МОЯ ДОНЕЧКА НАСТУСЯ

Мою донечку звати Настуня. Так-так, саме мою. Бо вона тільки моя і більше нічия. Щоправда, була ще дідусева, та він помер торішнього літа, і ми залишились удвох.
Ні-ні, решта мої родичі живі-здоровісінькі: і мама, і свекри, і чоловік, і навіть бабуся. І народила я від власного чоловіка, але от Настуня – донечка лише моя. Моя радість і мій біль.

Я закохалась у Петра не відразу, він буквально з боями завойовував мою прихильність. Квіти, подарунки, запрошення в театри й навіть серенади попід вікнами. Інколи, коли я згадую минуле, мені зда­ється, що Петро справді дуже кохав мене, а інколи – що просто хотів освічену, вродливу дружину. Такий собі додаток до доволі успішного молодого політика. Ще один бонус у виборчу програму. Петрові батьки прийняли мене відразу і вже тоді, коли ще навіть не йшлося про одруження, називали невісточкою.

Моїй мамі теж дуже подобався Петро, тільки тато якось невпевнено знизав...