Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Вона завжди була неймовірно практичною і впевненою в собі – можна сказати, що ця впевненість іноді межувала з нахабством та здатністю викручуватися з будь-яких, навіть із найбільш карколомних життєвих ситуацій. Товаришувала здебільшого з хлопцями, мала такий самий сильний та впертий характер, іронічну посмішку й холодний розум, який, здавалося, здатен був прораховувати кожну ситуацію на декілька кроків наперед.
Любила музику, гарний одяг та каву, віртуозно могла створити купажі, які надовго залишалися в наших смакових відчуттях і спогадах. Так само, як і Ліля – у пам’яті. Хоча дівчата не дуже любили її товариство, вважаючи зарозумілим стервом, для хлопців вона була радше другом, аніж жінкою, за яку вони б хотіли боротися: надто сильна вдача однокурсниці їх лякала.
Ми зустрілися з Лілею за п’ятнадцять років навчання в університеті – вона тоді була власницею великого рекламного агентства, я ж працювала над режисурою рекламних роликів. Ефектна, модна, іронічна, з таким самим, як і колись, холодним поглядом, який пронизував наскрізь. І лише коли бачила двох своїх доньок чи чоловіка, доволі відомого в мистецьких колах художника, у тому погляді топився лід.
– У бізнесі не можна по-іншому, – казала мені за кавою у відвертій розмові, вже коли ми стали з нею добрими подругами.
– Скажи, ти хоча б іноді відриваєшся від своїх цифр, розрахунків, бізнес-планів і живеш як пересічна земна жінка, мрієш про щось, не пов’язане з речами матеріальними, з віртуозним тиском на конкурентів?
Ліля засміялася, відкинувши з обличчя пасмо білого волосся:
– Звісно, що так, я гадаю, це притаманно кожній із нас. Хоча щодо мрій… Колись у мене була величезна мрія… Я плекала її роками, десятиліттями, я марила нею, наче навіжена, ця мрія приходила до мене у снах, і я часто повторювала собі, що, тільки-но підросту, щойно стану сильною, одразу ж утілю її в життя… Підросла, міцно стала на ноги, але…
– Хм… І яка ж це мрія?
– Ну, банальна мрія маленької дитини… Не знаю, чи розповідала тобі, що я народилася в неповній сім’ї, як у нас кажуть, донька матері-одиначки. Усе моє дитинство мені доводилось чути фрази: «Мій батько – інженер, влітку він повезе нашу родину до моря», «Мій – учитель», «А мій – найкращий у світі лікар», «Мій – електрик…». Я ж мовчала, бо навіть не могла уявити, ким міг би бути мій тато: мама тримала це у великій таємниці й нізащо не хотіла розповідати мені про нього, кажучи, що я ще надто мала, аби все зрозуміти. Отоді в моїй душі і з’явилася ота божевільна мрія – будь-що розшукати батька. Я нишпорила в сімейних фотоальбомах, у маминих листах, не відчуваючи ані найменших докорів сумління, розпитувала бабусю та дідуся, знайомих, які могли б розповісти мені про тата, та все було марно – історія про нього була за сімома замками таємниці.
Ми жили доволі скромно, якщо не сказати бідно. Мати якось намагалася зводити кінці з кінцями, підробляючи то швачкою, то куховаркою, то нянею для чужих дітей. Для мене ж у неї залишалося зовсім небагато часу. Вже тоді я розуміла, як важливо допомагати матері (я понад усе боялася втратити її, залишитись зовсім самотньою), тож доволі рано почала дорослішати, дивитися на життя без рожевих окулярів. Лише одна шалена мрія жила в моєму серці, але я заховала її в найпотаємніші куточки своєї душі, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не здогадався про те, навколо чого крутився увесь мій тодішній світ. На моє повноліття мама розповіла мені історію їхнього з батьком кохання: вони навчалися в одному виші, він – син заможних батьків, вона – нікому невідома й доволі скромна персона. Проте мати любила батька – понад усе на світі. І вірила, що вони мають майбутнє. Коли тато дізнався про мамину вагітність, сказав, що не готовий будувати сімейні стосунки, що краще було б, якби… Після тієї розмови їхні стежки розійшлися.
Вже коли мати помирала, дала мені адресу, за якою проживав мій батько:
– Якщо буде важко, повідом йому про себе, я впевнена, що твій тато не відмовиться тобі допомогти….
Я ж не наважувалася, не відчувала себе достатньо сильною для того, щоб... «От закінчу навчання в університеті, тоді й поїду, щоб познайомитись із батьком…» – казала собі, дивлячись на заповітний клаптик паперу з його адресою. Минав час. Згодом я зустріла Левка, у нас закрутився шалений роман. Я зовсім інакше почала дивитися на світ, однак досі не наважувалась побачити батька, хоча ця нав’язлива думка не полишала мене ні на мить. «От стану заможною та відомою, а тоді вже…» – вирішила.
– І як ви все-таки зустрілися, як батько відреагував на твій візит до нього?
– Мені було далеко за тридцять, коли я наважилася на цей крок… Час такий підступний, він забирає в нас найдорожчих: бачачи, як ідуть із життя зовсім молоді люди, я почала боятися за батька, за те, що не встигну, що моя мрія так і залишиться мрією маленької наївної дівчинки, спроможної тільки на пасивні ілюзії. Нічого не сказавши рідним, я поїхала в місто, де проживав мій татусь. Натиснула кнопку дзвінка, відчуваючи, як шалено стукає у грудях серце. Здавалося, за тими масивними дверима теж почують його стукіт і не відчинять, нізащо не відчинять мені.
– Ти побачила його?
– Так, мені відчинив двері невисокий худорлявий чоловік у спортивному костюмі.
– Анатолій Смалюк?
– Так, – відповів він, дивлячись на мене здивованим поглядом вицвілих сірих очей. За спиною чоловіка виринула огрядна жіноча постать, потім – іще декілька допитливих облич. І раптом я збагнула, як усе це безглуздо тепер, коли в моїй душі не залишилося місця для того, хто колись викреслив мене зі свого життя. Я не відчувала до цього чоловіка, мого батька, нічого – анічогісінько, моя мрія була лише великою мильною бульбашкою… Пам’ятаю, я плела щось про соціологічне опитування, про рекламну кампанію, не кажучи, хто я насправді… Зрештою, мене чемно спровадили за двері, і я була за це вдячна, бо не можна отак просто повернутися в минуле, увірватись непрохано в чиєсь життя, особливо коли тебе в ньому не чекають. Зрештою, я вже не відчувала в цьому потреби. А може, не була достатньо сильною для відвертості – хтозна…
– Ти не достатньо сильна? – запитала я, здивовано здіймаючи брови.
– Не знаю, мені важко відповісти на це запитання. Свою мрію побачити батька я здійснила, а в решті кроків просто не бачила змісту… Тато був для мене чужою, зовсім чужою людиною… Зрештою, ми трохи відволіклись від справи…
І Лілечка… Ліля Володимирівна знову набула вигляду бізнес-акули, яка спроможна перекусити горло будь-кому, хто наважиться стати в неї на шляху. Можливо, такою Лілія була насправді. А можливо, наділа чергову маску, аби ніхто не дізнався про те, що ця тендітна жінка ховає на самісінькому денці своєї душі…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

