МРІЯ ДИТИНИ НА ЧУЖИНІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

04 серпня 22:06

470

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Баба Семенючка прала кури. Так-так, не патрала, а саме прала, коли до неї заглянула сусідка Катерина з малим онуком.

– Оксано, а що ти таке робиш?

– Ох, і не питай. Маю десять курок і лиш одне яйце на день, дві несуться, а решта – квочки. Ну, одна водить курчат, а інші за компанію з нею. Моя мама колись мочила квочок у воді, аби вони зі страху забували квоктати.

– Шокова терапія? – Катерина сміється, немов молода дівчина: має гарний голос, недарма все життя співала, була у школі вчителькою музики.

– Не знаю, як воно по-вченому називалось, але допомагало. Та що, думаю, буду просто мочити у воді? Кури ж мають усілякі кліщі чи блохи, дай, думаю, у воду всиплю прального порошку, більше зарази здохне, – Семенючка не припиняла занурювати чорну курку у відро з піною, в іншому полоскала й випускала мокру птицю, подібну до динозаврика, на щойно скошену траву. Курка кумедно стріпувала з себе воду й бігла на сонце сушитись. А баба йшла по іншу жертву експериментів.

– Оце ти вигадала, сусідко, – Катерина аж заходилась дзвінким сміхом. – Я ось чого прийшла до тебе: приглянь за малим, поки я збігаю до крамниці, бач, яка спека, не хочу тягнути його кілометр курною дорогою.

– Гаразд, Катерино. Ходи, Олежику, триматимеш мені курочку.

Малий мовчки допомагав Семенючці, щось уважно розмірковував у малій голівоньці, бо губенята тихо ворушились – радився сам із собою. Заледве дочекався своєї баби, яка купила хлопчикові булочку з маком і трішки цукерок.

– Бабо, а кури цукерки їдять?

– То така напасть, що все жере, а ось за цукерки не знаю. Ось тобі булочка, лиш не підходь близько до курей: відберуть з рук. А я йду на город вибрати молодої картоплі. Сиди на лавці та їж булку.

Малому того й треба: і баби нема, і кури поруч. Не встиг сісти на поріг, як одразу прибігла велика зозуляста й намірилась клюнути з рук запашну здобу. Лиш не врахувала, що п’ятирічна дитина доволі спритна. І за мить мала рученька міцно тримала за шию велику курку. Булка завбачливо захована в кишені, бо ж треба приманки іншим кандидатам на купання. У старому відрі тепла вода, на сонці добряче нагрілась. Ще б порошку до неї. Але ні, краще шампунь, бо він і пахне, і, мабуть, менш шкідливий. Не випускаючи зозулястої, яка навіть не намагалась кричати чи вириватись із-під пахви, малий однією рукою лив у воду шампунь. Багато, пів банки, бо ж треба всіх курей попрати. Якщо кури баби Семенючки мовчки зносили купіль, то Олежикова зозуляста вперлась лапами у край відра і ніяк не хотіла пірнати. Ну хоч ти її щосили штовхай – не лізе і все. Обертав і так і сяк, а вона, клята, виверталась та ще й хрипіла, як скажена. Решта курей перелякано порозбігались, навіть півень крокував поодалік, не сміючи рятувати товаришку.

– Агов, малий, ти що таке витворяєш? – почув Олежик за спиною басовитий голос.

– Курей перу, – по-діловому відповів, не підводячи голови. Лиш відволічешся, а курка й вирветься з рук.

За спиною вибухнув регіт. Певне, з десятеро чоловіків голосно засміялись, але Олежик і серед сотні людей впізнав би найрідніший голос. Миттю відпустив нещасну курку, набрав повні легені повітря, хотів крикнути щосили, а вимовив ледь чутно таке миле слово «Татку».

Тут же злетів аж до неба, дужі руки його підкинути, щоби за мить упіймати й пригорнути до грудей у камуфляжі. Довга чорна борода лоскотала голі рученята малого, а він уже не стримував сміх крізь сльози: татко повернувся. Цілий рік бачив його лиш на екрані мобільного, а ще сотні фото, де вони втрьох із мамою, щовечора уявляв собі фантастичні зустрічі з татком, а про таку – з мокрою куркою – ніколи би й на гадку не спало.

За вечерею не злазив з рук батька і його побратимів, які опівночі сядуть на свій потяг, щоб поїхати хоч на трішки додому.

– Олежику, дай таткові й дядькам відпочити, – мама вкотре забирає малого.

– Оце і є найкращий відпочинок – на мирній території тримати на руках дитину, та ще й таку дотепну.

Олежикові довелось таки пояснити причину купання курей.

Уночі чоловіки розпрощались.

– Командире, може, таки напишеш рапорт на звільнення? Куди вже тобі пораненому? Пери з малим кури, це й стане найкращою реабілітацією, а ми будемо все життя тобі вдячні за дружні поради й мудрі накази. Бережи себе!

– Хлопці, я б залюбки, та як залишу вас? Ось трохи підлікуюсь і – в стрій.

Лікування затягнулося, осколки пошматували тіло глибоко, а душу ще глибше: «Як там побратими? Вони воюють, а я відлежуюсь. Ось лиш Новий рік і Різдво побуду з родиною, а там попрошусь до своїх. Ой, забув, іще пообіцяв малому бути на його дні народження». Це ж треба так народитися – 29 лютого о 23.30... Почекав би Олежик пів години – мав би щороку свято, а так, по суті, раз на чотири роки. Тому й мусить бути поруч синочка.

...Не вийшло! Бо 24 лютого посунула клята орда. Олежик із бабусею і мамою терміново виїздили подалі від рідного місця, яке будь-якої миті могли обстріляти нелюди. Батько відправив рідних аж за кордон, а сам поспішив туди, де його вже чекали.

Страшні часи невідомості, страху і відчаю зломили багатьох людей. А Олежик тримається як справжній чоловік, ще й переляканих жінок заспокоює. Малий упевнений, що вони повернуться в рідне село, бо тато пообіцяв виконати його найбільше бажання, про яке поки не знає ні мама, ні баба, – покупати всі бабині кури. Бо ця процедура в дитини асоціюється з домом і поверненням батька з війни.