МОВЧАННЯ – ЗОЛОТО

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

14 липня 12:57

366

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Лариса вкотре хвалила себе за стриманий язик. Ото би наробила! Собі ганьби, чоловікові прикрощів, його сестрі Наталці недовіри.

Лариса – пані міська рівно чотири дні, а потім стає звичайною сільською ґаздинею. Як ото в п’ятницю ввечері приїде в село, то у понеділок зранку й повертається до міста. У місті в неї робота, в селі – релакс, адже простір, чисте повітря й натуральна їжа сприяють відновленню сил. Чоловік Ігор з дітьми бігають наввипередки, що баба з дідом лиш охкають, мовляв, такий поважний чоловік у селі сам став дитиною.

Ігорева сестра все життя гарує в селі, то у вихідні їде з дітьми до міста на каруселі, на морозиво, у кіно чи просто погуляти. А ще покупатись у великій ванні тітки Лариси, яку обожнюють. Лариса іноді була невдоволена, що у вихідні доводилось сидіти в місті, а потім ухвалила мудре рішення – коли їхали в село, то просто залишали ключ від квартири Наталці, благо, що дорога вела попри її хату. Коли повертались назад, то й забирала ключі. Від того всім стало комфортно. Однієї п’ятниці зупинились біля Наталчиного подвір’я. Жінка якраз розвішувала після прання безліч кофтинок, футболочок, блузок.

– Ти що, сестро, шафу вивернула? – засміявся Ігор.

– Та ось, переглядаю, у що влізу. Заодно й перу. Тут, Ларисо, й речі твоїх дітей, з яких і мої вже виросли. Забереш?

– Нащо, аби лиш місце зайняли? Віддай комусь.

– Дякую.

– Тобі добре, маєш одну хату, а я вічно шукаю своє вбрання як не в селі, то в місті. Думаю, що в місті, а воно, виявляється, в селі й навпаки. Недавно перевернула всі шафи, а так і не знайшла білої ажурної кофтини. У мене, крім неї, є що вибрати, але сам факт...

На ті слова Наталка як обпечена кинулась драбиною на горище, миттю звідти злетіла, тримаючи в руках ту саму кофтину.

– Вибач, Ларисо, моя вина... Якось були ми з дітками в тебе, я свою блузку необережно розірвала, тож узяла твою, першу, яка потрапила на очі. Вдома відразу її сполоснула, а що почався дощ, то повісила на горищі й забула за неї. Вибач, будь ласочка! – Наталка по-дитячому почервоніла й опустила очі.

– Та що ти робиш ні з чого трагедію? Вона й так на мене трішки завелика, а тобі якраз годиться, бери собі, якщо сподобалась. – Лариса не раз допомагала Наталці, яка сама виховує двох дітей, чоловік давно проміняв сім’ю на горілку.

Наталка обійняла братову дружину – любила її як свою сестру.

Про цю незначну літню подію давно забулось, уже й осінь ллє холодними дощами, а Лариса в піднесеному настрої– не вдовзі в чоловіка день народження і вона делікатно випитала в нього, що б він хотів на 40-річчя. Пригадала, коли вони тільки одружились і зайшли в універмаг, Ігор аж рота роззявив біля відділу дитячих іграшок.

– Дивись, мрія всього мого дитинства – скласти і склеїти з маленьких частинок справжній літак. Такий був у мого товариша, мені дорогих іграшок не купували...

На свій перший день народження вже у статусі одруженого Ігор отримав омріяний подарунок, отой літачок, який клеїв чи не тиждень. Ото вже потіхи було, ото радості! Ларису кохав до безтями, а тепер укотре переконався, що не помилився у виборі дружини. Відтоді й повелося – Лариса щороку запам’ятовує чоловікові бажання і завжди їх виконує як подарунок на якусь дату. Ось улітку проговорився, що мріє відвідати чудовий Кам’янець-Подільський.

– Можемо гайнути своєю машиною, але хотілось би знайти екскурсовода, та й у машині незручно вертіти головою на всі боки, роздивляючись нові краєвиди, от би екскурсійний тур! – мрійливо роздивлявся місто в якомусь журналі.

Лариса вже знала, що має організувати! Дітей не візьмуть, бо далеко, та й листопад уже. Тому їдуть удвох. Кошти відкладала ще з весни. Ні, вона не бідна, але сімейний бюджет був спільний. Ну, не скаже ж вона чоловікові: «Вибач, коханий, я взяла зі скриньки гроші, аби тобі купити подарунок». Це було б принаймні неетично, а обманювати не вміла. Тому зі своїх жіночих «колготково-прокладкових» завжди зуміла скроїти певну суму.

Днями й турагенцію знайшла, домовились, що в понеділок занесе завдаток. Сягнула рукою в кишеню старої куртки, де зазвичай мала свій сховок, а там порожньо. Здивовано перемацала всі кишені свого вбрання – нема. У чоловікові й дітях була впевнена на всі сто відсотків. Злодії? Аж на такий мізер? Абсурд. Отоді й подумала на Наталку. Бо ж кофтину взяла, могла й гроші. Бо хто ж іще, крім неї? Неприємний холодок дався про себе чути десь у самому дні душі – не хотілось вірити, та ж факт свідчить сам за себе. Увечері хотіла все сказати чоловікові, але вчасно стрималась: не впійманий – не злодій. За поганими думками й забула, що в Наталки теж незабаром день народження. У них з Ігорем різниця два роки, два тижні й два дні. Наталка пекла чудові торти з нагоди свята, їй зазвичай дарували гроші, аби не купити якусь непотрібну річ.

Як на зло, Ігор обмовився, що Наталка попросила їй подарувати гарний чайний сервіз, мовляв, хоч якусь матиме пам’ятку, а не лише гроші. Лариса вдруге мало не бовкнула: «Аякже, гроші вона вже собі взяла». Навіть рота розтулила, але останньої миті передумала. Вирішила не псувати свята ні чоловікові, ні його сестрі. Уже пізніше зізнається. Напередодні візиту повідомила, що в гості не поїде, бо дуже кепсько почувається. Ігор запевнив: «До завтра перейде». Але назавтра Ларисі стало ще гірше, бо ж їй було дуже прикро вперше не їхати до Наталки з такої причини. Чоловік бачив дивний стан дружини, добре знав свою половинку, зрозумів, що тут щось не те. Сів поруч, обійняв.

– Люба, ти щось мені недоговорюєш.

Лариса втретє розкрила рота, щоб розповісти припущення, як із двору забігли їхні діти, десятирічний Андрійко вів заплакану шестирічну Марину.

– Я дивився за нею, а вона полізла на гойдалку й впала, – малий злякався більше за сестру.

Батьки кинулись до малих: нічого серйозного, лиш подряпані долоньки й носик. Про поїздку Маринки до тітки Наталки не могло бути й мови, тож Ігор поїхав з сином. Лариса ж, щоб відволікти малу, дозволила їй нечувану, хоч і бажану розкіш – вбирати ляльок у свої сукеночки, шапочки, курточки. Дитина могла це робити годинами, розкидавши свої речі всією кімнатою. Гра малої заспокоїла й Ларису, коли це доня простягає їй чималий жмут купюр: «Мам, а чого це гроші в моїй курточці?».

– У якій? – Лариса миттю впізнає свою «заначку».

– В оцій, рожевій із квіточками, – дівчинка приносить одежину.

І тут Лариса пригадує: так, вона клала гроші у свою стару куртку, але виявила, що в ній роздерта кишеня, вийняла, щоб зашити, як почула кроки чоловіка, спритно заснула купюри в найближчу кишеню й забула, в котру.

Боже, який сором! Добре, що нічого не сказала Ігореві. Аж тричі хотіла розповісти йому про свою безпідставну підозру, добре, що випадкові обставини завадили. Чи невипадкові? Поцілувала малу в долоньки і носик: «Не болить?».

– Нє-а, – донечка пригорнулась до мами.

– А татко привезе нам від тітки Наталки шматочок тортика? Вона пече такі гарні й смачні, – дівчинка любила тітку.

Несподівано відчинилися двері й зайшов Ігор.

– Повернувся чи не з півдороги, з того всього забув подарунок Наталці.

– То й добре, зачекай декілька хвилин, ми їдемо з тобою, лиш причепуримось, — Лариса щасливо усміхнулась до чоловіка.