МОЯ ДОНЕЧКА НАСТУСЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

29 лютого 21:59

422

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Мою донечку звати Настуня. Так-так, саме мою. Бо вона тільки моя і більше нічия. Щоправда, була ще дідусева, та він помер торішнього літа, і ми залишились удвох.
Ні-ні, решта мої родичі живі-здоровісінькі: і мама, і свекри, і чоловік, і навіть бабуся. І народила я від власного чоловіка, але от Настуня – донечка лише моя. Моя радість і мій біль.

Я закохалась у Петра не відразу, він буквально з боями завойовував мою прихильність. Квіти, подарунки, запрошення в театри й навіть серенади попід вікнами. Інколи, коли я згадую минуле, мені здається, що Петро справді дуже кохав мене, а інколи – що просто хотів освічену, вродливу дружину. Такий собі додаток до доволі успішного молодого політика. Ще один бонус у виборчу програму. Петрові батьки прийняли мене відразу і вже тоді, коли ще навіть не йшлося про одруження, називали невісточкою.

Моїй мамі теж дуже подобався Петро, тільки тато якось невпевнено знизав плечима, коли я оголосила, що коханий запропонував мені одружитися. Утім, можливо, просто розхвилювався, що його одиначка виходить заміж. Перші роки подружнього життя були просто чудовими. Ми багато мандрували, раділи життю, кожен робив успішну кар’єру. Я захистила кандидатську, Петро став чи не найпомітнішою постаттю в обласному осередку партії. І ми вирішили, що час уже подбати про спадкоємця. Вагітність перебігала без ускладнень. Зі мною всі носились як із писаною торбою чи з надбитим яйцем – це як вам більше подобається. Мабуть, найбільше радів мій тато, особливо коли дізнався, що матиме внучку.

А потім трапилось непередбачуване. Не знаю, як ваду дитини не помітили під час УЗД. А втім, можливо, це й на краще: я сповна насолодилась вагітністю і полюбила свою Настуню. Мою і тільки мою донечку. Вона народилася з дефектом. Не втомлюватиму вас медичною термінологією, лише скажу, що в малої доволі сильно деформований череп. Це ніяк не вплинуло на її інтелектуальні здібності. Як сказав, сумно усміхаючись, лікар, «у вас, на щастя, своєрідний косметичний дефект». І додав: «Життю дитини ніщо не загрожує. Але в років п’ять-шість Настуні буде потрібна операція, щоб мозок правильно розвивався. А зараз намагайтеся любити свою дитину і не звинувачуйте ні її, ні себе, ви ні в чому не винні. Таке трапляється. Ще й не таке буває, повірте».

Я любила свою доньку і вірила, що все буде гаразд. Але мені була потрібна підтримка рідних, насамперед чоловіка. А що я отримала натомість? Сльози мами:

– Це ж треба, щоб у такої красуні, як ти, народилось отаке...

«Мамо, це не отаке, це твоя онука», – хотіла закричати я, але тільки сказала, вперше промовила фразу, яку часто повторюю нині:

– Це не отаке, мамо, це моя донька.

Свекруха теж скрушно зітхала:

– Я вже мало не всій рідні пообіцяла запросити на хрестини, а тепер доведеться вигадати щось, щоб не показувати малої.

Петро, щоправда, спершу підтримував мене, заспокоював, казав, що медицина розвивається, що ми знайдемо найкращих фахівців. І тоді мені здавалось, що так і справді буде. Але вже за декілька тижнів чоловік прийшов додому добряче напідпитку, довго стояв над дитячим ліжечком.

– І ця потвора – моя донька, – ледве промовив крізь зуби та зайшовся п’яним плачем.

Цієї миті на всій землі не було для мене огиднішої людини. Я мовчки зібрала валізу, поставила її біля дверей і мовила:

– У тебе віднині немає доньки. І дружини, до речі, теж.

Петро ще щось белькотів, намагався виправдатись, але я просто виштовхала його за поріг. Декілька хвилин чоловік гупав у двері, щось кричав про те, що я дурепа і пошкодую про свій учинок, а потім поволікся до своїх батьків, грюкаючи валізою по сходах.

Кожен той стукіт відлунював десь усередині неймовірною мукою і відчаєм. Я вила, як побитий собака, якого покинули господарі, рвала на собі волосся, дивилась, як воно падає на підлогу, і не відчувала ані найменшого болю. У двері подзвонили.

– Забирайся геть, я тобі, здається, зрозуміло сказала, що в тебе більше немає доньки...

– З якого це дива? – почула я спокійний, ледь насмішкуватий голос батька. – Ну, але принаймні внучку леді дозволить мені побачити?

Я відчинила двері, тато обійняв мене, миттю оцінивши ситуацію.

– Гм-м, я думав, що він сильніший, твій, як я розумію, колишній чоловік.

Захлинаючись сльозами, я розповіла батькові, що трапилось. І про маму, і про свекруху. Полою своєї сорочки тато витер мої сльози.

– Ну, і чого ти ревеш? Мама й Вікторія Ігорівна – нерозумні жінки, які мріяли потішитись живою лялькою. Це мине. Ось побачиш. А Петро... А що Петро? Лайно лайном твій Петро. Вигнала – і добре, менше смороду буде. Йди вмийся і заспокойся, тобі донечку годувати.

Тато приходив мало не щодня, допомагав бавити малу, тішився її успіхам. Мама теж допомагала, але я не надто раділа її відвідинам. Було в цьому щось нещире, до того ж вона завжди знаходила виправдання, чому не може погуляти з Насточкою надворі.

* * *

Сама неймовірно вродлива, мама завжди пишалась і мною, своєю «донечкою-красунею та розумницею», і чорночубим зятем-депутатом. А тут такий прокол – онука-інвалід. І нічого, що Настка вже у три роки читала, що грає на сопілці й вивчає англійську. Однаково каліка, яку соромно людям показати. До речі, про людей.

Людоньки мої добрі, що розбиваєте чола об церковні підлоги, невже Той, Якого розіп’яли на хресті, так і не навчив вас милосердя? Чого ми тільки не наслухались на дитячих майданчиках. Добре, діти. Вони малі, не все розуміють і жорстокі у своїй прямодушності. Але ви?

– Не бався з тією ненормальною, може, то заразне.

– Ото вже, мабуть, мама заливалася, перш ніж таке народити.

– Ви б одягали своїй дівчинці панамку, щоб не було так видно...

– Ваша дівчинка лякає дітей своїм виглядом.

– Ви що, справді хочете, щоб ваша дитина ходила в наш садочок? Не ображайтесь, але в нас тут особлива публіка, я думаю, що батьки будуть проти... Та й вашій дівчинці, мабуть, краще буде вдома.

Це лише верхівка того айсберга безглуздя, яке мені довелося вислухати. Навіть у церкві я чула:

– От не слухатимешся – Бозя зробить так, що твоя голова буде такою, як у цієї дівчинки.

– Ви, певне, аборти робили, що у вас така дитина. Покаятись вам треба. Бо то кара за гріхи.

Добре, що поруч був батько. Він підтримував, розраджував і, що найважливіше, любив нас обох. Тато, пристрасний рибалка, брав на риболовлю й нас. Лише там, у компанії «суворих чоловіків», я почувалася щасливою та спокійною. Ще б пак, Настка була тут загальною улюбленицею. Їй діставалися найсмачніші шматочки риби, юшку для малої варили у спеціальному казанку і на її замовлення. А будь-яку впійману рибину, яка чимось сподобалась Настуні, на першу ж її вимогу відразу випускали назад у річку.

А потім батька не стало: його збив велосипедист. На татові не виявили жодної подряпини, та в нього був перелом основи черепа – травма несумісна із життям. Я важко пережила цю втрату. Якби не любов Настуні та не підтримка «рибальського кооперативу», не знаю, чи вистачило б у мене на все сил. Настя підростала і дедалі більше усвідомлювала, що не така, як інші. Замикалась у собі й усе більше з веселої, сонячної дівчинки перетворювалась на зле, зацьковане вовченя.

Усі ті паростки добра і любові, які я так старанно плекала в її душі, люди з якимось садистським задоволенням витоптували своїми брудними чоботиськами. Тепер Настка могла у відповідь на образу запустити у кривдника каменем чи добряче ляснути лопаткою по чолі.

У бабунь на лавочках поблизу під’їзду з’явилась нова тема для розмов:

– Яке ж це мале! Мало того, що бридке, то ще й зле, як гадюка.

Петра мало цікавила і я, і Настка. Він раз у раз тепер з’являвся на екранах телевізорів, мав нову сім’ю: дружину і «нормальну» доньку. Щоправда, справно платив аліменти, від яких я спершу хотіла відмовитись, однак батько не дозволив:

– Настусю треба буде прооперувати. Не позбавляй дитину цього шансу. Але й не покладай на операцію особливих надій. Люби Настку такою, якою вона є. А там буде, як Бог дасть...

У п’ять років Настуню прооперували. Сказали: операція минула вдало і зараз дівчинка ще спить після наркозу.

А я сиджу в коридорі й пишу свою історію. Якщо все складеться добре, Настуся стане такою, як усі. Я планую залишити місто чи принаймні переїхати в інший район, де нас ніхто не знає. Не хочу, щоб «добрі» люди й далі вишукували вади в моєї дитини чи в її характері. Бо вже половина двору з «легкої руки» Ірини Степанівни називає мою доню зміючкою.

До речі, про Ірину Степанівну: її внук нещодавно розлучився вчетверте, а син любить «заїхати» межи очі своїй дружині. Але це нічого. Вони нормальні. На відміну від моєї Настусі. Нам поталанило, нашу «інакшість» ліквідував скальпель хірурга. А скільки довкола таких «інакших» дітлахів! Подаруйте їм дитинство – сонячне, щасливе, радісне. Не зачиняйте перед ними дверей своїх помешкань, а також своїх сердець. Не соромтеся таких дітей! Любіть їх, підтримуйте чи принаймні будьте до них милосердними.