинула на вроду дівчини, ніби тільки злегка поцілувала її в чоло, залишивши свій сумний відбиток. Була вдягнена в білу весільну сукню і потопала у квітах, витончених і гарних, як і сама покійна. Присів мовчки біля неї, схилив голову. Тужливо озвалася в його свідомості скрипка – спочатку смутними акордами, а потім раптом перейшла у весільний марш. Дико засміявся, аж мороз пішов шкірою людей, які сиділи поруч, і вибіг з хати.

«Так побивається, бідолашний, так побивається...»

Медичного університету Олюсько не закінчив – його руки щоразу тремтіли, коли він брав скальпель. Не міг більше бачити смерті, тому одразу ж після того пішов працювати на завод. Виконував важку фізичну роботу, і разом із зашкарублою шкірою на руках потроху вкривалась панциром і його осиротіла душа. Але скрипка не припиняла слухатись: у вільні хвилини, коли збиралися з друзями за кухлем пива, не забував Олюсько прихопити зі собою свій музичний інструмент і зіграти їм щось на втіху. Плакала чи сміялася скрипка – плакав і сміявся Олесь, але на його обличчі завжди була маска байдужості, під яку ніхто ніколи не міг зазирнути.

Минав час. Чорні скроні нитками протяла сивина, а біля очей почали з’являтися легкі зморшки. Разом із ними з’явилося бажання звити нарешті родинне гніздечко. Олюсько був доволі забезпеченим: мав своє помешкання, гроші, тому, коли смішкувата вдова накинула на нього оком, не вельми опирався. А те, що мала вона малолітню доньку, не відштовхнуло, а навпаки, додало рішучості. Любив дітей, і вони також тягнулися до нього.

Минали дні за днями. Хоча й не було кохання, але були спільний побут та прагнення будувати майбутнє. Підростала Оленка – його названа донька, з’являлися нові клопоти й турботи. Вона кликала Олеся татом, а він втішався тим, як маленький, і ніколи не згадував, що Олена йому не рідна. Коли виходила заміж, подарував молодятам свою квартиру й обійстя в селі – нехай почуваються там повноправними господарями, а не приймаками. А він доживатиме віку зі своєю дружиною. Якби ж тоді Олюсько міг знати... Вже за декілька місяців після переїзду доньки дружина почала шпетити його, як оса: і те не так, і се не так. І говорить казна-що, і дивиться на неї, наче на стіну. А коли брав до рук скрипку, то зовсім навісніла: інші он гроші заробляють чи ще якось крутяться, а він би все бренькав на тій балалайці. І такими гіркими словами поливала, що хотілося розчинитися тієї ж хвилини, тільки б не чути того гучного голосу, не бачити спотвореного люттю обличчя.

Повернувся якось швидше з роботи, а дружина сидить на колінах у їхнього сусіда і так насмішкувато дивиться, аж гидко. Зібрав свої речі, грюкнув дверима.

«Ти ніколи не кохав мене, любив лише її! – кричала, намагаючись виправдатись, у зіщулену спину чоловіка. – І коли на скрипці грав, не про мене, а про неї думав!»

«Осо, осо, болюче твоє жало, а ще болючіше – зрада, така підла й цинічна», – думав Олюсько, обхопивши руками зболілу голову. Йти було нікуди, тож пішов до доньки.

– Як вона могла, адже ж наче порядна жінка? – бідкалася Оленка. А він помітив, що вона схудла і стала якоюсь знервованою.

– Нічого, тату, житимете з нами, – сказала і крадькома поглянула на двері, чи не йде, бува, чоловік.

«Ет, донечко, бачу, й тобі живеться не краще», – подумав із болем старий, і його брови злилися в суцільну дугу від важких розмірковувань.

Дружина приходила декілька разів до них у гості, але не переймалася життям доньки, думала лише, як би звести його зі світу. Наче якась зла сила вселилася в жінку, і ніби вже не людина із плоті та крові, з якою ділив і радощі, і болі, з ним розмовляє, а якась міфічна горгона, здатна лише шипіти, порскаючи на всіх отрутою. Зять, слухаючи поради своєї матері, став на її бік, особливо після того, як пригрозила переписати свою квартиру на племінників. Крик і скандали, сльози доньки та гнів чоловіка, періодичні дзвінки благовірної – все злилось у якусь шалену мелодію, яка гнітила, змушувала втрачати розум, висотувала останні сили. Але крізь оті божевільні мотиви пробивалися інші – лагідні, погідні, як краплі роси на пелюстках квітів. І Олюсько стишено вслухався в ті звуки. Останнім часом він дедалі частіше почав чути в собі музику. Вона жила в ньому, заворожувала його, кликала за собою, була втіленням цілковитої гармонії та любові. Одного дня та музика була такою сильною, що Олюсько не зумів опиратися знайомим мотивам. Він вирушив туди, куди кликала його душа... Відтоді й почав жебракувати. Чоловік не полишав свого заняття вже впродовж багатьох років.

Але раз на рік музика припиняє в ньому лунати: тоді Олюсько згадує про доньку, онуків, свою домівку в селі й навіть про дружину та їде до них. Привозить їм чимало гостинців та розповідає, як подорожував із відомим ансамблем Канадою чи Мексикою. Олюськові вірять – недаремно перечитав на старому горищі стільки книжок, до того ж він справді вправний музика. Та й має вигляд наче з обкладинки, щоправда, занадто засмаглий. Земляки запрошують Олюська в гості, розпитують його про життя в місті. Іноді супроводжують його на могилу батьків та загиблої коханої. І там чоловік знову починає чути тихі звуки знайомої мелодії, які щоразу закінчуються нестерпним головним болем. Але Олюсько намагається на це не зважати. Дружина постійно просить повернутися додому. Він знає, що її каяття щире, і чоловікові навіть шкода її. Олюсько обіцяє, що приїде, та щоразу не виконує своїх обіцянок. Чоловік твердо знає: тепер ніхто не заглушить у ньому мелодії його скрипки. Олюсько почуватиметься людиною доти, доки в ньому живе його музика...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.