МОВЧАЗНА ПРОГУЛЯНКА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

14 грудня 23:04

533

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Жіночі історії

Удесяте обходжу багатоповерхівку. Попереду Мартуся крутить педалі триколісного велосипеда, мугикає пісеньку, яку ми нещодавно вивчили, і раз у раз поправляє довговухого зайчика, якого посадила в кошичок біля керма. Донька намотує кола, я її супроводжую, хоча на думці одне – гарячий чай, душ і сон у теплому, хоч і чужому ліжку. Я хочу заснути й не думати про все те, що завдає болю… Не хочу залагоджувати безліч побутових і буденних питань, яким заледве даю раду. Я просто мрію про забуття.

Хоча ні, найдужче я хочу повернутися додому… До нашого дому, якого вже немає. Дивна мрія дорослої жінки, яка міркує реальними категоріями, але вперто й по-дитячому сумує за тим, чого ніколи не повернути.

Ми надворі лише пів години, тому з прогулянки повернемося не швидше ніж о восьмій. А потім ще перекус – мультик – книжка – розмови перед сном – звичні для Мартусі ритуали. Її якірці спокою та впевненості. Усе гаразд. Нічого, крім місця проживання, не змінилося. Мама поруч. Вухастик – на подушці…

– Мартусю, може, побавишся на майданчику? – пропоную донечці. Монотонне кружляння навколо будинку починає дратувати. Краще вже сидіти на лавочці у дворі та прислухатися до розмов інших матусь. Може, і неввічливо, але незлецьки відволікає.

– Ні, – опирається дочка, і ми починаємо одинадцяте коло.

Вона – попереду, я плентаюся позаду. А за мною невидимою вервечкою чеберяють спогади... Про наш будинок у селі, затишне подвір’я, невеличкі грядки та мій квітник із трояндами, лавандою, ліліями… Про старенькі яблуньки та вишні, які посадили ще мої бабуся та дідусь. Про щедрий на врожаї сад… Про тихі ночі, коли зорі низько і можна рахувати їх, аж поки не набридне. Про туманні ранки, які пахнуть опалим листям і чомусь гарячим молоком із медом – солодко. Про три дороги, що ведуть від села, яка куди: до річки, до лісу й до великого міста. І про четверту, яка веде в нікуди…

Швидко кліпаю, щоб прогнати-змінити картинки, які без запрошення постійно постають перед очима. Намагаюся сфокусуватися на велосипеді, яким кермує Марта. І саме вчасно, бо бачу, що вона зупинилася біля одного з магазинів на розі будинку і запарковує свій транспортний засіб біля вхідних дверей.

– Мамо, купимо соломки!? – гукає мені.

І я пришвидшую крок, вирвана зі спогадів реальністю, до якої все ніяк не звикну. Ці багатоквартирні висотки, асфальтовані дороги, тротуари, відсутність дерев і садів, безперервний шум великого міста – усе так неочікувано звалилося на нас, непрохано стало нашим життям.

Купую Мартусі соломку, а заодно і трохи фруктів. Коли вже ховаю гаманець у сумку, чую, як продавець каже:

– Я приготую каву. Мені здається, у вас видався нелегкий день.

Мої губи мимоволі розтягуються в іронічну посмішку: ох, яка дурість – казати таке людині, життя якої перевернулося з ніг на голову і вже ніколи не буде таким, як раніше.

Але перш ніж я встигаю відповісти, він додає:

– Кава коштом закладу.

Я чи не вперше за декілька місяців, упродовж яких ми з Мартусею мешкаємо в цьому будинку, уважніше роззираюся навкруги й помічаю, що праворуч від прилавка стоїть кавовий апарат, паперові горнятка, усілякі сиропи.

У недалекому минулому я любила каву, коли приїжджала у справах чи розважитися до нашого обласного центру. А коли втратила все, то навіть і не згадувала про приємну звичку – кавувати, гуляючи містом. Почала забувати отой стан безтурботної легкості, коли крокуєш вулицею, насолоджуєшся гарячим напоєм і жодна думка не вантажить… Тепер я далеко і від дому, і від нашого обласного центру. Війна привела мене до цього великого чужого міста, і я борсаюся в ньому, як риба, викинута на берег.

Пропозиція продавця мене неабияк злить, хоч я розумію, що річ не в ньому і навіть не в каві. Мене тригерить буквально все, що має натяк на внормоване, спокійне життя. Я, втомлена і знесилена, розбита і без мрій-планів на майбутнє, не можу реагувати інакше, спроможна лиш відпускати гострі колючки.

– А у вас сьогодні легкий день? Хіба в наш час бувають легкі дні? – запитую сердито, замість просто подякувати і вийти з крамниці.

– Дякувати Богові, так!

Ми дивимося одне одному в очі. У нього відкритий погляд, глибокий… Знаєте, з такою вродженою смішинкою-добром. І мені стає ніяково за різке, непривітне запитання. Добре, що я прикусила собі язика і не продовжила грубіянити.

– То я готую? – перепитує продавець, виходить із-за прилавка і починає засипати зерна в кавову машину. Вона гуде й перемелює їх, а тоді в яскраве паперове горнятко ллється кава, її аромат миттю заповнює приміщення.

Продавець підставляє ще одне горнятко, каже:

– А це я для себе... Покавуємо! Людей і так немає, можемо трохи поговорити.

– О-у-у, які ви ласкаві! – я не знаю, як реагувати на слова незнайомця. Він залицяється до мене? Чи просто занудьгував наприкінці робочого дня?

Якщо перший варіант, то це абсурд. Я мама п’ятирічної дівчинки, розлучена переселенка, яка живе в цьому місті менше ніж пів року. Орендує квартиру, витратила майже всі свої заощадження на облаштування побуту та не має ані найменшого уявлення, що робити і як жити далі. От навіть доньку в садок не прилаштувала, бо направду не знаю, що принесе завтрашній день, яким він буде і якими в ньому будемо ми… А ще я не пам’ятаю, коли востаннє фарбувала волосся, робила манікюр чи взагалі хоч якось доглядала себе. На мені старий спортивний костюм і затерта джинсова куртка. Не найкращий об’єкт для флірту, скажу я вам…

Мартуся вже встигла вмоститися за столиком біля магазину. Вона вміє бути чемною, і це саме той момент, отже, я таки можу випити кави. Зрештою, нові знайомства не зайві. Я ж тут майже нікого не знаю. Може, не варто огризатися до всіх, хто хоче бути зі мною люб’язним та доброзичливим?

– Не бачила вас у магазині раніше. Ви новачок? – запитую продавця, коли ми з кавою сідаємо за столик: я – біля доньки, він – навпроти.

Хлопець усміхається, і від тієї усмішки стає затишно й тепло.

– Ні-ні, я власник крамниці. Іноді виходжу на зміну, коли працівники хворіють чи мають нагальні справи. А я вас бачив уже. Помічав, коли гуляєте зі своєю дівчинкою. Деколи навіть зумисне спостерігав за вами. Ви здаєтеся втомленою та самотньою. Але зауважив іще дещо: ви майже ніколи не розмовляєте з донькою…

Хоч то небачене нахабство – говорити про таке незнайомій жінці і саме тепер мені пасувало б нагрубіянити незнайомцеві, я, навпаки, опускаю очі й кажу:

– То правда… Я таки втомлена і самотня. – А тоді пропоную Мартусі помалювати крейдою неподалік, а сама розповідаю абсолютно незнайомій людині про все те, що невимовленими словами-образами накопичилося в мені за час, відколи розпочалася війна, відколи мене покинув чоловік і виїхав за кордон, відколи під обстрілами опинилося рідне село і моя домівка стала руїною.

Я тихо говорю й водночас слухаю себе. І чую, як багато смутку в моїх словах, як багато болю, відчаю, розгубленості. Ніби дивлюся на себе збоку. Хто я тепер? Де моє коріння? Що можу дати доньці? Чому це сталося з нами? І, зрештою, як жити далі?..

Хлопець слухає, але не дивиться на мене зі співчуттям, як то буває, коли хтось виливає співрозмовникові душу, не охкає і не ахкає, не зітхає, не перебиває.

– Мабуть, вам важко мене зрозуміти. І ви, як багато інших, засуджуєте жінку, яка гуляє з донькою, але не має сили навіть підтримувати з нею розмову, розважати її, радіти з нею… Звідки вам, людині, в якої спокійне і, якщо я правильно зрозуміла, доволі заможне життя, знати, як то – вити ночами від відчаю, а вдень змушувати себе робити все потрібне, щоб дочка не тривожилася і не запитувала: «Мамо, а коли ми поїдемо додому?». Щоб вона не почувалася чужою в цьому незнайомому місті, серед незнайомих людей... Та, зрештою, вам і не треба мене розуміти. Таких, як я, – тисячі. Тут, у країні, та за її межами – вирваних із корінням, пропущених через жорна війни… Десятки тисяч. Ви не можете й не зобов’язані всіх розуміти. Нікого на всіх не вистачить.

– А ваші батьки? Де вони? – запитує незнайомець. Він наче й не реагує на мої звинувачення.

– Їх давно немає… – гірко відповідаю. – Я втратила маму з татом ще до заміжжя.

– Тоді ви справді самотня… Вам треба познайомитися з моїми дружиною та донькою. Вам потрібна компанія. Або група підтримки, назвімо це так. Люди, з якими ви зможете проводити час, які покажуть вам наше чудове місто. Ви мусите жити заради своєї красунечки. Не існувати, а власне жити. Війна може тривати ще довго, а може закінчитися нашою швидкою перемогою. Але, хай там як, ви мусите жити одним днем. Ніхто і ніщо не поверне дитинство вашій… – хлопець робить паузу, і я розумію, що він хоче, аби я назвала ім’я доньки.

– Мартусі…

– Так, вашій Мартусі. Діти сьогодення й так травмовані реальністю, тож завдання дорослих – максимально підтримати їх. Наповнити їхнє життя-дитинство сенсом і всілякими прекрасностями. Я справді давно за вами спостерігаю. І розумію, що колись, згодом ви шкодуватимете про те, що втратили стільки цінного часу… Мартуся виросте. І ви не повернете час назад. Тому-от… Я наважився на цю розмову з вами.

Що ж… Я допила каву. Мовчки дивлюся на хлопця навпроти. Він одружений. Цей факт неабияк тішить. Добре, що ця спонтанна кава – не спосіб завести нове знайомство. Я погоджуюся з його роздумами. І навіть не серджуся на поради, яких не просила. Деколи ми потребуємо штурханця. Інколи навіть холодного душу, що змусить нас зосередитись на чомусь іншому, допоможе змістити акценти, вирве нас із пастки відчаю.

– Думаєте, це допоможе? – я ховаю невидимі колючки, наївно та з надією запитую хлопця.

– Що саме? Знайомство з моєю Олею та Веронічкою?.. – згадавши про дружину та доньку, незнайомець стає ще лагіднішим. – Упевнений. Інакше б навіть не пропонував.

Ми знайомимося вже наступного дня – зустрічаємося з Олею та шестирічною Веронікою біля тієї ж багатоповерхівки. Жінка розповідає, що її чоловік, а мій новий знайомий Роман ледь не щотижня розказував про мене і про наші з Мартусею безмовні прогулянки.

– Він реально перейнявся. І не знав, як допомогти, щоб не сполохати вас пропозицією допомогти. Але Роман наполегливий і таки придумав. Тому тепер ми залюбки допоможемо вам вибратися на поверхню…

В Олі так багато вибухової енергії та ентузіазму, ідей, любові до світу, що день у день я справді заражаюся від неї бажанням жити і наповнювати радістю життя своєї доньки.

Мартуся з Веронікою потоваришували, тому поступово й мої дні наповнюються дивовижними речами-подіями: душевними розмовами, новими знайомствами, недалекими подорожами, змістовними прогулянками.

Оля – уважна слухачка. Вона вкотре вислуховує мою сповідь про втрату домівки і щоразу знаходить потрібні слова підтримки. Її обійми завжди розкриті. А серце велике і добре.

Подруга допомагає з пошуком роботи. І мені навіть щастить: трапляється те, що я люблю. Друзі Романа й Ольги мають велику квіткову крамницю, і я залюбки працюю там адміністраторкою. А Мартуся знаходить нових друзів у садочку, що неподалік.

Відколи прислухалася до порад Романа та потоваришувала з Олею, я змінилася. І донечка змінилася. Тепер вона безтурботна й весела, якою і повинна бути п’ятирічна дівчинка. Ми з нею багато розмовляємо. Я чесно розповіла доньці, що ми назавжди втратили домівку. Але пообіцяла, що матимемо нову. Таку, яку собі забажаємо. Просто треба трішки почекати.

Однак тепер наше життя не на паузі… Ми його проживаємо заради майбутнього.

Звісно, я не почала менше думати про війну, зруйноване помешкання, зрадника чоловіка… Звичайно, мені боляче від кожної втрати. Мене турбує доля кожного українця, нашої країни. Але дороговказом для мене стали Романові слова: дитинство своєї Мартусі я ніколи не поверну. І не маю права зіпсувати його переживаннями, поганим настроєм, утомою, постійним мовчанням. Сердитися, згорати від ненависті – непродуктивно.

Щодня я дякую собі, що не відштовхнула простягнуту руку допомоги. Надважливо не лише прислухатися, а й чути… Що було б, якби я не звернула уваги на Романові слова? Проігнорувала пропозицію дружби з Олею? Деколи те, що здається нам дивним чи недоречним, може нас урятувати.

У житті буває так, що іноді мусимо бути сильними за себе і ще за когось. Сильними заради когось!

Так уже влаштовано світ.

Тримаю донечку за руку, коли вона засинає… Війна триває, але тепер я вірю, що нам усе вдасться. Нам усім!